Глава 2. Рішення імператора

Дармсуд, столиця Золотої Імперії

— Отже, раднику, я хочу знати твою думку.

У кабінеті панували тиша та спокій. Не було ані секретарів, ані охорони, ані слуг. Вогні були погашені, тільки в каміні переморгувалося тьмяне червоне вугілля, та на робочому столі ясновельможного правителя Золотої Імперії Сабіра Ахунда вар Наїль з роду Фарріт горіла єдина лампа. Її світло виривало з напівтемряви дві постаті: самого імператора та його найближчого радника, лорда Ундеса Чагатай Шона.

Освітлення вистачало лише, щоб зрозуміти: імператор налаштований на довгу і складну розмову. Занадто зосереджений погляд темних очей, губи щільно стиснуті, густі витончені брови майже зійшлися на переніссі, голос на півтону нижчий і суттєво тихіший від звичайного. Чоловік намагався боротися чи то з мігренню, чи з роздратуванням, і, здається, програвав. Вкотре вже.

На столі між співрозмовниками лежала розгорнута мапа, майстерно накреслена точними, тонкими штрихами. Радник потягнувся до різьбленої скриньки червоного дерева і вийняв звідти кілька золотих мініатюрних фігурок.

— Якщо дозволите говорити відверто, то, гадаю, я знайшов розв'язання нашої спільної проблеми. Ми маємо всі шанси віддати борг, якщо отримаємо контроль над східними землями. — Імператор ледве помітним рухом руки дозволив Ундесові сісти навпроти й продовжити. Радник вдячно схилив голову, присунувся до столу впритул і вказав на ділянку карти на схід від столиці. — Тут пустки, далі лісові поселення. Вони не становлять інтересу: нечисленні й лежать надто близько до наших кордонів. Але далі, на узбережжі Внутрішнього Моря, — він акуратно опустив першу фігурку біля гирла річки, — багаті поселення і гарні гавані. Танасіс та Гілон — великі торгові міста. На північ — Вітахольм, Астарте та Теритака, в них теж знайдуться і люди, і скарби, якими можна виплатити обіцяну ціну, — друга статуетка відзначила столицю королівства хольдингів. — А якщо рушити ще далі, — третя фігурка опинилася на межі володінь кочівників, — ми також матимемо сухопутний прохід до архіпелагу Зелених Островів. — Не половина обіцяного світу, але все ж таки.

Імператор мазнув по мапі поглядом.

— Весь Великий Степ?

— Це логічне рішення. Звичайно, доведеться трохи повозитися, але впевнений, що зусилля виправдаються.

Імператор підняв трохи здивований погляд на радника:

— Мені варто нагадати, що ми говоримо про землю твоїх предків?

— Дякую, це зайве: маю гарну пам'ять. І кидати слова на вітер я не звик.

Імператор скривився і мимоволі приклав пальці до скроні. Попри тишу і напівтемряву, біль наростав, стаючи повноправним учасником розмови. Не найкращий стан для ухвалення доленосних рішень, але іншого в останні тижні не спостерігалося.

— Ти ж розумієш, що станеться з жителями степу далі? Не шкода? — ясновельможний говорив коротко й уривчасто, різко видихаючи крізь зуби.

— Шкода, але наші… — радник замовк на мить, підбираючи потрібне слово, — друзі… візьмуть плату так чи інакше. Це вимушена жертва, мій імператоре. Який у нас вибір? Віддати їм територію імперії? Степ — ідеальний компроміс, там майже не залишилося магії, люди звикли покладатися тільки на силу рук і влучність стріл, а це, самі знаєте, не дуже багато в боротьбі з породженнями темряви.

Імператор витонченим жестом доторкнувся до коротко підстриженої темної борідки. Блиснув у напівтемряві перстень із рубіном, тихо прошелестіли розшиті золотом широкі рукави шат.

— Занадто велика територія, ми не зможемо її утримувати без постійної підтримки зі столиці. А утримувати доведеться, можливо, роками.

— Не зможемо самотужки, — виправив радник.

— Навіть якщо я отримаю згоду всієї старої знаті, це буде непросто. Хоча ти сам розумієш, що вони не підуть за мною без питань і сумнівів.

— Розумію, тож пропоную шукати союзників у іншому місці.

— Герцогство Недоре? — скривився Сабір. — Виключено. Хальвард хоч і є магом темряви, ніколи не погодиться на подібне. Особливо якщо дізнається про справжні мотиви. 

— Що ви! Я зовсім не маю наміру давати в руки нашому ворогові таку небезпечну зброю, як знання. Але мій імператор даремно забуває про народи самого степу, — Ундес знову схилився над мапою, вказуючи на правий верхній край, помічений, як пустки. — Звичайно, я покинув ті краї дуже давно, але в деяких питаннях нічого не змінилося. Ми можемо використати застарілу ненависть між кочівниками та королівством Хольда, нацькувавши степовиків один на одного. Нехай борються і слабшають, а потім ми легко візьмемо те, що потребуємо.

— Хольдінги досить сильний народ, який звик до сутичок. Та й твої родичі не схильні до ледарства, вони добре знають, де у меча вістря, а де руків'я.

— Тим краще для нас, — тонко окресленими губами радника ковзнула задоволена посмішка, але трохи розкосі темні очі залишилися непроникно-серйозними. — Менше своїх людей доведеться посилати. Звичайно, один-два малих каготи ми виділимо, але, гадаю, цього вистачить.

— Дві тисячі людей на всі ці землі? Звучить сумнівно.

— Лише тому, що ви не цікавилися життям Великого Степу в останній рік, — Ундес схилився в жартівливому поклоні.

— Ну, так просвіти мене, — сухо наказав Сабір.

— Королівство Хольда переживає не найкращі часи, — Ундес вірно оцінив інтонації повелителя і надав голосу найшанобливіший тон, на який тільки був здатний. — Їм довелося пережити сувору зиму, багато хто загинув через хворобу, зараз до влади прийшов новий конунг. Він молодий, недосвідчений, за його спиною залишилося трохи більш ніж половина соратників батька.

— Звідки відомості? — підняв брову імператор.

— У мене свої люди у степу. До збереження старих зв'язків я завжди ставився із повагою.

— Похвальна передбачливість. Може, попросиш нагороду за вміння вгадувати потреби імперії?

— Милість ясновельможного — найвищий дар.

— Добре, — пом'якшав Сабір. — Що там із конунгом? Як його ім'я, до речі?