Глава 1.3

Наступного дня загін повернувся на тракт і надвечір досяг найближчого міста. Танасіс був одним із найбільших торгових перехресть королівства хольдингів. Сюди стікалися шукачі пригод і торговці всіх мастей, у строкатому вуличному натовпі говорили щонайменше на десятку різних діалектів. Склади, таверни, торгові вулички та майстерні ліпилися одне до одного без жодного плану та порядку, а саме місто більше нагадувало чудово укріплений ринок, ніж одну з п'яти найбільших фортець королівства. Втім, у степу добре знали: і сторожа на міському мурі, і звичайні жителі Танасіса за минулі триста років неодноразово виявлялися кісткою в горлі кочівників, які бажали поживитися чужим скарбом.

Молодого конунга зі свитою зустріли з належною повагою та легкою настороженістю: чого ж чекати від недосвідченого юнака, який щойно отримав вінець? Подивитися на нового правителя висипали всі від малого до великого, намісник був ввічливий і, здається, щиро задоволений візитом. Тиждень свят пролетів як одна мить, потім загін попрощався з Танасісом і вирушив у Гілон — потужне місто-фортецю, найпівденнішу цитадель королівства Хольда.

Круговерть зустрічей поглинула молодого конунга та його сестру без залишку. Йорунн наче підмінили. Вона часто жартувала і сміялася, була  уважною до тих, хто бажав передати прохання конунгу, і все частіше сама намагалася допомогти тим, хто потребував захисту та заступництва. Захоплені погляди молодих людей вона вперто не помічала, віддаючи перевагу прогулянкам із Крісгі.

Лід з головою поринув у нові знайомства. Зустрічі, переговори, складання присяги від намісників. Життя кипіло, але від конунга не сховалося, що людей у містах помітно поменшало.

— Демонова лихоманка, — тихо простогнав він після чергового візиту на укріплення, цього разу у супроводі начальника міського гарнізону. —  Ейдан, нас залишилося замало. Я розумію, що хтось має господарювати, торгувати, годувати сім'ї, але боюся, як би новини про наші біди не дійшли до півночі вже цього року. Впевнений, вони не проґавлять можливість нагадати про себе.

— Може, на їхніх землях те саме лихо?

—  Не знаю. Але якщо ти маєш рацію, то тим гірше для нас, — Лід втомлено опустився в крісло і, заплющивши очі, раптово додав: — Мені почали снитися дивні сни, завжди про одне й те саме. Наче я стою посеред порожнього степу, поруч нікого живого, тільки трави від горизонту до горизонту. А потім на півночі здіймається вітер, він несе пилову бурю, і та поглинає небо та землю. Іноді в цих снах я біжу, іноді стою на місці, але кінець завжди той самий: буря добирається до мене, земля навколо починає провалюватися, і я залишаюся на тонкому мосту над безпросвітною безоднею. Тільки країв не видно, шлях із нізвідки в нікуди, — при цих словах Ейдан ледь помітно здригнувся, а конунг продовжив: — Ці сни не дають мені спокою. Що, якщо на нас справді насувається буря? Зараз ми сліпі та глухі, мало знаємо про те, що відбувається навколо.

—  Ти серйозно віриш, що сни тобі намагаються щось сказати? —  Ейдан скептично підняв брову. — Швидше, вони відбивають твою власну тривогу.

— Вони здаються дуже реальними: запахи, відчуття, звуки. Там ніколи немає літа або зими, і, здається, часу теж нема, завжди одні й ті самі сутінки.

— Ти ж сам розумієш, як це звучить.

Схвильований конунг підвівся і пройшовся по кімнаті, ніби розмірковуючи, чи говорити далі.

— Знаю, тому не хочу розповідати про це намісникам, воєначальникам чи навіть Лонхату. Досить їм недосвідченого правителя на троні. Божевільного країна не переживе.

— Ти не божевільніший, ніж будь-хто з них. Просто на твої плечі лягла надто велика відповідальність, – заперечив Ейдан. —  Тобі потрібен відпочинок.

—  Мені потрібні люди! Досвідчені воїни, а не хлопчики, на зразок мене самого.

— Але їх мало, Ліде, і нам треба спиратися лише на те, що є. Хоча можу припустити, що ти щось надумав, – не спитав, а скоріше констатував факт Ейдан.

Конунг кивнув:

— Наступної весни у Вітахольмі пройде нова посвята. Намісники запевнили, що в поселеннях достатньо молодиків, які бажають отримати військовий знак.

— Недосвідчених молодиків?

— А ми маємо вибір? —  хмикнув конунг, і Ейдан хитнув головою. — Їх треба буде одягнути, навчити, спорядити, підготувати до складання присяги.

— Значить, так і буде, не хвилюйся. А що з твоїми найближчими планами?

— Повертаємось на північ. Я вже відправив гінців до Астарте та Теритаки, обіцяв бути через тиждень.

—  Я не про те. Намісники зі шкури пнуться, збираючи за одним з тобою столом доньок та племінниць, одна за іншу красивіша. Вони, нещасні, вбираються, як на весілля, влаштовують танці, співають пісні, печуть пироги, роблять усе, що завгодно, аби догодити тобі, а ти ніби навмисно не дивишся в їхній бік.

Лід здивувався:

—  В якому сенсі?

Ейдан відверто розвеселився.

— Дійсно не помічав? — втім, він одразу став серйозним: — Ти тепер правиш людьми, людське тобі не повинно бути чужим. Ти старший у роду, носиш вінець, обіцяєш людям захист та процвітання. Однак ви з Йорунн — все, що в нас залишилося, і жоден з вас не має спадкоємців. Звичайно, ти ще молодий, але, за традицією, конунг має обрати собі дружину і подарувати країні спадкоємців.

— За традицією конунг приймає вінець із рук батька, — буркнув Лід, — і отримує його вже зрілим чоловіком. Ще жодне покоління хольдингів не бачило на троні хлопця на зразок мене.

— Можливо, ще зарано, але хоча б подумай про це.

— Ти старший за мене на чотири роки, а сам ще не одружений.

—  Це не на довго.

Брови Ліда повільно поповзли вгору.

— Невже Лонхат мав рацію? Йорунн?!

— Старий бачить і розуміє більше, ніж мені хотілося б, — несподівано роздратовано відгукнувся Ейдан. — Ось тільки життя — не пісня, і як би я не рвався до мрії, ця історія не матиме щасливого кінця.

—  Не розумію, чому? Я не проти, якщо ви обидва цього бажаєте. А більше ніхто не має права вам перешкодити.