Глава 10. Початок кінця

Вітахольм, Великий Степ

Коротка дорога до Вітахольма здалася маленькому загону вічністю. Йорунн насилу змусила себе підвестися на ноги, але відірвати погляд від бездиханного тіла виявилося вище її сил.

Вона вже бачила смерть і раніше, але це була правильніша смерть: від віку або хвороб, що тривали досить довго. Навіть загибель батьків була більш зрозумілою. Її не можна було забути, але можна було хоч пояснити слабкістю людини в порівнянні з силами природи. Тепер же в дорожньому пилу нерухомо лежав той, чиє життя обірвалося за примхою розумної істоти, а не безформної стихії. Без жодного виправдання чи бодай розумної причини.

Дівчина мовчки дивилася, як Хала та Кіт підняли й поклали тіло на коня Хали. Власний кінь гінця не міг нести хоч якийсь вантаж. Крисгі, що ніколи до цього не бачила стільки крові, нервово переступала копитами й пирхала, прядаючи вухами. Йорунн нерухомо дивилася на свої забруднені в крові руки, і Халі довелося кивнути Кіту:

— Їдь, я допоможу пані.

Лучник без заперечень піднявся в сідло і рушив дорогою першим, ведучи коня з моторошною ношею за собою. Хала підсадив безвільну дівчину в сідло і примостився позаду, тримаючи її за талію. Йорунн не звернула уваги. Вона ніби скам'яніла та аж до самої міської брами не промовила жодного слова.

Однак варто було їм в'їхати на площу перед палацом, як кругом піднялася паніка. Загиблого забрали, його змученого скакуна передали під опіку конюхів. Послали за лікарем, а потім за конунгом. Йорунн затремтіла, виринаючи з заціпеніння і глухо наказала:

— Води. Мені треба вмитися.

Вона довго і старанно терла руки, навіть коли на них не залишилося жодної яскраво-червоної цятки, але запах — густий, солоний, з домішкою заліза — здавалося, просочив її всю.

— Сестро!

Рука Ліда м'яко опустилася на її плече. Конунг акуратно розгорнув її обличчям до себе і квапливо оглянув у пошуках ран.

— Та все зі мною гаразд, гаразд! Це не моя кров! — раптом вигукнула вона, відштовхуючи брата. Дивно, але жодної сльози не виступила в неї на очах. — Нам треба поговорити, — додала вона тихіше. — Прямо зараз.

Конунг кивнув і обернувся до Халі та Кіта:

— Ви двоє з нами.

До заходу сонця Вітахольм більше нагадував не місто, а мурашник, у який тицьнули гілкою. Один за одним у палац стікалися гінці, і принесені ними вісті озивалися в серцях людей тривожним набатом. Йорунн, змивши з себе бруд і переодягнувшись у чисте, сиділа біля брата і слухала кожне повідомлення, кожну звістку від тих, кому пощастило дістатися столиці.

Орди кочівників увірвалися у Великий степ із півночі. Не було обміну вісниками, погроз або пропозицій здатися, не було ні розвідників, які б відзначали шлях для війська, ні малих загонів, які вибирали зручні стоянки. Вороги прийшли на територію королівства Хольда єдиною смертоносною хвилею, не розбираючи доріг та напрямів, змітаючи все на своєму шляху. Вони з'явилися не завойовувати, вони з'явилися знищувати все, до чого встигнуть дотягнутися.

Першими впали невеликі поселення на кордоні, їх просто зрівняли із землею, стративши всіх мешканців від малого до великого. Дехто намагався зникнути в степу, але їх перехопили й вбили так само блискавично й жорстоко, як і до того перебили загони розвідників конунга. Військо Талгату рухалося практично без зупинок, використовуючи свою головну перевагу — раптовість. Вони йшли, як чорна хмара, а за ними залишалося згарище спалених будинків, понівечені тіла та розорені пасовища. До того ж хан розіслав на всі боки загони розвідки із єдиним дорученням: шукати та вбивати гінців та випадкових свідків.

Перший опір Талгат зустрів лише на підступах до Астарте. Намісник зробив усе можливе, але вивезти мирних поселенців, а тим більше їх запаси та майно, виявилося практично неможливо. Невеликий заслін виграв для тих, хто відступав, кілька годин, але живим з воїнів ніхто не повернувся, і кочове плем'я продовжило шлях на південь.

На той момент, коли захист прорвали, люди ще втягувалися в місто, хтось верхи, хтось просто своїми ногами. Намісник тримав ворота відчиненими до останньої людини, зачинивши стулки перед носом нападників. Вибратися за мури стало неможливо, а надія, що гінці зуміють проскочити непоміченими й неушкодженими під носом у такої величезної сили, танула з кожною хвилиною.

Кочівники з дикими криками носилися вздовж стін, що наїжачилися списами й стрілами, наводячи жах на мирних городян. Над військами злетіли прапори, прикрашені зображенням круглого шолома з потрійним навершям із гострих зубців. А потім до воріт виїхав хазяїн цих прапорів.

Хан Талгат нерухомо розглядав місто перед собою, тільки віяв за вітром пофарбований у червоний колір довгий султан з кінського волосу, що кріпився до найвищого з трьох зубців його шолома. Червоний – колір війни, колір крові. Колір, що об'єднав племена, що говорили різними мовами й молилися різним богам, заради однієї мети — помсти.

Астарте не протримався й двох днів. Шаленим ударом кочівники просто знесли захисників зі стін, прорвалися в місто і відчинили ворота зсередини. Повітря наповнилося криками розпачу, прокльонами, стогонами поранених. Потім до цих звуків додався гомін вогню і тріск зруйнованих будівель.

На світанку наступного дня міста не стало, на його місці залишилася лише купа попелу та мертві тіла хольдингів. Хан рушив далі.

— Що з полоненими? — глухо запитала Йорунн у чергового посланця, що дивом вибрався з Астарте, що вже руйнувався. — Адже там були діти, жінки. Що з ним? Боги, ми могли б спробувати їх звільнити або викупити.

— Їх уже немає в живих, моя пані, — коротко обізвався чоловік, уникаючи дивитися їй у вічі. — Може, не всіх, але… Я на власні очі бачив, як тіла поранених скидали зі стіни, бачив десятки повішених старих, немовлят із розбитими головами, чув крики жінок, які стали здобиччю не одного, а кількох ґвалтівників. Вибачте, пані, але рятувати нема кого.