Глава 11

Обличчя графині виднілося на більшості з картин. Аніка не могла згадати, що трапилося вночі. Пам'ять підводила, а біль не допомагав зосередитися. Важкі, але впевнені, кроки позаду змусили тіло здригнутися.
— Нарешті опритомніла. Здивувала ти мене вчора: видно, що виснажена, а бігти ще мала сили.
— Богдане, випустіть мене. Що це все означає?
— Мовчи і слухай! Ти останній нащадок графині Анастасії. А я нащадок дворецького Яна, який вірно служив графу. І передавав кожному наступному поколінню завдання: знайти заповіт графині і знищити його. У вас я знаю, що правило дівчаток називати іменем на букву "А". Дурне правило, визнати мушу. А дівчаток, до речі, не так то й багато народжувалось.
Аніка не могла і слова видушити, слова били об вухо, але вірити не хотілося.
— Ти знаєш, де вона заховала його. Ти ж бачила смерть Насті? Отже, саме про тебе говорив Ян.
Усе було якимось не логічним, не послідовним. Дворецький з'являвся з купою інформації, та без жодних пояснень. Аніка не знала, як правильно говорити з ним, щоб не розсердити, а відтягнути час, поки її не знайдуть.
— Я нічого не розумію, — зусилля втримати страх від очей Богдана були марні, голос й так тремтів.
— Це Ян вбив Настю, а не Стефан. Граф був занадто закоханий у неї і слабодухом ще тим був. Тому його потрібно було берегти від таких, як вона. А вона посміла ще й дитину народити від конюха. Так осоромити прізвище Божецьких! Тому він мусив її вбити, щоб ніхто не дізнався про це. Ввн сказав, що графиня втекла з Андрієм і переконав графа, що Настю треба покарати забуттям за таку свавільну поведінку. Та одної ночі, заснувши з намистом в руці, Ян у вісні побачив графиню. Та говорила, що та, котра побачить її смерть, знайде заповіт і з нею настане кінець його роду. Тільки кінець буде твоїм і не буде більше дітей графині.
— Ви божевільні! Ти можеш мене вбити, нащо тобі той заповіт?!
— Бо це останнє, що свідчить про існування Анастасії. І колись хтось може знайти його, а тоді ім'я Божецьких знову буде заплямовано. Я до цього не допущу!
— Белькотіння хворої людини. Ви ж ще й вбивця!
— А це було випадково. Одна була занадто п'яною, щоб на ногах встояти і сама полізла на меч, інша ж була така нажахана, що серце зупинилось. Тому я тут ні до чого, любонько. Де заповіт?!
Богдан підйшоа так близько, що Аніка різко позадкувала. Приступ нудоти та запаморочення примусили світ завертітися і не сприймати все довкола. Голос Павла здавпвся звуковою фатою моргана, ніби є, та ніби і нема. Руки, міцно стиснуті кайданами, заболіли і кісточки затріскотіли. Усе змусило тіло відключитись, щоб дівчина мала змогу вижити.
Приємний вітерець дув на обличчя, голову не перестала боліти, як і все тіло. Розплющивши очі, Аніка вловила знайомі карі очі, які дивились на неї, як на воскресшу істоту.
— Нарешті, — Даміан підняв до губ руку дівчини і притис її так сильно, що хотів так залишитись назавжди. — Мені тепер тебе графинею кликати?
— Як?
— Павло онук Богдана, — брови поповзли догори, Даміан в мить прочитав думки Аніки і поспівшив заспокоїти. — Це він привів нас до тебе. Він мені ж друг, а я в такому не помиляюся.
— Взагалі, то я йому не онук, — Павло з'явився ні звідки. Тепла усмішка переконувала, що він з тих хороших. — Син Богдана, а мій батько, не мати дітей. Та сказати про це він не смів, бо вірив у цю маячню так само сильно, як і старий. Тому вирішили з дружиною таємно всиновити дитину. Мене теж травили усім цим неподобством, тому я знав, де він тебе забрав. Та й зрозумів, що трапилося, коли ти не повернулася. То ти знаєш, де той заповіт?
— Під носом у ворога, — перша усмішка осяяла забруднене обличчя дівчини, Даміан не відпускав руки, тільки міцніше тримав її. — У дзеркалі. Стільки років вони дивилися на цей клаптик паперу і не знали, що він там, лиш рукою подати. Жорстокий жарт Насті над Яном.
— Коли знайдемо заповіт, батько займеться усіма правовими аспектами.
— Мені ще треба довести, що я нащадок графині. А це неможливо.
— Богдан якось тебе вистежив. Отже, вони точно мають якусь генеалогічну карту або щось таке, що і буде доказом.
— Нехай. Це для мене не так уже й важливо.
— Тобто, цей особняк і твій теж. Як ділити будемо? Ох, уявляю обличчя дядька Луки. Він лусне від злості.
— От, друже, і заживете разом щасливо в особняку Божецьких. Паньство Божецькі, звучить гарно.
— До речі, мама хотіла мене назвати Вероніка, але традиція казала про букву "А". Тому вийшло комбіноване: скорочення від імені і спереду букву дописала. От така історія.
Даміан поцілував у щоку, що було навіть інтимніше, аніж пристрасний поцілунок у губи. Аніка пригорнулася до грудей Даміана, їй було байдуже на всіх, хотілося лише його тепла. Хлопець лише міг відповісти на такий несподіваний відрух дівчини, бо й сам вмирав від нетерплячки, щоб обійняти і не відпускати більше нікуди і ніде.