Глава 7.3

***

Хала і Кіт повернулися до столиці серед ночі через кілька днів. Втомлені, вимотані багатоденними перегонами майже без сну та відпочинку, на таких же змучених конях. Ворота Вітахольма, як і належить у цей час, були щільно зачинені. Довелося не просто вимагати розбудити старшого караульного, а й досить довго доводити йому, що двоє пропахлих кінським потом, брудних і скуйовджених вершників мають право негайно поговорити із самим конунгом.

На щастя, командир палацової варти, що опинився на зміні, погодився передати звістку Лонхату, а той наказав-таки впустити обох розвідників до Ліда. Конунг, схоже, теж був не в найкращій формі й спати ще не лягав. Хала відзначив темні кола під його очима і надто різкі рухи, що видавали зайву схвильованість. Найкращий друг конунга, Ейдан, важко впер лікті в коліна і задумливо поклав підборіддя на переплетені пальці.

— Отже. Хан Талгат зміг поєднати племена кочівників, пообіцявши їм повернути втрачені землі. Він узяв титул Великого Хана степу і, можливо, уклав союз із кимось із чужинців, що припливли морем. До того ж деякі з кочівників мають надто гарну для дикунів зброю. Правильно? — голос конунга змусив Халу здригнутися і повернутись до реальності.

— Так, мій конунг. Вони кілька разів повторили у розмові слова «дайн» та «ошоо авалт», тобто «війна» та «помста».

— Це може бути внутрішній конфлікт, — заперечив Лонхат. — Кочові племена завжди знайдуть, за що побитися один з одним.

— Але не у разі, якщо у них з'явиться реальний шанс помститися нам, — жорстко перебив його Ейдан. — Ми для них більмо на оці. Не знайди перший конунг морський шлях до степів, їм не довелося б блукати від одного убогого пасовища до іншого, збираючи краплі питної води, як коштовності.

— Це було дуже давно. Три століття — значний термін для тих, хто не веде літописів та хронік.

— Але достатньо, щоби виростити лють і ненависть. Особливо, коли ніхто не пам'ятає справжніх подій і не може викрити брехуна. Подивися, це полотно може бути вишито різними стібками, а малюнок все одно зрозумілий.

— Ти про проповідників? — спохмурнів Лонхат.

— Саме, — кивнув Ейдан. — Давні образи, змішані з хибними надіями, можуть вдарити в голову не гірше кепського вина. Ти ж бачиш, якою б дурною не була ідея, знайдуться ті, хто в неї повірить. А це, як виявилося, жертви та кров.

— Жертви? — уточнив Хала, відчуваючи, як по спині пробігає холодне тремтіння.

Ейдан кивнув, не вдаючись у подробиці, замість нього несподівано заговорив Лід.

— Ви пам'ятаєте того проповідника на площі і його суперечку з ковалем? Погане насіння дає багатий урожай. І що наймерзотніше — не лише у Вітахольмі. Через два дні після вашого від'їзду на будинок коваля напали. Зламали ворота, підпалили дах, почали грабувати житло та майстерню. Коваль чинив опір, у хід пішла зброя… — він похитав головою. — До моменту, коли прибула варта, пожеж — у всіх сенсах — уже не було не загасити. Троє нападників із проломленими головами й молодший син коваля, що наковтався диму до смерті, — ось ціна дурних слів. І недооцінки небезпеки, — додав він вагомо, переводячи погляд з Ейдана на Лонхата.

— Я не сперечаюся, — Лонхат заклав руки за спину і підібгав губи. — Але палії покарані згідно із законом, а ви, здається, бачите небезпеку там, де її немає.

— Ти чув повідомлення. В Астарте теж були погроми, а в Теритаці ці балакуни зібрали навколо себе всіх місцевих пияків і нероб.

— При всій повазі, чим і як Талгат міг би їх підкупити? Йому нема чого запропонувати хольдингам.

— Окрім ідеї про велич, майбутнє багатство та славу, — заперечив Ейдан.

— І багато таких, хто вірить? — перепитав Кіт.

— На жаль, вистачає. Найманці, бродяги, шахраї, що прокралися. Та чи мало тих, у кого тліють давні образи чи заздрість до сусідів? Такі ідеї чіпляють темніші струни людських душ навіть там, де, здавалося б, темряви зовсім немає.

— Але ж це безглуздо! — здивувався лучник. — Хочеш змінити своє життя на краще, то вставай і займися справою, а не шукай винних на дні келиха чи за гральним столом.

Ейдан хмикнув, інші промовчали.

— Припустимо навіть, Талгат чи ще хтось підкупив цих балакунів, а далі що? — не здавався Лонхат. — Десяток бунтівників нікому не загроза, щоб затіяти битву, потрібні війська. Як, заради пам'яті предків, самозваний Великий хан проведе тисячі воїнів там, де двом вершникам води не вистачить? Наші розвідники мало не носом степ перерили: немає ні викопаних колодязів, ні покажчиків до джерел, ні якихось інших ознак переміщення, що готується. І потім, об'єднані племена — це не торбинка, пристебнув до сідла — і вперед. Їх треба озброїти, навчити, влаштувати на ночівлю, нагодувати зрештою. Їм не пройти пустки, якщо, звичайно, серед кочівників не з'явиться пара сотень заклиначів, які вміють виймати річки з-під землі та перетворювати каміння на їжу.

Лід різко випростався і чомусь стиснув ліве зап'ястя, ніби намагався намацати на ньому щось. Лонхат не надав значення цьому жесту, але очі Ейдана підозріло потемніли.

— Новини з півдня вже прийшли? — у голосі Ліда дзвеніла напруга.

— Ми намагаємося, — м'якше, ніж зазвичай, відповів Ейдан. — Вчора надійшов лист від моєї дружини, вона каже, що Скіітле готує зустріч.

— Цього мало, — натиснув Лід. — Їдь. Завтра ж. Я хочу, щоб ти особисто поговорив із намісниками. Якщо вони, — він кивнув у бік Хали та Кита, — мають рацію, то часу зовсім не залишається. Ти маєш зробити все, щоб Танасіс і Гілон не опинилися під ударом.

— А лісові поселення? Продовжувати?

— Так, — завагавшись, кивнув Лід. — Нам може знадобитись будь-яка допомога, будь-яка підтримка. Сподіваюся, це зайва тривога і погані сни, але… Лонхат, — конунг обернувся до наставника. — На твоїх плечах турбота про Вітахольм, Астарта і Теритаку сповістять завтра ж, вони повинні бути насторожі. І нехай знову висилають розвідників, якщо хоч заєць, хоч миша сунеться через пустки на південь, ми повинні дізнатися про це негайно.