Глава 7. Розвідка

Північні околиці королівства Хольда, Великий Степ

Вершники покинули Вітахольм на світанку. Пара великих загонів вирушила прочісувати степ на захід від столиці, решту — по двоє і троє — розіслали далі Астарте та Терітакі. Кіту і Халі було наказано дістатися північного узбережжя, місця, де обжитий степ остаточно поступався пусткам і території кочівників.

— У степу охолонете, — коротко пробурмотів Лонхат, прискіпливо оглядаючи їхній одяг та озброєння: за наказом конунга всі знаки приналежності до будинку Хольда слід було сховати від випадкових поглядів. — Постарайтеся тільки не вплутуватися в сумнівні авантюри. Ваша справа — дивитися та спостерігати, а не битися. Сподіваюся, це зрозуміло?

— З ким битися? — Уточнив Кіт. — Там же пустки й ніхто не живе.

— Серцем відчуваю: ви двоє всюди неприємностей знайдете, — озвався Лонхат. — Наказ зрозумілий? Ну тоді в ім'я вітру!

Обидва кивнули та піднялися в сідла. Підкови вдарили в землю, вітер скуйовдив гриви коней. Вітахольм, охоплений сонною ранковою тишею, осідав за спинами тих, що йшли, ховаючись між плавних вигинів пагорбів. Теритака й Астарте залишилися далеко ліворуч, перед розвідниками лежала довга дорога.

Через пару годин місто остаточно зникло з поля зору, а пообіді почала змінюватися місцевість: все менше доглянутих пасовищ, зникли окремі будинки, розсипані по берегах річок. Дорога спершу перетворилася з утоптаного тракту на нешироку стежку, а потім остаточно загубилася в переплетенні ниток квітучої ковили, пухнастих пучків костриці та яскравих розсипів золотоцвіту.

Хала пустив коня галопом та з захопленням вдихнув повітря, насичене солодкими квітковими ароматами з нотами вологого ґрунту.

— Гей! Легше можна? — Кіт ледве наздогнав друга. — Не всі тут народилися просто у сідлі.

— Зате дехто з луком та стрілами, — відбив Хала, але коня притримав.

— Швидше вже з веслом, — заперечив Кіт, чим відразу заробив недовірливий погляд. — Що? Стріляю я чудово, але бачив би ти, як справляюся з човном. Я з дитинства проводив на березі менше часу, ніж на воді. І чесно сказати, — він обвів трохи тривожним поглядом одноманітні пагорби навколо, — мені трохи незатишно так далеко від моря.

— Правда? — щиро здивувався Хала. — Чому ти тоді опинився на посвяті та у війську конунга?

— Щоб допомогти батькові, — знизав плечима Кіт. — У нього здоров'я не дуже: спину ломить, коліна крутить у негоду. З човнами він справляється не гірше за багатьох, а от у сідлі від нього толку мало. Виходить, він у морі старший, я на землі. А хто старший, той і захищає решту.

Кит провів очима зайця, що зірвався з-під куща, скинув лук, прицілився, але, розчаровано цокнувши язиком та опустив зброю.

— Дуже далеко, а стріли втрачати не хочеться, — пояснив він.

— Ти їх дуже любиш, га? Не стріли, а рідних, — уточнив Хала.

— Як інакше? Якщо назбираю трохи грошей, то зможу допомогти братам спорядити торговельний корабель. Вони хваткі та розумні, впораються, якщо трохи підштовхнути. І в жодному разі їм не зашкодить спорідненість із кимось, близьким родині конунга.

— І тільки? — обережно уточнив Хала. — А пані Йорунн?

— Ну, навряд чи мені варто розраховувати на щось більше за власне добре ім'я. Тим більше на особливу увагу спадкоємиці дому Хольда, якщо ти про це. Боги! Вона сестра правителя, а ми з тобою хто? — він осікся, помітивши, що Хала навіть не посміхнувся у відповідь на його міркування. — Упевнений, що через пару-трійку років, коли будинок Ліда зміцніє, я залишу службу і повернуся додому. А що ти плануєш?

— Степ — мій дім, — коротко озвався Хала. — Єдиний, що я знаю. Моє місце у Вітахольмі.

— Ого! — Кіт тицьнув друга в плече і підморгнув. — Отже, будеш служити Йорунн та її братові, щоб одного разу стати головою палацової варти чи ще краще — правою рукою конунга?

Хала знизав плечима і відмахнувся:

— Якщо мене раніше за дурість не випнуть назад у Гілон, а то й кудись подалі.

— Або якщо ми не загубимося в цих безликих землях, — гиготнув Кіт. — Ти хоч уявляєш, куди ми їдемо зараз?

— Звичайно! — здивувався Хала. — А ти ні?

— Н-нууу… На північ? — по обличчю лучника промайнула тінь збентеження. — Вибач, коли закінчився тракт, я трохи відвернувся, ну, і… Тут же немає жодних позначок, орієнтирів.

Хала осудливо похитав головою і насупився:

— Он, — він показав рукою вперед, — бачиш на вершині пагорба три зв'язані ціпки? Це дорожній знак. Якщо доберемося до нього, далі буде видно ще один такий же. Іноді їх відзначають жердинами, пов'язаними різнобарвними стрічками. Кожен колір — окрема дорога, так кочівники знаходять шлях, не гублячись у цій одноманітності навіть у погану погоду.

— Це й дитина знає, — підібгав губи Кіт. — Але ми не наближалися до жодного такого знаку, завжди залишали їх за сотню-двох кроків осторонь.

— Не було сенсу, — погодився Хала. — Так позначають лише основні напрямки, малі вказують камінням, та й то не завжди ці знаки можна розібрати, — він тицьнув пальцем у невисоку гірку в траві метрів за тридцять перед собою. Округлі камені розміром з долоню нагромаджувалися один на одному акуратною пірамідою і явно не були випадковою купою битого каменю. Кіт тихенько вилаявся крізь зуби, і Хала додав: — Таких ми проїхали вже добрих півсотні.

— Ну й у прірву, — розчаровано похитав головою лучник. — Ти в нас старший — ось і веди, а я поки що догляну нам дичину на вечерю. Оленя не обіцяю, але бодай пару фазанів знайти — це, вважай, питання честі.

Надвечір пагорби згладилися, земля стала рівною і пустельною. Все частіше траплялися сухі плями без трави, на черговому привалі коні відмовилися пити воду з озера. Хала зачерпнув жменю і підніс її до губ.

— Сіль, — він струсив з долоні прозорі краплі. — Ми вийшли до кордону королівства.