Глава 15.1

***

Хальвард стояв, недбало притулившись плечем до повністю відчинених стулок палацових воріт, і задумливо дивився на вулиці, забиті кочівниками. Люди в грубому одязі, багато хто вже п'яний, хоча сонце ледве пройшло зеніт, бурхливо святкували перемогу. 

Степовики відчували себе невпевнено серед кам’яних та дерев’яних будівель, та облаштовуватися просто неба. З підвалів викотили бочки з вином, яке черпали навіть руками, якщо поряд не знаходилося відповідного посуду. Скрізь розклали багаття, на якому смажили м'ясо. Меблі та оздоблення витягували на вулицю, кидаючи в дорожній пил. Якийсь кочівник загорнувся в білу скатертину, вкриту тонкою в'яззю візерунків, немов у плащ, заліз з ногами на стіл і тепер танцював божевільний дикий танець під схвальні крики товаришів.

Хальвард ковзнув поглядом по тканих килимах і гобеленах, вишитих стягах, добротно збитих стільцях і столах, прикрашеному кольоровими розписами посуду і ледь помітно скривився. Хольдинги, мабуть, не так високо цінували звичну в імперії розкіш, але явно розумілися на домашньому затишку та зручності. Кожна з цих речей, мабуть, була комусь дорога та несла в собі спогади. На жаль, остаточно втрачені та спаплюжені спогади.      

Що ж, це не перше зруйноване місто, яке Хальварду доводилося відвідати за своє життя. Герцог розумів, як це — бачити зруйнованим власний дім, а як — перетворювати на попіл оселі ворогів. Знав всі відтінки болю, люті, жаги до помсти, міг описати до останньої деталі, що відчуває переможений, а що — переможець. Тому мовчки нагадував собі, що жодна поразка, як і перемога, ніколи не є остаточною. Хольдинги програли, бо виявилися слабшими за Талгата. Це — гіркий та болісний, але важливий урок. Не кара з небес, доля чи прокляття, а прикрий факт. 

І все ж видовище не надихало. Чи імперія, чи Великий степ — подібні урочистості завжди залишали на язику присмак попелу і сорому.

Позаду пролунали важкі кроки. З глибини палацу на поріг вийшов переможець племені хольдингів Великий хан Талгат власною персоною.

— Радий зустрічі, мілорде. Бачу, ви вже милуєтеся святом, — кочівник злегка вклонився, проте в розкосих чорних очах не промайнуло ані краплі справжньої поваги, лише зосередженість та добре замаскований страх. Широко розставивши криві від постійної їзди в сідлі ноги, він із задоволенням дивився на святкування, що тільки набирало обертів. Одяг хана з нагоди свята був чистим і відносно новим, хоча все одно надто примітивним. Талгат сильно поступався Хальвардові ростом, але пиха та самозакоханість легко компенсували цей недолік. — Запевняю, ввечері буде ще веселіше. Мої славні воїни мають отримати винагороду. Не тільки музику та вино: землі, коштовності, гарну зброю, красивих жінок, — в його очах промайнув голод очікування, по губах пробігла мерзенна усмішка. — Ви приєднаєтеся? Оберу для вас найсимпатичнішу. Віддаєте перевагу норовливішим або поступливим?

— Нема чого турбуватися, — по обличчю Хальварда пробігла неприхована огида. — Мені не було потреби проходити такий довгий шлях заради сумнівної розваги, — він відвернувся від площі й поманив хана за собою під темні склепіння. — До справи. Ти знаєш, що мені потрібне.

— Королівська кров? — Талгат зобразив на обличчі щось, що мало виглядати, як глузування, але не зовсім вдало. Забобони та прикмети складали невіднятну частину вірувань кочівників, а тепер, коли хан на власні очі побачив, як магія змушує трави вкривати безплідні пустки, плітки про специфічні потреби темної магії здавалися не зовсім плітками. — Наперекір всім запереченням та протестам моїх союзників, я виконаю ваше прохання. Але трохи пізніше.

Хальвард навмисне здивовано підняв брову. Вже чим там, а «проханням» він би своєї вимоги не назвав. Погрозою або наказом, мабуть, і ніяк інакше. Талгат вірно витлумачив повислу мовчанку і квапливо додав:

— Я віддам вам те норовливе стерво цілою та неушкодженою. Але спершу маю показати всім, хто тепер править степом. Нехай непокірне дівчисько перед смертю помилується короною свого брата на моїй голові, — у голосі його задзвеніла ненависть. — Хольдинги заслужили на це, коли позбавили мій народ влади та величі. З їхньої милості ми століттями блукали від одного струмка до іншого, сподіваючись повернути те, що належало нам по праву. Але тепер правда перемогла, більше їм не правити цими землями. Ваша імперія має мою вічну подяку, — він вклонився. — Щодо полонянки, то робіть, що хочете, але завтра. А поки, якщо цікаво побачити мій тріумф, приходьте в тронний зал. Відзвітуєте своєму імператору про події в степу з усіма подробицями.

Хальвард різко розвернувся, і погляд його завмер, миттєво прикувши Талгата до місця. На дні темних очей герцога спалахнули небезпечні золотаві вогники.

— Думай, кому і що кажеш, Великий хан, — титул у його вустах пролунав, як глузування. — Не твій клопіт вирішувати, де мені слід бути. І тим більше не тобі використовувати мене як гінця, — сказав він тихо, але так, що кочівник мимоволі зблід. — Мене не обходять ані твої амбіції, ані ваші сумнівні угоди із ясновельможний Сабіром. Я не маю звітувати нікому під цим сонцем, лише своєму сумлінню. І я прийшов сюди за тим, що потрібно мені, а зовсім не тобі, твоїм підданим чи імператору.

Талгат відвів погляд, шкірою відчуваючи небезпеку та намагаючись вгамувати гнів співрозмовника.

— Правду кажуть, що ви, маги, прокляті богами: ні радості, ні урочистостей, ні задоволення від перемоги, — промимрив він. — Але я до ваших справ не полізу, якщо й ви в мої не втручаєтеся. Віддам дівчисько після свята.

І, позадкувавши, він поспішив геть із кімнати.