Глава 5. Південний вітер

Вітахольм, Великий Степ

— Ти спізнився на цілу добу, — докорив Лід. — І пропустив найцікавіше.

Усі четверо зі зручністю розмістилися у покоях конунга. Тут було не так просторо, як у загальній залі, але й сторонніх вух суттєво менше. Йорунн з ногами залізла на пухнасте хутро біля вогнища, Лонхат звично зайняв різьблену дубову лавку під вікном, Ейдану та Ліду дісталися найкращі в кімнаті широкі крісла.

— Що тут у вас без мене може статися? — демонстративно знизав плечима Ейдан і підморгнув Йорунн. — Хіба що ви, моя дорога пані, знайшли собі нареченого чи одразу двох.

— Ейдан! — щоки дівчини опалив рум'янець обурення. — Менше слухай балачки слуг.

— Я б так і зробив, але в коридорі стоять нові вартові й ледь не соплять від гордості, бо їм дозволили оберігати спадкоємців роду Хольда.

— Ти що, за усіма мешканцями палацу стежити встигаєш? — вона ледь втрималася, щоб не обернутися до дверей.

— Тільки за тими, хто може вкрасти моє серце.

— Дурниці. Я нічиїх сердець не краду і не збираюся.

— Це допоки, — трохи сумно зітхнув Ейдан і кинув на Ліда косий погляд, мовляв, а я що тобі говорив? Йорунн, здається, того не помітила.

— Навіть брат, а він старший у роді, поки не взяв собі дружини, куди мені поспішати?

— То як справи вдома? — поцікавився Лід, щоб змінити тему. Ейдан одразу пожвавішав:

— В мене син народився!

Йорунн підскочила:

— І ти мовчав? Нехай пошле небо йому довге та щасливе життя! Хай будуть кроки його легкі, як вітер, думки чисті, як світанок, а серце тепліше за ясне полум’я! Як назвали?

— Маїс. Він зовсім не схожий на мене, весь у матір — і очі, і волосся, і обличчя. Але сильний, як я, — задоволена посмішка висвітлила обличчя Ейдана. — Вже тримає голову і, якщо чогось захоче, обов'язково отримає такий крикливий.

— Мої вітання, — Лід щиро усміхнувся. — Тепер у твоєму роді є спадкоємець.

— Дякую за добрі слова, певен, якось поверну їх тобі, — Ейдан тицьнув Ліда у плече.

— Тоді навіщо залишив сім'ю? Міг би просто передати листа.

— У тому то й річ, що не міг, — раптом став серйозніший Ейдан. — Поговорити треба, але поки що без сторонніх.

— Щось трапилося на півдні?

— Скоріше перестало траплятися, — ухилився від прямої відповіді Ейдан. — Ти ж знаєш, мої землі лежать поряд із трактом. Раніше по ньому часто ходили торговці, мандрівники, музиканти всякі, просто волоцюги, а зараз нікого немає, порожньо, тільки трава росте. З одного боку, це і зрозуміло, не всі оговталися після тієї клятої зими та лихоманки, своє господарство підіймати треба. Але рідкісні загони таки зустрічаються: чужинці, приходять і зникають, мов тіні. Шкоди не роблять, але й навіщо з'явилися — незрозуміло. В основному верхи, зброї майже нема, або вони добре її ховають, — він криво посміхнувся і пояснив: — мабуть, чули, що мої землі не діти охороняють, і в бійку вплутуватися не хочуть, — він зчепив руки замком і сперся ліктями на коліна. — Нещодавно приїжджав Скіїтле Воокон, старійшина одного лісового селища, мій частий гість, купує коней та шкіри, а ми беремо в нього дрова до зими. Так от, він розповідає, що в лісах стало неспокійно: звірі лютують, у зграї збираються, ніби жене їх щось із насиджених місць. Просив у мене людей. Я послав три десятки міцних чоловіків, щоб разом з людьми Скіїтле ставити частокіл.

— Від звіра частокіл? — здивувався Лонхат. — Невже дичина в лісі настільки перевелася, що хижаки до людських осель вийшли?

— Не від звіра, — зітхнув Ейдан. — Від прийшлих людей. У лісі тепер небезпечно, то тут, то там, на місцевих нападають. Попалять домівки, що можуть — пограбують, решту зламають. Приходять із нізвідки, йдуть у нікуди. Ми простежили за одним таким загоном, помітили їх випадково. Вони, коли зрозуміли, що легкого видобутку взяти не зможуть, одразу відступили, розбіглися та поховалися. Мої люди до лісів незвичні, швидко загубили слід, але місцеві кажуть, відступали розбійники у бік гір.

— Це тих, що на заході? — здивувалася Йорунн. — Туди, де Золота імперія?

— Не зовсім, — поправив Ейдан. — Схоже, вони обрали пустельний край між лісами та перевалами, там і ховаються. Тільки що там робити? Грабувати нема кого, селищ немає. У давнину начебто була дорога біля підніжжя гір. Кажуть, вона вилась уздовж усього хребта на північ в обхід степу, але зараз там немає ні торговців, ні мандрівників.

— А навіщо йти на північ? — насупилась Йорунн. — Суцільні пустки, навіть становищ немає. Ну, хіба що справжнє море, але воно так далеко!

— Знав би я відповідь… — Ейдан похитав головою. — От і вигадуй, що хочеш, коли не знаєш правди.

— Може, хтось вигнав цих людей із земель імперії, і тепер вони шукають, де осісти? — припустив Лід.

— Не знаю. Ми їхніми справами не цікавилися, своїх турбот вистачало. А виходить, що дарма. З іншого боку, за лісами не наші землі, ми на них прав не заявляли, вимагати відповіді нема з кого.

— Все одно варто відправити людей на розвідку.

— Я думав про це, — скривився Ейдан. — От тільки тепер, щоб безпечно пройти лісовими володіннями, малого загону замало буде. Місцеві жителі налякані, зустрічають стрілами та списами, а потім тільки розмовляють. Це Скіітле нас знає, а голови інших сімей ставляться до гостей вороже. Чи не з кожною родиною доведеться домовлятися окремо.

Лід у задумі відкинувся на спинку крісла.

— Як гадаєш, скільки часу займуть перемови?

— Важко сказати, — Ейдан замислився, — найближчі селища Скіїтле, Ворхос і Чіани. Зі Скіітле я знайомий давно, двоє інших, думаю, не перешкоджатимуть. Про решту я чув мало, але спробувати можна. Зрештою, ми попросимо вказати безпечні стежки, не більше. Місяць, може, півтора, — підсумував він.

— Добре, — кивнув Лід. — Пошлеш когось із місцевих?

— Так, їм буде легше за інших. Для добре навченого мисливця шлях через ліси буде більш безпечний. Одинак прослизне непомічений там, де великий загін наробить шуму.