Глава 10. Ворожими землями

— Принаймні ми тепер знаємо, куди всі поділися. Але, безодня мене роздери, як це можливо? — Хала здивовано розглядав нескінченні ряди юрт і возів, що тяглися, наскільки було видно в темряві, що згущується. — Тут і діти, і жінки. І як їх прогодувати на такій малій території та навіщо взагалі збирати разом? Дивися, ті юрти з гострими верхівками — це ойра, он ті круглі — хулайд, вози з кибитками — тайгута. У них навіть мови різні, ойра і тайгута одне одного не зрозуміють, хоч би як старалися.

— Отже, їх об'єднало щось більше, ніж бажання побалакати.

Хала кинув на друга принизливий погляд, але Кіт проігнорував:

— Я не бачу нікого, окрім кочівників. Так, їх дивно багато, але де ті чужинці, чиїми слідами ми йшли?

— Може, десь далі? — припустив Хала. — Я піду униз, спробую дізнатися, що до чого.

— Здурів? — тихо прошипів Кіт. — Тебе вб'ють, як побачать.

Не чекаючи згоди друга, Хала відстебнув короткий меч і стягнув куртку, залишившись у штанах та темній сорочці грубого полотна.

— Я добре знаю мову ойра, та й на хулайд зрозумію більшу частину. До того ж я трохи схожий на них зовнішністю. Очі, звичайно, не такі розкосі та волосся не того кольору, але, якщо стягнути з тієї мотузки куртку й шапку, цілком зійде. А ти прикриєш зверху і даси знати, якщо мені щось загрожуватиме.

— Ти ж розумієш, що в такій темряві я можу і тебе випадково підстрелити? — буркнув Кіт.

— Бачив я, як ти стріляєш, нема чого боятися, — відмахнувся Хала.

— А що буде, як нас спіймають?

— Вб'ють. І навряд чи швидко. Тебе це зупиняє?

Лучник зненацька весело хмикнув:

— Ні.

— Вважай це шансом заслужити прощення в конунга. На якій відстані зможеш бити прицільно?

Кіт насупився й уважно оглянув становище внизу.

— Четвертий ряд тих, що сидять, максимум п'ятий. Якщо треба, дотягну до сьомого, щоби відвернути увагу, але не далі. І вліво не йди, там огляд гірший.

— Зрозумів. Біля багаття дістанеш?

— Легко, там і світло гарне.

— От і добре.

— Якщо почуєш совиний крик — негайно повертайся. Якщо чаячий — йди без мене, — прошепотів Кіт, приготувавши лук і розклавши перед собою стріли, щоб у разі потреби бити максимально швидко.

Крадучись, Хала дістався до першого ряду возів і злився з тінями кругом, потім виринув правіше, стягнув з кілочка кудлату шапку і куртку, накинув на себе, трохи зігнув спину та, накульгуючи, рушив до веселої компанії біля вогнища. Він непомітно сів поруч, залишаючись осторонь освітленої ділянки.

На нього не звернули уваги й, трохи заспокоївшись, Хала подався вперед. Уривки фраз, гортанний чоловічий сміх, тихий гомін жінок — із цієї суміші вдавалося вирвати лише уривки зрозумілих фраз, але почуте змусило юнака затремтіти. Не вірячи своїм вухам, він завмер на межі світла і тіні, ризикуючи привернути до себе увагу.

Але сьогодні йому пощастило. Закінчивши вечерю, кочівники почали розходитися на ніч. Хала дочекався, поки багаття прогорить остаточно, і тихо рушив назад.

— Ти там заснув чи що? — картинно позіхнув Кіт. — Або якась темнокоса красуня з місцевих причарувала?

— Ідемо зараз же, — прошипів Хала, пропустивши жарт друга повз вуха. — Потрібно повернутися до Вітахольма якнайшвидше. Сподіваюся, час ще не втрачено остаточно.

— Що трапилося? Чому поспіх?

Хала стягнув із себе куртку, пошиту з погано вироблених шкур, і з ненавистю штовхнув її ногою:

— Ці люди йдуть на війну.

***

Хала і Кіт повернулися до столиці серед ночі через кілька днів. Втомлені, вимотані багатоденними перегонами майже без сну та відпочинку, на таких же змучених конях. Ворота Вітахольма, як і належить у цей час, були щільно зачинені. Довелося не просто вимагати розбудити старшого караульного, а й досить довго доводити йому, що двоє пропахлих кінським потом, брудних і скуйовджених вершників мають право негайно поговорити із самим конунгом.

На щастя, командир палацової варти, що опинився на зміні, погодився передати звістку Лонхату, а той наказав-таки впустити обох розвідників до Ліда. Конунг, схоже, теж був не в найкращій формі й спати ще не лягав. Хала відзначив темні кола під його очима і надто різкі рухи, що видавали зайву схвильованість. Найкращий друг конунга, Ейдан, важко впер лікті в коліна і задумливо поклав підборіддя на переплетені пальці.

— Отже. Хан Талгат зміг поєднати племена кочівників, пообіцявши їм повернути втрачені землі. Він узяв титул Великого Хана степу і, можливо, уклав союз із кимось із чужинців, що припливли морем. До того ж деякі з кочівників мають надто гарну для дикунів зброю. Правильно? — голос конунга змусив Халу здригнутися і повернутись до реальності.

— Так, мій конунг. Вони кілька разів повторили у розмові слова «дайн» та «ошоо авалт», тобто «війна» та «помста».

— Це може бути внутрішній конфлікт, — заперечив Лонхат. — Кочові племена завжди знайдуть, за що побитися один з одним.

— Але не у разі, якщо у них з'явиться реальний шанс помститися нам, — жорстко перебив його Ейдан. — Ми для них більмо на оці. Не знайди перший конунг морський шлях до степів, їм не довелося б блукати від одного убогого пасовища до іншого, збираючи краплі питної води, як коштовності.

— Це було дуже давно. Три століття — значний термін для тих, хто не веде літописів та хронік.

— Але достатньо, щоби виростити лють і ненависть. Особливо, коли ніхто не пам'ятає справжніх подій і не може викрити брехуна. Подивися, це полотно може бути вишито різними стібками, а малюнок все одно зрозумілий.

— Ти про проповідників? — спохмурнів Лонхат.

— Саме, — кивнув Ейдан. — Давні образи, змішані з хибними надіями, можуть вдарити в голову не гірше кепського вина. Ти ж бачиш, якою б дурною не була ідея, знайдуться ті, хто в неї повірить. А це, як виявилося, жертви та кров.

— Жертви? — уточнив Хала, відчуваючи, як по спині пробігає холодне тремтіння.