Глава 5.1

***

Ніч видалася безвітряною та задушливою. Лід ніяк не міг заснути, вкотре обмірковуючи слова Ейдана. Щось у тому, що відбувалося, було неправильним, позбавленим сенсу. Кому яка справа до південних міст та занедбаних трактів? Землі там вільні, але занедбані, купка розбійників не може серйозно розраховувати на щось більше, ніж вкрадений мішок із зерном чи викрадена пара коней. Чи могли кочів'я переміститися південніше? Це було б дивно, зазвичай їх лякали тіні гір та стиснуті хребтами й лісами долини, хіба що невеличка купка сімей перебралася на свій розсуд. Але військо? Виключено. Хоч хтось би помітив.

Лід роздратовано вилаявся та впав на ліжко, вмовляючи себе дочекатися звісток і тільки після цього робити висновки. Він заплющив очі, провалюючись у тривожну дрімоту. У вухах, мов наяву, свиснув ураганний вітер, під пальцями кришилася почорніла від вогню земля, в ніс ударив їдкий запах диму.

Конунг здригнувся і прокинувся. По обличчю градом біг холодний липкий піт, довелося вмитися, щоб хоч трохи прийти до тями. Маячня. Ці видіння — лише власна тривога, страхи, заховані глибоко в душі. 

Лід трохи повагався, а потім рішуче вийшов з кімнати й попрямував до сестри.

Йорунн теж спала неспокійно, волосся її розметалося по подушці, слабке місячне світло, що пробивалося крізь вікно, кидало на обличчя бліді тіні. Лід акуратно сів на край ліжка і поклав руку на плече сестри. Та, відчувши дотик, розплющила очі.

— Що ти тут робиш? — сонно пробурмотіла вона, кутаючись у покривало і підтягуючи коліна до грудей. — Хіба вже ранок?

— Ні, до світанку багато часу, — конунг прибрав руку. — Але мені стало за тебе неспокійно, вирішив перевірити, як ти.

— Мені снився сон, — мляво відповіла вона, — поганий і довгий. Добре, що розбудив.

— Мені теж наснився кошмар.

Йорунн підвелася, придивилася до братового обличчя, провела пальцями по його щоці, потім прибрала за вухо неслухняне русяве пасмо.

— Ти стривожений не на жарт. Це через Ейдана, так? Чи ти все-таки обурений на мене?

— Дурниці які! Ні, звичайно.

— Тоді посидимо трохи разом? – тихо запропонувала вона. — Як у дитинстві.

— Із задоволенням, — по його обличчю ковзнула легка посмішка.

— Сідай тут, — Йорунн посунулася, звільняючи місце. — Знаєш, мені набагато спокійніше, коли ти поряд. А що саме тобі снилося?

— Ти, — несподівано для себе відповів Лід. До демонів: якщо він нікому не розповість про ці видіння, то точно збожеволіє. — І я. І буря, яка валила все навколо. А потім нас з тобою немовби відірвало один від одного і понесло в різні боки.

— А ця буря була у степу? — обережно уточнила Йорунн. — Пилова буря, як буває влітку, коли навіть не зрозуміло, де сонце, але набагато сильніша?

— Звідки ти… — здивувався конунг. — Ми ж не могли бачити цей сон обоє? — напівзапитливо-напівствердно вигукнув він. — Опиши, що було далі!

— Земля під ногами провалювалася, було дуже страшно. Ми з тобою стояли на мосту і трималися за руки. А потім нас відірвало одне від оного. Я кликала, чула твій голос, але не бачила зовсім нічого, окрім пилу та дощу.

— І я теж загубив тебе, — похмуро закінчив Лід. В кімнаті зависло важке мовчання. — Скажи, ти вже бачила щось подібне раніше?

— Кілька разів, хоч мені кошмари сняться вкрай рідко.

— Який невеселий збіг.

— Один сон на двох — це просто збіг?

— Не знаю, сестро, не знаю. Може, це якийсь спогад із дитинства? Один з тих, про які забуваєш, коли дорослішаєш?

Конунг завозився, влаштовуючись зручніше. Його пальці ковзнули по зап'ястю Йорунн і на мить затрималися на чорно-золотому браслеті. Дівчина здригнулася, але руки не забрала.

— А як це магія? — тихо спитала вона. — І вона намагається нас про щось попередити?

— У Великому Степу немає магії. Ні заклиначів, ні шаманів, ні стихійників. Чому б їй застерігати саме нас і саме тепер?

— Може, через це? — Йорунн труснула зап'ястям. — Ти пам'ятаєш Теріарха? Він казав, що випадковостей не буває, є тільки шляхи долі, — вона повела плечима, наче замерзла. — Я багато думала про його слова, згадувала все, що сталося після тієї зустрічі. Всі ці невдачі, втрати, тривоги... Ми ж не знаємо, у дію яких сил насправді втрутилися, чиїх духів потривожили. Раптом це покарання за мою дурість?

— Тебе нема за що карати, — заперечливо хитнув головою Лід. — Ти всього лише підібрала втрачену кимось прикрасу. У чому тут провина?

— Може, в тому, що не послухалася наказу старших? — з сумнівом припустила вона. — Полізла туди, куди не варто, торкнулася камінчика, а вийшов обвал.

— Дурниці, — обірвав її брат. — Що це за велика магія, якщо для винесення вироку їй досить промаху надміру квапливої дитини? І потім, навіть якщо в цьому браслеті дрімає чаклунство, то ти ж не чаклунка, щоб насилати видіння на мене чи ще когось. Має бути інше пояснення, — він стомлено потер очі. — Але, можливо, дещо в чому ти маєш рацію: нам варто було поцікавитися, що це за річ і яка сила дрімає в середині.

— Чи не запізно тепер?

— Може, й так, а може, й ні. Я розпитаю людей, і ми з'ясуємо правду, сестричка. А поки що викинь із голови ці дурниці. Ми поруч одне з одним, живі та здорові, перед нами все життя. Впевнений, на тебе чекають дивовижні відкриття та довгі дороги.

Йорунн моргнула і притулилася щокою до плеча конунга.

— Навіщо мені ті дорогі? Я ніколи не залишу тебе, брате. Ні з власної волі, ні під загрозою. Буду поруч стільки, скільки буде потрібно.

— Спи, рідна, — Лід погладив її волосся. — Відпочивай, поки є час, і вибач, що розбудив через дрібниці. Спи, я охоронятиму тебе, — тихо пообіцяв він, укриваючи її тонким покривалом.

Навколо них згустилася і застигла ніч, пронизана світлом неповного місяця. Йорунн міцно обійняла Ліда і непомітно провалилася на сон. А конунг ще довго дивився у порожнечу перед собою.