Глава 15. Коронація

Вітахольм, Великий Степ

Бранців зігнали в одну купу і залишили під охороною на майдані перед палацом. Це була найвища точка в місті, і звідси чудово проглядалася південна брама. Йорунн, ще тремтячи від того, що її ледь не зґвалтували прямо на порозі власного дому, з безсилою люттю дивилася на колони ворогів, що в'їжджали до стін міста.

Якби доля посміхнулася їм цього ранку, вона могла б уже мчати просторами до обрію! Якби…

Пастка для хана зачинилася, як вони й розраховували. На найближчих до воріт вулицях метушилися грабіжники, п'янкий аромат перемоги остаточно запаморочив чужинцям голови. Це був ідеальний час, щоб тихенько втекти прямо з-під носа Талгата, треба було лише забрати коней. Однак, хтось із кочівників, а може, і з хольдингів, які зрадили присязі, дістався до стайні першим.

Як у поганому сні дівчина обвела поглядом стійла і вдихнула повітря, просочене запахом крові. Всюди, куди можна було кинути погляд, її зустрічали скляні очі й нерухомі тіла з перебитими ногами або перерізаними жилами. Втім з самого кінця стайні доносилося натужне хрипіння.

— Крісгі! — Йорунн кинулася в загін і впала на коліна біля кобили, що хрипіла в муках. Зазвичай такі добрі карі очі абсолютно збайдужіли. — Крісгі!

Голос зірвався. Від усвідомлення того, що сталося і головне — що станеться далі, Йорунн ледь знову не знудило.

— Пані, не треба, не дивіться, — Хала відтягнув її убік і притиснув обличчям до себе, не даючи обернутися назад.

Дзенькнув вийнятий меч, Лонхат пройшов уперед і замахнувся. Короткий свист — Йорунн здригнулася всім тілом, але так і не заплакала, — і настала тиша.

— Ідемо, — сухо наказав старий. — З міста нам не втекти, але ми можемо хоча б продати свої шкури дорожче.

Кочівники розповзалися містом, як іржа по металу. Хольдинги відступали, вгризаючись у кожну перешкоду, аж поки не опинилися під палацом. Йорунн, втягнута в ближні сутички, навіть не зрозуміла, коли саме все закінчилося. Її каламутило від відчуття чужих рук на власному тілі, а розум відмовлявся усвідомлювати та запам’ятовувати те, що відбувається навколо.

Тепер бранці стояли під палючим полуденним сонцем і чекали на вирішення власної долі. Лонхат завмер поряд з пані, з ненавистю роздивляючись загарбників. Хольдинги вперше побачили на власні очі союзників Талгата — людей, одягнених у багатий, просторий багатошаровий одяг переважно коричневих, червоних і золотих кольорів. Вони явно не були жителями Великого Степу, їхня зброя, та й просто зовнішність разюче відрізнялися від тієї, до якої звикли степовики: смаглява, найчастіше коричнева шкіра, широкі, як в хольдингів, але майже чорні очі з яскравими кольоровими іскрами біля зіниць, широкі прямі носи, незвична і зовсім незрозуміла мова. 

Проте увагу Йорунн прикував невеликий загін, що неквапливо пробирався брудними від кіптяви вулицями. Воїнів у ньому було мало, але й кочівники, й смагляві чужинці розступалися перед ними, даючи дорогу і шанобливо схиляючись. Вочевидь, вершники у темних обладунках, одягнених поверх синьої форми, викликали повагу в обох сторін. Фігури їх приховували чорні плащі, прямі мечі в піхвах, прикрашених складною срібною в'яззю, були щонайменше на лікоть довше тих, до яких звикли в степу. 

На чолі загону на вороному коні їхав чоловік. Його обличчя не було приховано ні каптуром, ні шоломом, та й обладунку під плащем помітно не було. У тому, як ця людина трималася в сідлі, у кожному скупому жесті та погляді читалася відраза до навколишніх подій, наче його змушують дивитися на це не з власної волі.

Охоронець смикнув мотузку на шиї Йорунн, щоб змусити полонянку посунутися убік, але вона ніби не помітила, не в змозі відвести очей від вершника. Ось він спішився, передав коня одному з охоронців і раптом підняв очі на бранців, безпомилково відповідаючи на її погляд.

На шкіру наче рідким золотом плеснули. Йорунн судомно вдихнула повітря, по животу і грудях прокотилася хвиля пекучого болю — і безслідно пропала лише за мить. Дівчина похитнулася, ноги дрібно затремтіли, й вона майже впала, в останній момент встигнувши спертися на товаришів.

Чоловік відвернувся, разом втративши інтерес до перемазаної брудом і кров'ю купи бранців, потім зник під склепінням палацу із такою спокійною впевненістю, наче був тут хазяїном. Охорона стусанами загнала хольдингів у підвал поруч зі стайнями. Раніше в ньому зберігали запаси їжі для коней і діжки з водою, тут було прохолодно, зате підлогу вкривав товстий шар соломи. Ляснув замок на дверях, і бранці залишилися в темряві.

Усі мовчали, ніхто не промовив жодного слова. Вони насилу, але все-таки розплутали мотузки. Це давало надію хоч на щось: зі зв'язаним руками багато не зробиш. На дотик пробираючись уздовж стін, змучені люди намагалися знайти місце для відпочинку. Хтось тихо стогнав, хтось, не витримавши тягаря минулого дня, провалився в сон.

Йорунн мовчки сповзла на купу сіна в кутку, що ще зберіг солодкий запах гарячого літа, обхопила руками коліна й уткнулася в них головою. Їй було нестерпно боляче від відчуття поразки, ганьби та безсилля. Поруч примостився Хала, Кіт розчинився в темряві, сподіваючись знайти воду, щоб напоїти поранених.

Старий Лонхат зберігав спокій, намагаючись хоч якось допомогти іншим. Його тихі накази дозволили розгубленим людям на деякий час відірватися від страшних думок. Ті, хто ще стояв на ногах, допомагали влаштувати поранених. У дальньому кутку дійсно знайшлися дві бочки води та кілька горняток, але ні чистих пов'язок, ні ліків бранцям не дали, мабуть, вирішивши, що нема чого витрачати цінні запаси на тих, кого скоро вб’ють.

І все-таки люди вмилися і попили, абияк привели себе до ладу. Світла у підвалі вистачало рівно на те, щоб не натрапити один на одного. Можливо, це було і на краще: Йорунн не знала, як тепер дивитися в очі людям, які втратили свободу та надію. І все це через неї.

З темряви виринув Кіт і змусив її випити кілька ковтків води. Руки Йорунн тремтіли, а зуби стукали о дерев'яний край горнятка. Хала мовчки обійняв її за плечі, намагаючись хоч трохи зігріти, але дівчина ледь не відсахнулася від чоловічого дотику. Хала відступив та прибрав руки: