Глава 1. Вітахольм

Чотири роки по тому, Вітахольм, Великий Степ.

Цього року весна увірвалася у Великий Степ так буйно, наче хотіла в один день виправити все, що наробили хуртовини. З моря повіяв міцний теплий вітер і приніс хмари, найнижчі з яких чіплялися за вершини пагорбів. Хлинув дощ, оголена земля зробила перший після зими вдих. Повітря миттєво наповнилося ароматами талої води, трав і гіркого полину, незабаром зелень укутала простори від горизонту до горизонту, тишу розірвали пташині трелі й тріскотня комах.

Життя знову перемогло.

Ейдан в'їхав у Вітахольм на заході сонця останнього дня літа. Гордовито промчав вулицями, красуючись перед перехожими скакуном і багатою упряжжю, піднявся широкою дорогою до внутрішнього частоколу біля палацу і лише там спішився.

— Доброго дня. Давно тебе не бачив.

Сивий кряжистий чоловік вийшов із вартової, щоб привітати гостя. Ейдан ледве помітно насупився: Лонхат, соратник спочилого конунга Каніта, а цієї весни — єдиний наставник Ліда і Йорунн, помітно здав. Стороння людина не помітила б змін ані у твердій ході, ані в гордовитій поставі, ані навіть у добротному, розшитому рунами-оберегами одязі, але погляд... Погляд видавав. Нелегко далася Лонхату із роду Сагар ця зима. Втім, як і усім.

— Мої співчуття, — старий схилив голову. — Чув про твою родину.

—  Брати вціліли й молодші сестрички теж, —  Ейдан вимовив ці слова вже майже спокійно. З початку невідомої хвороби, що прокотилася Великим Степом цієї зими, минуло багато місяців, біль втрати, стертий вимушеними турботами, встиг притупитися. — Мені варто дякувати богам за милість, на півдні хвороба скосила дуже багатьох.

— Як і у нас у Вітахольмі. І в Теритаці, Астарте і навіть у рибальських селах на берегах Внутрішнього моря, —  кивнув Лонхат. — Та що казати, якщо навіть конунг Каніт…

Він перервав сам себе і стиснув губи.

— Як це все сталося? — тихо спитав Ейдан.

— Йорунн захворіла перша, за нею Лід. Обидва лежали в гарячці, мати не відходила від них ні на крок, молилася, щоб боги забрали її, але зберегли життя дітям. Боги почули, — зітхнув Лонхат. — Вона згоріла від лихоманки за день. Каніт пережив її лише на кілька годин.

Ейдан кивнув, бездумно зачепившись поглядом за біло-зелені прапори, що тріпотіли над міським частоколом. Діти, люди похилого віку, повні життя чоловіки й жінки… Род Хольда, найчисленніший і найсильніший народ Великого Степу, поховав цієї зими чи не кожного третього. Дивна лихоманка прийшла разом із холодами та прокотилася землями хольдингів вогненним колесом. На біду, сніг геть засипав дороги, крижаний вітер перетворив води Внутрішнього моря на гострий лід і погнав його на берег, знищуючи на шляху рибальські хатини та човни. Про те, щоб дістатися сусідніх поселень з лікарськими травами або послати гінця до жителів лісів, що заклинають духів, не могло бути й мови.

Навіть тепер зазвичай галасливі вулиці столиці виглядали незвично. Так, у нижньому місті йшла жвава торгівля, міська стража стояла на встановлених місцях, знайшлася навіть пара ледарів біля трактира, але за закритими віконницями акуратних двоповерхових будинків і в притихлих без дітлахів провулках відчувалася неправильна порожнеча.

— Ховати померлих не було кому, — продовжив тим часом Лонхат, неквапливо піднімаючись дорогою від воріт до сходів палацу. — Ті, хто ще стояв на ногах, не могли насипати кургани над мерзлою землею, а віддавати тіла вогню не наважувалися, щоб не витратити останні запаси дров. Всупереч традиції мертвих поховали в невеликій вапняковій печері, вхід до якої вдалося очистити від снігу. Після відлиг там насипали курган і вкопали кам'яні стовпи з іменами. Лід сам приніс у жертву богам свіжий хліб та кінську упряж, а на вершині встановив на згадку про батьків окрему плиту.

Лонхат глибоко зітхнув і хитнув головою, відганяючи тяжкі спогади.

— Відтепер Лід — законний правитель ходьдингів, а Йорунн — його єдина спадкоємиця, — додав він спокійніше.

— Хотів би я бачити його коронацію, шкода, справи не відпустили, — Ейдан передав слузі, що вибіг назустріч, плащ і запилені рукавиці. — Сподіваюся, конунг не сприйме це за образу. Під моєю рукою тепер не тільки землі, а й люди, я мав подбати про них насамперед.

—  Запевняю, Лід пам'ятає про це, —  Лонхат невесело посміхнувся. — Ми теж були зайняті посівом та збиранням урожаю. Не літо, а глузування з наших бід або плата за втрати.

—  Тоді навіщо ти просив мене приїхати?

— Це через Йорунн, — Лонхат задумливо почухав коротко підстрижену бороду. — Вона ніяк не оговтається від втрати. Я сподівався, що коронація Ліда додасть їй сили, але помилився. Ми розпалили багаття, влаштували нехай і невелике, але свято, а вона непомітно пішла і не показувалася весь вечір.

Ми знайшли її тільки вранці, сиділа зовсім одна біля кургану батьків. Мовчазна, бліда і якась втрачена. Лід опустився поруч і міцно стиснув її в обіймах. Знаєш, що вона сказала? «Це так несправедливо, так гірко. Вони могли б побачити цю чарівну весну, цю щедру красу, нехай вона буде проклята!» І розплакалася вперше за весь час. Лід гладив її по волоссю і ласкаво шепотів їй слова втіхи на вухо, потім вона заснула. Конунг загорнув її у свій плащ і, як малу дитину, відніс до палацу.

Ейдан хмурився дедалі більше.

—  І як вона зараз?

— Як власна бліда тінь. Доручаєш їй щось —  виконує, запитуєш —  відповідає. Не більше. Мені це не подобається, —  пробурчав Лонхат. — Вона ніби згасла і розучилася радіти. От я й подумав: вас з нею пов'язувала міцна дружба, а може, й щось більше, — він кинув на Ейдана багатозначний погляд і додав: — Може, тобі вдасться змусити її серце битися частіше?

Ейдан зніяковіло кашлянув у кулак:

—  Ти переоцінюєш мої здібності, але обіцяю, зроблю, що зможу.

—  Сподіваюся.

— І, до речі, де сам Лід?

—  Прямо в тебе під носом, —  пролунало з верхньої сходинки.