Глава 3. Свято посвяти

Вітахольм, Великий Степ

Якби Йорунн уявляла, у що виллється її легковажна обіцянка допомогти братові з організацією навчання новачків, то тримала б язик за зубами дуже міцно.

Перші новобранці приїхали взимку, а до початку весни у Вітахольмі вже яблуку не було де впасти. Лонхат взявся за розміщення та облаштування, підбір зброї, пошук наставників та організацію тренувань, але звичайні для міста турботи впали на плечі Йорунн. Зустріч прохачів, розгляд позовів, облік та господарювання виявилися для сестри конунга справжнім випробуванням.

— Краще б я тренувалася в метанні списа чи ночами стояла на посту, ніж сиділа з видатковими книгами, — пожалілася вона одного разу за сніданком.

— Не перебільшуй, ти просто допомагаєш скарбникові, — спокійно відповів Лід. — Хоча визнаю, Ріхрост не найцікавіший співрозмовник.

— А ще я вислуховую сотні скарг через неправильно поставлену межу, засохлий колодязь, вкрадену курку або ще якусь нісенітницю, — дівчина опустила голову на складені руки. — Вітаю породіль, прошу у богів милості на весільних церемоніях. Напам'ять знаю скільки в якому сховищі зерна та сулій з олією. Приймаю і проводжу поважних торговців, розважаю безглуздими розмовами їхніх огрядних дружин. Нескінченно рахую мотки вовни, пакунки шкір та запаси дров, замість того, щоб навчатися бою.

— Ти ж сама зголосилася допомогти.

— Але ж не так! Я чудова вершниця, добре стріляю з лука, а ти закрив мене в цьому... цьому... —  вона задихнулася від обурення.

—  Палаці? Місті? Світі? —  послужливо підказав Лід.

Йорунн насупилась.

—  Моя пані, —  втрутився Лонхат, —  ви даремно гніваєтеся, применшуючи свій внесок. Поки люди бачать, що представник будинку Хольда з ними, поки впевнені в тому, що ви поділяєте їхні турботи та радості, вони залишаються вірними трону.

— Але я хочу вчитися боротися в строю, мчати по команді вперед або зупинятися за лічені секунди, вибудовувати стіну зі щитів або просочуватися між противниками, як вода крізь каміння. Я воїн! У мене тече та сама кров, що й у вас. Справжні доньки народу Хольда самі обирали свою долю, і багато хто віддавав перевагу гострій стрілі замість господарювання, то чому я займаюся цими дурницями?

—  Ти ж уже пройшла посвяту в будинку Ейдана, —  зауважив Лід.

— Я була майже дитиною, — спалахнула Йорунн.

— Але на свій знак заслужила, як будь-хто з чоловіків.

—  Цього замало. Я дочка конунга, сестра конунга. Я маю бути кращою, маю служити прикладом іншим.

Лонхат із Лідом перезирнулися, старий знизав плечима, мовляв, вам вирішувати.

—  Добре, —  здався Лід. — Можеш приєднатися до навчань, але, — він жестом зупинив сестру, що підскочила від радості, — з умовою не пропадати в полі цілими днями й не забувати про інші обов'язки. Лонхат простежить.

— Саме так, — дуже серйозно кивнув старий.

—  Дякую, дякую, спасибі! — Йорунн таки стиснула брата в обіймах. —  Я не підведу!

Випробування для новобранців призначили на десятий день літа.

Посвячення у воїни — це й виклик, і честь. Кожен, хто витримає його, отримує з рук старших спеціальний знак — ковану підвіску у вигляді коня, який застиг у стрибку над списом та луком. І нехай ця прикраса не відрізнялася ані високою ціною, ані навіть тонкістю роботи, але шанувалася як знак зрілості й змужніння.

Перевірку провалювали рідко, хоча бувало всяке. Тих, хто програв, чекала ганьба і глузування, проте вже на наступний рік посвяту можна було повторити або обрати більш мирний шлях, відмовившись від звання воїна.

Напередодні заповітного дня людей у місті охопило хвилювання, пересипане гострими жартами та сміхом – молодики намагалися приховати тривогу за бравадою. Кожен з них хотів стати першим чи принаймні увійти в десятку найкращих, кожен розраховував на удачу та вміння, але випробування на те й випробування: добрий воїн повинен уміти відкинути все, що заважає накласти стрілу на тятиву, і взяти вірний приціл.

Вранці розклали ритуальні багаття. Загули барабани, заспівали ріжки та горни, вітер ліниво полоскав прапори з гербами будинку Хольда та святкові кольорові вимпели. На обнесеному майданчику розставили мішені, натягли мотузки, склали важкі перешкоди з колод. Навколо поля зібралося все населення Вітахольма. Між дорослими крутилися і снували діти. Малеча з усіх сил протискалася ближче до поля, найудаліші й спритніші повисали на туго натягнутих канатах огорожі, а ті, кому пощастило менше, пробували забратися на вози або будь-яке деревце, що підвернулося, аби побачити змагання. У єдиний гомін змішалися сміх, розмови дорослих та дитячі вигуки, вуличні музиканти старанно розважали натовп, сподіваючись заробити набагато більше звичної жмені мідяків.

Коли сонце піднялося над дахом палацу, Лід дав знак на початок змагань. Протяжно здійнявся самотній ріг, закликаючи до тиші. Натовпом прокотився і змовк шепіт, а потім гулко і важко вдарив величезний барабан.

Йорунн дивилася на поле на всі очі, відчуваючи, як у грудях у такт барабана б'ється і її серце. Ось на поле виїхала перша десятка молодиків і послала коней просто на перепони. Ті, хто бачив випробування вперше, здивовано скрикнули, але сміливці один за одним перемахнули високо складені колоди. Їхні скакуни, немов крилаті птахи, пролітали підступні перешкоди, а вершники, що притиснулися до шовкових заплетених грив, ставали з могутніми тваринами одним цілим. Один, другий стукіт серця — і ось уже наступна десятка новачків рушила вперед. Земля затремтіла під ударами копит, десь за міським частоколом зірвалися в небо перелякані птахи.

Барабан бив і бив, звук його поглинув усі сторонні слова та думки, тільки дівчата ахали злякано та захоплено, вітаючи чергову десятку сміливців. Удар, розбіг, стрибок. І знову, знову, знову. Йорунн не помітила, коли вчепилася обома руками в мотузку, як подалася уперед, усією своєю сутністю вітаючи цей танець сили та краси. Вона шумно дихала, щоки її розрум'янилися. Вранішнє сонце сяяло золотими іскрами на вишивці одягу, легкий вітер грав світлими легкими пасмами.