Глава 6.2

— А з якого права вимагаєш її собі ти? — спитав коваль.

— По праву первородства, по праву спадщини, як і будь-хто з вас! Бо немає нічого священнішого за давню кров!

— Що ти можеш знати про первородство? — підтримав хтось коваля. — Ми всі заробили чесною працею, своєю працею, своїм потом та кров'ю. Хіба племена ойра прокладали дороги? Чи тайгута засівали поля? А може, хулайд будували це місто камінчик до каменя? Чому ти хочеш забрати це в нас?

— Просто ти, — брудний палець проповідника вказав прямо на того, хто говорив, — загруз в обмані та хибному служінні. Але час ще є, ти можеш згадати, чиє коріння пронизує цю землю. Духи милостиві, вони вибачають усім, хто довів свою відданість.

— Ти божевільний, промови твої — промови баламута та зрадника. Іди звідси й не бентеж городян, бо покличу варту.

— Відмовиш мені у праві вільно говорити? — проповідник підвівся і з викликом підняв руки до неба. — О духи предків, дайте мені терпіння! Які неосвічені у своїй невірі ці люди! Я — справжній син Великого Степу, мої уста речуть волю богів, а тобі, раб, не місце поряд із нащадком великих. Біжи звідси у свій хлів і служи тим, кого називаєш господарями. І ви всі, — гнівно обвів він рукою тих, що зібралися, — ідіть повзати на череві, як побиті пси, перед хазяями. Якщо не хочете для себе свободи, якщо вільні вітри не опановують вашу душу, то й залишитеся рабами!

Натовп несхвально загув, проте знайшлися й ті, хто підтримав волоцюгу обуреними криками:

— Не дозволимо зробити з себе рабів!

— Геть панів! Ми самі собі господарі!

— Він правий, духи сильніші за людей. Хіба змогли ми зупинити хворобу та морози? То права богів, тож маємо шанувати саме їх.

Хала з Кітом здивовано переглянулись. Замість того, щоб просто прогнати волоцюгу, люди розділилися на два табори, що сперечалися. Проповідник, відчувши підтримку, рішуче пішов в атаку на коваля.

— Готовий поставити золотий проти ламаної мідяки, тобі нема чим відповісти. Хто ти взагалі такий і чим заслужив право розмірковувати про такі важливі речі?

— Я чесно служив конунгові, і не тобі розповідати про те, що я заслуговую, а що ні!

— Продажний найманець! — зневажливо сплюнув собі під ноги проповідник. — Ти чекаєш на подачки від господарів та інших навчаєш того ж. Лихоманка, злидні, невпевненість — це все кара за те, що ми відкинули богів і вибрали собі нових ідолів. Ти шануєш свого конунга, а він тебе знати не знає. Ні він, ні його сестра, що поводиться як безсоромна дівка! — очі волоцюги метали блискавки. — Жінка має бути берегинею, чекати на чоловіка, ростити дітей і берегти будинок. А ті, хто забуває про свій обов'язок і бере меч, не жінки. Веде їх уперед лише гординя та спрага слави, хіть і дурість. Справжня жінка має бути смиренною, лагідною і тихою. Ні! Рід конунга давно втратив право вести вас за собою. Лід та його сестра – брудна пляма, короста на тілі степу! Зітріть їх і очистимося!

Хала до скреготу стиснув зуби й процідив:

— Я розчавлю цього балакуна. По землі розмажу.

Він ступив уперед, за плечем обурено засопів Кіт, мабуть, його теж зачепило за живе.

— А ось за ці слова ти відповіси, — похмуро пообіцяв лучник, проштовхуючись крізь натовп.