Глава 7.2

— Принаймні ми тепер знаємо, куди всі поділися. Але, безодня мене роздери, як це можливо? — Хала здивовано розглядав нескінченні ряди юрт і возів, що тяглися, наскільки було видно в темряві, що згущується. — Тут і діти, і жінки. І як їх прогодувати на такій малій території та навіщо взагалі збирати разом? Дивися, ті юрти з гострими верхівками — це ойра, он ті круглі — хулайд, вози з кибитками — тайгута. У них навіть мови різні, ойра і тайгута одне одного не зрозуміють, хоч би як старалися.

— Отже, їх об'єднало щось більше, ніж бажання побалакати.

Хала кинув на друга принизливий погляд, але Кіт проігнорував:

— Я не бачу нікого, окрім кочівників. Так, їх дивно багато, але де ті чужинці, чиїми слідами ми йшли?

— Може, десь далі? — припустив Хала. — Я піду униз, спробую дізнатися, що до чого.

— Здурів? — тихо прошипів Кіт. — Тебе вб'ють, як побачать.

Не чекаючи згоди друга, Хала відстебнув короткий меч і стягнув куртку, залишившись у штанах та темній сорочці грубого полотна.

— Я добре знаю мову ойра, та й на хулайд зрозумію більшу частину. До того ж я трохи схожий на них зовнішністю. Очі, звичайно, не такі розкосі та волосся не того кольору, але, якщо стягнути з тієї мотузки куртку й шапку, цілком зійде. А ти прикриєш зверху і даси знати, якщо мені щось загрожуватиме.

— Ти ж розумієш, що в такій темряві я можу і тебе випадково підстрелити? — буркнув Кіт.

— Бачив я, як ти стріляєш, нема чого боятися, — відмахнувся Хала.

— А що буде, як нас спіймають?

— Вб'ють. І навряд чи швидко. Тебе це зупиняє?

Лучник зненацька весело хмикнув:

— Ні.

— Вважай це шансом заслужити прощення в конунга. На якій відстані зможеш бити прицільно?

Кіт насупився й уважно оглянув становище внизу.

— Четвертий ряд тих, що сидять, максимум п'ятий. Якщо треба, дотягну до сьомого, щоби відвернути увагу, але не далі. І вліво не йди, там огляд гірший.

— Зрозумів. Біля багаття дістанеш?

— Легко, там і світло гарне.

— От і добре.

— Якщо почуєш совиний крик — негайно повертайся. Якщо чаячий — йди без мене, — прошепотів Кіт, приготувавши лук і розклавши перед собою стріли, щоб у разі потреби бити максимально швидко.

Крадучись, Хала дістався до першого ряду возів і злився з тінями кругом, потім виринув правіше, стягнув з кілочка кудлату шапку і куртку, накинув на себе, трохи зігнув спину та, накульгуючи, рушив до веселої компанії біля вогнища. Він непомітно сів поруч, залишаючись осторонь освітленої ділянки.

На нього не звернули уваги й, трохи заспокоївшись, Хала подався вперед. Уривки фраз, гортанний чоловічий сміх, тихий гомін жінок — із цієї суміші вдавалося вирвати лише уривки зрозумілих фраз, але почуте змусило юнака затремтіти. Не вірячи своїм вухам, він завмер на межі світла і тіні, ризикуючи привернути до себе увагу.

Але сьогодні йому пощастило. Закінчивши вечерю, кочівники почали розходитися на ніч. Хала дочекався, поки багаття прогорить остаточно, і тихо рушив назад.

— Ти там заснув чи що? — картинно позіхнув Кіт. — Або якась темнокоса красуня з місцевих причарувала?

— Ідемо зараз же, — прошипів Хала, пропустивши жарт друга повз вуха. — Потрібно повернутися до Вітахольма якнайшвидше. Сподіваюся, час ще не втрачено остаточно.

— Що трапилося? Чому поспіх?

Хала стягнув із себе куртку, пошиту з погано вироблених шкур, і з ненавистю штовхнув її ногою:

— Ці люди йдуть на війну.