Глава 11. Схилися переді мною

Вітахольм, Великий Степ

Увечері стало зрозуміло, що чекати на повернення Ліда з вершниками вже немає сенсу. Усюди, куди можна було кинути погляд, виднілися загони кочівників. Вони носилися полями, здіймаючи в повітря пилюку і пісок, їх войовничі крики розрізали вечірню тишу. Трохи далі від міста хтось уже ставив намети, там панувала метушня, і десятки темних постатей поралися біля величезного багаття. З укріплених стін було видно, як навпроти міста викочують і ставлять у нерівну лінію вози, вкриті шкурами. Вози не були запряжені, мабуть, їх збиралися штовхати вручну, але давали непоганий захист від сторонніх очей.

Хольдинги могли лише безсило спостерігати за цими приготуваннями. На заході сонця дали відбій, відправивши всіх, хто не стояв на посту, вечеряти й відпочивати. Люди були мовчазні та пригнічені. Довге очікування вимотувало, але й штурм, що наближався, не покращував настрою. 

Коли степ огорнули сині сутінки, Йорунн зрозуміла, що не може сидіти в чотирьох стінах і чекати невідомо чого. Їй хотілося стати в повний зріст біля міської брами або кинутися в атаку на чолі загону вершників, але водночас — забитися у найвіддаленіший  й глухий кут зі всіх можливих, та скиглити там від переляку, наче мале дитя. Живіт давно скрутило, до горла час від часу підкочувала нудота, але змусити себе поїсти або хоча б перепочити в затишку кімнати, Йорунн не змогла.

Розсудивши, що на самоті й в темряві їй все одно не буде спокою, дівчина перебралася на один з оглядових майданчиків і просиділа там майже до світанку, спостерігаючи за вогниками, що миготіли в темряві. Від виду дозорних, мірного звуку кроків вартових та тріску масляного світильника ставало легше. Страх за Ліда та його людей вщух і трохи відступив під тиском втоми, Йорунн навіть заснула прямо там, загорнувшись у плащ.

Коли небо на сході посіріло, на майданчик піднявся Хала. Він обережно торкнувся плеча дівчини. Йорунн здригнулася і прокинулася, в очах її на мить спалахнула надія, але Хала заперечливо похитав головою: ніяких звісток від конунга не було, та і як їх тепер отримати, хіба що мишею прослизнути під носом у ворогів.

— Я приніс їжі, треба підкріпитися, доки є час. Не думаю, що вони весь день просидять під стінами без руху, — кивнув він у бік кочівника.

— Дякую, — Йорунн прийняла тарілку з юшкою і два шматки хліба. — Де Лонхат?

— На південних воротах, встановлює додаткові барикади. Якщо ворота зваляться… — він зробив багатозначну паузу, — нам доведеться чіплятися за кожен клаптик землі. Пара укриттів там точно не завадить.

— А Кіт?

— Лучників Лонхат розподілив по стіні, впевнений, Кіт буде там, де буде найгарячіше. Вам би повернутися до кімнат і нормально поспати. Якщо треба буде, за вами прийдуть.

— Не можу, — Йорунн поставила порожню тарілку на низький парапет і почала розтирати замерзлі пальці. — Мені страшно там одній, невідомість гірша від бою, чекаєш, чекаєш, не знаєш чого, а чекаєш. Тут спокійніше. І, Хало, звертайся до мене на «ти», гадаю, час для церемоній уже минув.

— Це непросто, але я спробую, — слабка усмішка осяяла його обличчя. — Коли почнеться битва, нам знадобиться кожен воїн. Не можна, щоб у тебе руки тремтіли, — насупився він, перехоплюючи її долоні своїми та зігріваючи їх диханням. — Пані, не показуй страху, хоч би як боязно тобі було. На тебе дивитимуться, від тебе чекатимуть слів підтримки. Сховай свою слабкість. Ти маєш бути сильною, навіть якщо тієї сили взяти нема де.

Йорунн підвела голову, і обличчя її відразу набуло суворого виразу.

— Я знаю свої обов'язки, — жорстко відповіла вона, але одразу додала значно тихіше: — головне, щоб вистачило сил їх виконати.

— Пробач, не хотів скривдити, — Хала відпустив її пальці й злегка схилив голову в поклоні. — Чи можу я дати одну пораду?

— Говори.

— Поки є можливість, відпочинь і наберись сил. Можливо, це остання нагода спокійно помитися чи поспати.

— Маєш рацію, мій друже, — сумно усміхнулася дівчина, — вибач мені грубість. Так, я маю піти та підготуватися. Надішліть до мене людину, коли… почнеться.

Усередині палацу було тихо та порожньо. Нечисленні слуги наче зовсім зникли, ніхто не поспішав коридорами, не прибирав залів і не займався хазяйством. Йорунн з деяким полегшенням подумала, що вчасно відправила обоз із дітьми та жінками з міста, зараз вони вже напевно знайшли притулок у південних провінціях. Дівчина пройшла до своєї кімнати й недовго полежала, розглядаючи балки на стелі. 

Сон не йшов.

Тоді Йорунн все ж встала і з особливою старанністю привела себе до ладу. Локони заплела і прибрала так, щоб жодна волосина не вибивалася на вітрі. Сьогодні вона битиметься, не вистачало ще стежити за тим, щоб ніхто не схопив її за коси, або щоб пасма не зачепилися за тятиву. Потім переодяглася: прибрала в скриню звичну сукню, а замість неї одягла штани, довгу сорочку, зверху накинула і застебнула шкіряну куртку без рукавів, прошиту кольчужними кільцями, перетягнула талію вузьким поясом. На ліве передпліччя прилаштувала щільну крагу, щоб захистити шкіру від випадкового удару тятиви. До пояса праворуч підвісила сагайдак, ретельно перевірила чи приклеєні пір'я стріл, чи немає вад на держаках, чи щільно стоїть важкий кований кінчик.

Потім дістала з піхов короткий меч, ретельно оглянула його і, задоволена, привісила до лівого боку, переконавшись, щоб він не заважав руху. Вона трохи вагалася, але все-таки надягла на палець перстень Ліда. Її власна легка та тонка корона, спадщина матері, залишилася забутою на столі. 

На якусь мить Йорунн застигла, розглядаючи злегка тремтячи пальці рук.

— Та щоб тебе! У безодню! — з гнівом вилаялася вона в пустоту і рішуче покинула свою кімнату. 

Тепер її місце було серед людей, тих, хто сьогодні, можливо, загине, захищаючи стіни міста та рідні домівки. Двері за її спиною закрилися з глухим стуком, але Йорунн навіть не обернулася, ще не знаючи, що повернутися сюди їй судилося лише через багато років.