Глава 6. Проповідник

Ранок не віщував біди. Хала, як завжди, прокинувся на світанку, не підводячи повіки звичним жестом потягнувся до складеного біля ліжка одягу, але рука несподівано намацала порожнечу. Юнак потягся далі, дивуючись, куди могла подітися сорочка і штани, знову нічого не знайшов, відчайдушно позіхнув і змусив себе розплющити очі.

— Ах точно…

Розум, який звик за довгі роки до одного й того ж убогого оточення, ще не встиг усвідомити зміни. Окрема кімната, та ще не десь, а просто у палаці. Нехай невелика і біля самої землі, нехай вікно її виходять на заднє подвір'я, а живе він в ній з Кітом з роду Кеттінґів, але для Хали це було майже неможливою розкішшю.

Вперше за все життя молодик не ділив спальню ні з десятками таких же сиріт у притулку Храму всіх Богів, ні з товаришами по службі у міській варті Гілона. Тепер у його розпорядженні було широке ліжко, особиста скриня для одягу, кілька полиць, крісло і навіть стіл. На здивоване запитання про причини такої щедрості Лонхат пояснив, що особиста присяга — це не лише обов'язки, а й привілеї. І додав з усмішкою: «Завдяки яким вам двом доведеться забути про спокій та передбачуваність. І якщо пані заманеться покинути палац серед ночі, в завірюху чи зливу, а знаючи Йорунн, можу пообіцяти, що це траплятиметься постійно, ви супроводжуватимете її, як тінь — господаря».

Кіт поки спав, Хала не став його турбувати. Тихо перевдягся, застебнув на плечі плащ з вишитою емблемою дому Хольда і вислизнув за двері. Потягнув носом повітря, вловивши нотки свіжоспеченого хліба. Живіт зрадливо забурчав. Сьогоднішній день був вільним від чергувань уперше за декаду, пані попередила, що буде зайнята з паперами, і Хала мав намір прогулятися. Зрозуміло, після того, як знайде сніданок.

На кухні пихтіли печі, булькала вода в каструлях, пахло дріжджами й випічкою. Одна з кухарок, приязна огрядна жінка середнього віку, помітила його і тут же махнула рукою:

— Не стій на порозі, хлопче. Прийшов — так сідай, раннє пташко. Їсти будеш?

Вона шикнула на помічниць, що захихикали, і поставила перед ним дві тарілки. В одній була щедро приправлена грибами пахуча каша, на другій лежав хліб, ще теплий після печі. Після цього на стіл виставили масло, глек води та кілька скибок холодного м'яса. Хала втягнув носом дражливий аромат і блаженно посміхнувся, потім взявся за їжу. Служниці ж щебетали, анітрохи не соромлячись мимовільного слухача. Хала, втім, не виключав, що йому вони вже встигли перемити кісточки десяток разів, тому сприймали за свого.

— Бійка в трактирі це ще що… Учора на нижньому ринку дурник якийсь з'явився. Розповідав, як нам жити треба, а сам схожий на лісове чудовисько, — розповідала одна кухарка, ретельно вимішуючи тісто на столі й щедро підсипаючи його мукою. — У шкурах, кудлатий, руки як те коріння, що повилазило з землі після дощу: криві й чорні від бруду. Шапка на волоссі така, що й очей не видно. Говорить дивно, ніби булькає, і постійно під ноги дивиться, палицею своєю кострубатою тицяє скрізь, ніби собак розганяє. А вже несе таке, що й слухати бридко.

Хала підвів голову і на його обличчі з'явилася зосереджена цікавість.

— І чого йому тут треба? — не відволікаючись від великого казана, спитала жінка в барвистому фартуху. Вона, не обертаючись, намацала на столі коробку з травами й почала додавати по щіпці в казанок, старанно розмішуючи його вміст.

— Недобре говорить і дивне. Що ми всі неправильно живемо, забули себе і богів, що шлях нам тільки у вогонь та в спокутування. І що ще є час одуматися, скинути хибних правителів і піти вірним шляхом.

— А цей шлях, може, він і покаже? — хмикнула старша кухарка. — Та за пару спібних монет, мабуть?

— Про те не знаю, — підібгала губи перша, — не чула. Тільки мені не сподобалося це. Я вшановую богів, слухаюся дітей Каніта, а до них — старого конунга і дружину його. А як же по іншому? Сім'я моя чесно працює, лиха не робить, так що ми маємо спокутувати?

— Не слухай ти його, мабуть, усе життя під пнем просидів, от і розумом потемнів, — втішила її та, що поралася з травами.

— А далі? — поцікавилася старша кухарка.

— Багато чого, але я не стала слухати. Народ біля нього дивний збиратися почав. Все більше волоцюги немиті та ледарі, кому діла справжнього немає, лише б язика почухати.

— Так такі й слухатимуть, а потім ще повторювати почнуть. Ось принесло нам дурня на голову. І як таких у місто пускають? — пробурчала товстуха і почала виймати з печі пироги. — Готові, давай тісто, нові можна ставити.

— А та бійка, ну, в трактирі яка, вона чому почалася? — спитала головна куховарка, коли жінки почали удвох розкачувати тісто.

— Торговець зеленню сказав, що через чужинців й почалася, — охоче поділилася та, що у фартуху. — Приїхав загін цілий, ніби посвяту подивитися. Чи вісім їх було, чи десять. Найманцями, мабуть, хотіли піти, видно, що до зброї звичні. Всі мовчазні, один, кажуть, із сокирою, як ти з хлібним ножем, легко порається. А в шинку якраз наші гуляли, торговці, ті, що м'ясо возять. Котліг, Фрего та їх учні. Ті ще базіки та п'яниці, якраз угоду провернули та прийшли відсвяткувати. Ну, загалом, не знаю, чи вони над тими зайдами потішатися стали, чи ті самі почали, але скоро в них від слів до діла дійшло. Торговці кричали, що нема чого в зал до порядних людей волоцюг зі зброєю пускати, а ті у відповідь сказали, що порядних людей тут не бачать. Ну, ви ж знаєте Котліга, він і тверезий вдачею крутий і на язик нестриманий, а тут брага в голову вдарила. Загалом бійка вийшла. Прийди наших розмітали в результаті, але тут варта міська прибігла, розбиратися не стали, всім добряче дісталося. А шинкар, весь від страху зелений, до півночі пояснював, що там до чого, і трясся, немов сухе листя восени.

— А ти звідки знаєш? — недовірливо запитала наймолодша служниця.

— Так я живу на тій вулиці. Вчора саме додому йшла, а тут крики, брязкіт зброї, пил стовпом. Злякалася дуже, та чоловік мене зустрів, спокійно додому дійшли.