1. Темний ліс

Ліс зустрів мене темними хащами. Кущі ніби кам'яні стіни захищають вхід до лісу. Чим далі йти, тим складніше рухатись. Схоже сюдою ніхто не ходив уже багато років. Хача це очевидно, жодна людина з власної волі сюди не піде.  Про цей ліс ходить безліч легенд, цікаво які з них правда. Нарешті показалась хоч якась стежина і йти стало трохи легше. Схоже її протоптали дикі звіри. Звідусіль чувся спів пташок. Він був такий солодкий, що здавалось п'янив собою. Запах різноманітних трав полонив мій розум. Деякі з них я відчувала вперше, цікаво що це за трави такі чи це просто так пахне ліс?  Могутні дерева височіли всюди, ніби вартові. А різноманітні кущі, так і норовили зачепити мою спідницю, ніби давали знаю "тобі тут не раді, повертайся швидше назад, поки жива".

- Давненько до нас не заходили люди, невже заблукала? - Чоловічий голос лунав впевнено і в ньому чулась насмішка. Обернувшись довкола я не побачила нікого хто міг би зі мною розмовляти.

- Хто тут? - Мій голос тремтів, я однозначно наткнулась на якусь нечисть, а в мене не має з собою жодного талісману чи якихось трав, що відлякує нечисть. Невже це кінець?

- Дивлячись кого ти хочеш бачити. 

- Я хочу бачити тебе. - Слова зірвались з моїх губ перш ніж я встигла зрозуміти що сказала. Швидко прикривши рота руками я почала схвильовано озиратись. Довкола пролунав гучний сміх. В ньому не було нічого дивного. Здавалось навіть, що він був щирим. Напевно я змогла трохи його забивити. Можливо він навіть змилується надімною.

- Мене? Хахаха, ну нехай.

Обернувшись я побачила як на гілці високого дерева сидів рудоволосий хлопець, на його обличчі була самовпевнена посмішка. Він звісив одну ногу так що та гойдалась у повітрі.

- В мене сьогодні гарний настрій, тому я допоможу тобі знайти вихід з лісу. - Хлопець голосно засміявся, він дивився на мене. Здавалось, що він бачить мене наскрізь.

- Дозволь у тебе дещо запитати? - Мій голос досі тремтів, одна помилка і я вже буду мертвою. Але я мушу зробити все щоб врятувати батька, або принаймні спробувати це зробити. - Ти знаєш де можна знайти мольфарку?

- А? Навіщо тобі мати? 

Хлопець на секунду став серйозним, але швидко повернув собі попередній вираз обличчя. Він зістрибнув з дерева й опинився навпроти мене. доволі близько. Дуже близько! 

- Я тобі цього не скажу, якщо вона тобі потрібна то доведи це, - хлопець припідняв моє підборіддя, його губи опинились в кількох сантиметрах від моїх. Його рука була холодною як лід. А очі, які були наче полум’я, дивились мені в душу шукаючи том щось. - Однак, якщо ти станеш моєю тоді я можливо й допоможу тобі.

- В такому випадку я мушу відмовитись, - він точно використовує якісь чари, але не знаю які саме. Зачекайте, якщо він не намагається мене вбити, а зробити своєю, то це означає лиш.... - ти Перелесник, правильно?

- Ти лиш зараз здогадалась? - істота зробила декілька кроків назад і сперся на стовбур старого дубу, склавши руки на грудях. Що ж ти мені наскучила, якщо ви вже сюди прийшли можете забирати її, для мене тут цікавого не має нічого.

Після цих слів Перелесник зник. І щойно він пішов, все навколо заповнив дитячій сміх і жаб'яче квакання. Воло лунало всюди, здавалось воно ішло прямо з моєї голови. Величезні крона дерев не дозволяли сонячним промінням торкатись землі, тому навкруги було відчуття, що сонце от-от сяде за обрій. У повітрі почали літати маленькі світлячки, які кружляли навколо мне, неначе в химерному танці. Кілька секунд і передімною стояли білосніжні діти.  Потерчата.......  

Невині душі, яким не пощастило й вони народились мертвими, або померли до того коли їх охрестили. Бідолашні малята, приречені блукати хащами і шукати спасіння. Потерчата підходили все ближще намагаючись оточити мене. Вони хочуть мене вбити? Глоси дітей були неначе квакання жаб, а в очах читався біль, який поєднувався з відчаєм. Здавалось вони просять щось від мене, але я не могла зрозуміти що саме. Будучи дитиною дідусь часто мені розповідав про лісових сутностей. Думаю варто спробувати...

- Лілія, Марина, Станіслав, Багдан, Омелько.... - імена вилітали з моїх уст одне за одним, дідусь розповідав, що потерчата це душі дітей які приречені шукати спасіння, якщо дати їм імена то можна врятувати від сташної долі яку вони не заслуговують. Кілька секунд і Потерчата зникають, а точніше зникає їх прокляття, вони стали справжніми ангелятами й попрямують до Раю... Саме туди де їм і місце. На їх обличчях з'явились сльози і посмішки наповнені радістю. Провівши дітей поглядом, я вирушили далі в ліс. Назустріч новій небезпеці, але не дивлячись нінащо я зроблю все щоб врятувати батька.