Глава 2.1

— Лід, син Каніта. Як я вже сказав, він майже хлопчик, йому всього сімнадцять. Наївний, недалекоглядний, до того ж у глибокій жалобі через смерть батьків. Улюбленець натовпу, не дурний, але досвіду не вистачає. Дуже легкою мішенню не стане, але й складну інтригу, особливо якщо її плести неспішно, розпізнає не одразу.

— І ти хочеш зіткнути його з кочівниками? Хто в тебе на прикметі?

— Троє. Я брав клани, що найбільше ворогують із королівством Хольда. Удвар, Делгер і Талгат очолюють численні племена. Удвар сильний, рішучий, досвіду йому не позичати. Його я пам'ятаю та знаю особисто. Єдиний мінус – поважний вік. Не впевнений, що йому вистачить сил та вогню на велику війну.

— А решта?

— Делгер, навпаки, дуже молодий. Про нього йде добра слава, але я не ризикував би: надто амбітний правитель може затіяти свою гру і сплутати нам карти. Швидше за все, варто розпочати з Талгата. Досвідчений і зрілий воїн, честолюбний, рішучий. Не так молодий, щоб ризикувати даремно, не настільки старий, щоб віддати перевагу ситому спокою. І, що важливо, Талгат і без нас мріє відщипнути від королівства хольдингів ласий шматок.

— Скільки людей під його рукою?

— Понад чотири тисячі.

— Мало, — Сабір провів пальцем по мапі, окреслюючи межі безплідних земель. — А що, якщо запропонувати йому поєднати всі кочові племена?

— Це складно, — чесно визнав Ундес. — Різні мови, традиції, навіть боги-покровителі.

— Великий Степ пам'ятає ханів, що правили десятками племен одночасно. Щоправда, це було до того, як човни хольдингів припливли до берегів Внутрішнього моря.

— Бажаєте запропонувати Талгату титул Великого Хана?

— Так ми зрівняємо шанси сторін і подивимося, хто саме вартий нашої уваги: нащадки мореплавців чи твої родичі. Переможець, ким би він не був, буде настільки слабким, що коли прийде час, стане легкою здобиччю для наших друзів, — усміхнувся ясновельможний. — Втручання імперії буде таким незначним, що навіть мала рада не посміє дорікнути мені за непотрібні витрати й затяжну війну.

— Вони й так промовчать, якщо побачать шанс прибрати до рук нові території, — у кожному слові радника чулася зневага. — З усіх цих знатних лордів лише кілька людей бачить далі свого носа.

— Важко посперечатися, — хмикнув Сабір. — Мабуть, лише тому вони ще живі. Краще тримати біля трону дурнів і користолюбців, якими легко керувати, ніж амбітних та небезпечно розумних вискочок. Але тебе це не стосується, твоя мудрість є незамінною для імперії.

— Дякую за довіру.

— Ти заслужив її за всі ці роки.

— Тоді чи можу я смиренно просити вас прийняти ще одну мою пораду?

— Яку саме?

— Підтримайте Талгата, а не Ліда, — темні очі Ундеса на мить спалахнули. — Так, поки кочівники слабші, але війна не завжди ведеться з мечем у руках, є інші способи отримати бажане. Я прошу у вас невелику відстрочку, скажімо, до весни, нехай зерна недовіри стануть буйною порослю. А ось після… — він погано посміхнувся, — потім справу вирішать дрібниці. Дві тисячі добре навчених солдатів, трохи магії, гарна зброя, легкі обладунки, десяток досвідчених воєначальників. Кочівники стануть гостро заточеним мечем у руці імперії.

— Ого, любий раднику, у тобі все ж таки спить стара образа твого народу? — здивувався Сабір. — Хочеш відігратися за минулу поразку чужими руками, чи є особисті мотиви?

— У мене немає особистих бажань, окрім як приносити користь роду Фаріт та імперії. Однак у моєму проханні є сенс: Лід, як і всі хольдинги, занадто прямий, він керується поняттями про честь та справедливість. Якщо в його руках опиниться влада над степом, то люди охоче підуть за ним — і свої, і чужинці. Мрійники завжди приваблюють симпатії юрби, навіть коли за мрією не стоїть ані досвіду, ані знань. Перемога зробить його героєм, з роками він сам повірить у вигадану казку про шляхетного правителя. Лід не буде коритися вашій волі та, можливо, згуртує степ, щоб боротися за кожен її шматочок. Чи така ваша мета?

— Думаєш, Талгат кращий?

— Кочівники — прагматичніший народ. Їхні землі бідні, а людям треба виживати. Вони з радістю покинуть пустки, але їм доведеться захоплювати укріплені міста, звикати до нового способу життя, терпіти ненависть тих, хто програв. До того ж Талгат буде змушений підтримувати рівновагу між різними племенами, а це, повірте, не так просто. У подібних умовах будь-який правитель більш поступливий. І більш вразливий.

— Те, що ви з ним одного роду, тут ні до чого?

— Цілком, — рівний тон Ундеса обдурив би будь-кого, але імператор ледь помітно посміхнувся, вірно оцінивши все, що сказано не було.

— Я подумаю над твоїми словами й дам відповідь пізніше. Залиш записи й все, що є, і йди. Хочу подумати на самоті та у тиші, поки ще є час.

Радник покірно підвівся і вклонився за південним звичаєм, приклавши руку спочатку до губ, потім до серця. Ніщо — ані манери, ані мова, ані одяг — не видавало в ньому безрідного підкидька з племені хулайд, народженого в Великому Степу і наближеного до трону лише з особистої забаганки батька Сабіра.

Дехто зі старої знаті Дармсуда пророкував Ундесу падіння протягом кількох годин після смерті імператора Наїля. Інші відкрито пропонували радникові повернутися додому, знову поглянути на безмежне зелене море трав, вдихнути поривчастий вітер, що пахне грозою та пилом, обіцяючи забезпечити дорогу та супровід. Передбачалося, однак, що ця подорож обірветься або трагічною випадковістю, або затягнеться на десятиліття.

Вони прорахувалися. Спадкоємець трону вважав за краще залишити Ундеса Чагатай Шона біля себе і зробив його неформальним членом малої ради: черговий ляпас аристократії Золотих земель. Сабір добре пам'ятав той день і безпристрасне обличчя радника: жодної емоції, тільки в очах промайнуло і зникло задоволення.

Двері кабінету безшумно зачинилися, залишаючи ясновельможного наодинці з мігренню. Всупереч власним словам, Сабір не повернувся до вивчення документів, навпаки, загасив лампу і відійшов до вікна, розпустив розкішний тканий пояс, скинув на підлогу крислату накидку-бішт, залишившись у тонкій сорочці та штанях. Чоловік з насолодою сполоснув руки й обличчя чистою водою, налитою в масивну мармурову чашу, потім тяжко сперся на її край.