Глава 10

Даміан мовчав, погляд ковзав по обличчю молодої графині на полотні, ніби шукав докази, що це усе марево.
- Ніхто в нашій сім'ї не знає про неї. Клянусь тобі.
Слова хлопця звучали якось невпевнено, Аніка вперше за довгий час відчула полегшення. На душі було радісно, в цей момент ейфорія від своєї правоти засліпила усі негаразди, які ще попереду.
- Ти впевнений, що ніхто? - Страшно було це питати, дівчина втупила очі у дерев'яну підлогу і їй так шкода стало Даміана.
- Ти про дядька Луку? Так, він дуже принциповий щодо титулу та нашої історії, але такого він би не приховував. Саме через свою принциповість. І випереджаючи твоє наступне питання, запевняю, що темний лицар не мій дядько.
- Я не збиралась про таке питати. Хоча визнаю, що подумала про такий варіант.
Даміан схопив Аніку за руку і потягнув униз, він гнав з такою швидкіситю, що здавалось дівчина впаде, перестрибуючи через дві сходинки. Зупинився він лише перед золотим дзеркалом. Розгубленість нікуди не зникла, але голос уже був звичним, без ноток хвилювання.
- На нас чекають у їдальні. Мама наполягала на твоїй присутності. Зараз усе розповімо і дізнаємося, що ще моя сім'я приховує.
- Ти хочеш зараз розповісти про знахідку? Тоді краще без мене. Вибач, але мені достатньо зневажливого погляду твого дядька. Такого ж погляду від твоєї мами я не витримаю. Вона так гарно мене прийняла зранку.
Так лагідно хлопець дивився, що мурашки по тілу побігли. Невелика розгубленість на обличчі читалась одразу, Аніка струснула головою, щоб прийти до тями.
- Я погуляю будинком. Раптом щось знайду.
- Добре. Поговорю я з сімейкою, — несподівано Даміан поцілував у щоку і побіг на сімейний обід.
Аніка попрямувала у найближчу кімнату, там був величезний дерев'яний стіл, навколо стіни обступали серванти, заповнені старовинним посудом, а вікна затуляли важкі темнозелені штори. Атмосфера навіювала відчуття минулого і чогось такого приємного.
Тут почувся голос Насті, яка пройшлась біля дівчини. Це не були привиди, це спогад, який жив в цьому будинку. Аніка заворожено, не вірячи своїм очам, споглядала за картиною, що відбувалась попереду.
- Настю, я вже не можу так. — Стефан схилив голову, заплющив очі, важко видихнув, а виделка була так міцно стиснута, що здавалось зараз прогнеться. — Ти чудово зображаєш мою дружину на людях, але в нашому домі ми чужі. Я тебе люблю, Настю.
- Досить, Стефане. Я граю роль, як належить, але на більше не надійся, — Анастасія вловила на обличчі чоловіка щось настільки похмуре, що серце стиснулось від жалю. Вона азяла холодну руку чоловіка у свою і лагідно промовила усе, що так давно хотіла сказати. - Стефане, любий, мені шкода, що наші життя так нещасливо переплелися. Я хочу, щоб ти знав, що в твій день народження, після слів у кабінеті, моє серце тьохнуло і з'явилась надія, що я зможу покохати тебе, що ми зможемо створити сім'ю і будемо щасливі. Але усе цього ж вечора і вмерло. Не розумію, чому ти так поводився. Не знаю, хто тебе напоумив поводитися, як тиран. Усе це змусило мене тебе зневажати. Я не збираюсь брехати — я кохаю іншого. І тобі раджу знайти ту, яка подарує тобі щастя.
Графиня встала з-за столу і попрямувала у глиб коридору. Аніка відчувала сум, такий глибокий, що заплакати не соромно. Стефан все ще сидів за столом, обхопивши голову руками, плакав.
- Я можу вам допомогти?
Чоловічий голос позаду змусив здригнутися, серце калатало і налякалась не на жарт. Сивий чоловік із холодними очима дивився в саму душу, аж холодок промайнув за плечима.
— Ні, дякую. Я оглядаю будинок. Він такий великий і гарний.
— Пан Божецький знає про це? — Чоловік був на стільки серйозним, що Аніці здалось, позитивні емоції для нього незрозуміла річ.
— Так, знає.
Богдан мовчки вийшов, залишивши дівчину на самоті, та його мовчання було красномовним. Як на людину, яка на роботі, то піти без слова від гості дому — дуже не виховано. Зневага випирала з цього старого чоловіка.
Аніка вдихнула і спробувала скинути із себе той негатив, який дворецький приніс із собою. Вона попрямувала у коридор, куди хвилину тому зник образ графині. Коридор був погано освітленим, денне світло практично сюди не потрапляло. Вузький і темний легко міг налякати людину до чортиків, хоча в кінці виднілися двері. Аніка навіть не припускала, що вони можуть бути зачиненими, вхопила ручку мертвою хваткою і з усією силою потягда її вниз.
Душне повітря вдарило в обличчя, сонце безжально сліпило і все довкола було білою плямою.
- Потрібно знайти Андрія.
Аніка не втримала неголосний крик, що вирвався при появі постаті Насті так близько біля неї. Дівчина не могла збагнути, що це: привиди все ж чи галюцинації з крихтою спогадів маєтку. Графиня поспішно брела прямо перед себе, минаючи службу, на горизонті з'явилися, як Аніка здогадалася, конюшня.
- Пані, хочете проїхатись?
- Ні, потім.
Андрій підійшов ближче, голос його став тихим, а погляд стурбованим. Він ледь торкався пальців Анастасії, яка ховала погляд в землю.
— Ти уже більше місяця не їздиш верхи. А я знаю, як ти любиш це. Щось трапилось? Ти захворіла?
— Ні, — графиня шепотіла і голос тремтів. — Скоро я тобі все поясню. Потерпи трішки. Можу сказати, що нічого поганого і небезпечного для мого здоров'я.
— Ти впевнена, що все добре?
— Так, усе добре.
Андрій пригорнув Настю до себе, відчувши теплло коханого чоловіка, його запах і рівномірне дихання, графиня заплющила очі і насолоджувалась моментом.
Усе розвіялось, як дим. Не було уже попереду ані графіині, ані конюшні. Лише величезний сад, за яким майоріли верхівки дерев темного лісу.
— Сподіваюсь, Дамиіану пощастило щось дізнатися.
За обіднім столом запала мовчанка, хлопець відчував, як кожен присутній проковтнув язика від сказаного і обдумував, як варто відповісти на отриману інформацію.
— Даміане, племіннику, здається психічні хвороби передаються через повітря, бо іншого пояснення я не знаходжу. Це ж те дівчисько тебе напоумило таку дурнюбговорити, так?
Насмішкувата манера Луки тільки більше розгнівала парубка. Він стримувався, щоб не нахамити все ж рідній людині, але вдавалосьце важко.
— Досить, брате. Ти кажеш, що бачив цей портрет. Де?
- На горищі. Пам'ятаєте єдиний портрет графа Стефана? От за ним і був інший. біля тебін із юною дівчиною і це не його дружина Мар'яна.
Даміан не вдававася у подробиці про сни Аніки і нічні вилазки до лісу, вона й так під ударом. Він знав свого дядька занадто добре, тому прискіпливо обдумував кожне слово.
— Ти ж не віриш у це, Олеже? Це ж маячня якась!
— Мужчини, я вас благаю! Ви, як маленькі! Та йдемо і подивимось на цей портрет! Якщо син каже, що бачив його, то я йому вірю. А щодо дівчини, Луко, то вона дуже мені сподобалась. Визнай, ти теж не без причуд, — Анна-Марія встала і помахом руки наказала піднятися і всім іншим. — Досить цих усних перепалок. Веди, Даміане.
Лука гнівно кинув серветку на стіл, але все ж послухав жінку. Він перший ступив крок у напрямку виходу.
Аніка закрила рукою гнодинник, щоб не вдивлятися кржну секунду на циферблат, від цього час не йшов швидше. Земля нагрілася під променями сонця, трава приємно лоскотала голі ноги, а тінь від вишні давав прихисток. Даміан біг у її напрямку, піт на чолі стікав тонкою цівкою, але хвилювало його невдоволене обличчя.
— Його нема, Аніко. Портрет зник. Ми щойно були на горищі, - чорні очі не відривались від блідої шкіри дівчини. — Портрет Анастасії і Стефана зник.
"Поразка" — все, що крутилося в голові. Аніка відчувала, як по тілу проходить судомна хвиля.
— Твоя сім'я вже точно вирішить, що я божевільна. Ще й тебе втягнула в це. Вночі знову трохи все проясниться. Я піду... 
— Ні, якраз навпаки — тобі треба залишитись тут  наніч. Я буду біля тебе і не дозволю скривдити, чесно. Якщо ти права, то все відбувалося у цьому будинку. І тут ти зможеш швидше все вияснити.
- Але твої батьки...
- Я уже з ними поговорив. Вони не проти. Не переживай, що подумають інші, — Даміан узяв дівочі руки і пригорнув їх до вуст, лагідно поцілувавши. — Я тобі вірю.
Аніка готова була розплакатися від почуттів, що нахлинули від такої дії. Бажання стали реальністю, бо те, що відчувала до Даміана, було більше, ніж приязню чи симпатією. Та радості не було. Занадто різні вони.
— Добре, я залишусь. Але ця ніч остання. Потім я повернусь додому.
Надворі ще виднося, але Аніка відчувала втому. Фізична праця не так виснажує, як моральна тривога. Дівчина прокралась у кімнату одразу після розмови у саду, навіть їсти не просила, хоча й хотілося. Замкнувшись у своїй фортеці, дівчина чекала вечора, щоб заснути, побачити продовження історії Божецької, дізнатися, чого вона хоче, і втекти від Даміана світ за очі.
— Я, до речі, стукав, але ти не відповідала. От вечеря. Богдан казав, що ти більше не виходила з кімнати. Чому?
— Мені незручно. Не буду брехати, я хочу все дізнатися. Це ж мій свідомий вибір від самого початку. Але мені незручно тут бути.
— Розумію і не зпасуджую. Попробуй качку, смак неперевершений.
— Спробую, дякую. Я хочу зараз лягти, тому пильнуй двері, щоб я не втекла.
— Тільки десята, рано ще.
— Я виснажена, Даміане. Хочу відпочити.
— Тоді я залишусь.
Поперек так нив, що хлопець аж скривився. Незручне положення тіла і тверде крісло гарненько напружили м'язи. Даміан прогнув спину і з полегшенням видихнув.
— Аніко, я заснув швидше, ніж ти.
Відповіді не було, як і дівчини. Лише навстіж розпростерті двері. Даміан завмер, як тоді в машині, він знову не знав, як чинити. Годинник показав, що минуло заледве хвилин двадцять, як дівчина лягла в ліжко. Спати зовсім не хотілося, а він таки заснув і не вберіг Аніку. Злетівши сходами, Даміан розпитував усіх, кого зустрічав, та відповівдь була однакова — ніхто не бачив, як і коли Аніка вийшла.
— Як так?! Щоб ніхто не бачив її?!
Я мушу його побачити, перед тим, як поїду. Пояснити, розказати. Мене ніхто не може побачити. Ольга не була щаслива, що знову має передати повідомлення Андрію, але, на щастя, вона мене любить. Не люблю півночі. Мені завжди страшно, коли годинник показує цю годину ночі.
Капюшон ховав моє сполотніле від страху обличчя, а довга тканина берегла від холоду. Андрій чекав мене, а я летіла до нього. Мої почуття ставали щораз сильнішими з кожним днем, а очі Андрія говорили, що і я йому не байдужа.
- Настю, я не міг дочекатися. Я так сумував, — Поцілунок і усі мої слова розвіялись. Я так ретельно обдумувала, що скажу, а зараз не хочу нічого вимовити. — Я маю для тебе щось.
З кишені з'явилась невеликий шматок блакитної тканини, Андрій обережно його передав мені і усміхнувся своєю звабливою посмішкою.
— Це, щоб ти завжди мала частинку мене. Хай там що буде, пам'ятай про мене.
Намисто зачаровувало з першого погляду. Я знала, що ніколи уже не зніму його. Цей клаптик неба, захований у срібну оправу, зберігатиме нашу історію і буде спадком для нашої дитини.
— Андрію...
— Кохана, я не можу тобі подарувати золото світу, але недосяжну зірку таки схопив, холодні руки обпекли мої щоки, а я так тішилась цьому моменту.
— Я маю поїхати. І нескоро повернусь.
— Куди? Чому?
— Моя тітка Беті захворіла і просила побути біля неї. Це може затягтися на кілтка місяців, — мені було так боляче брехати йому, але я знала, що він мене б зупинив. — Стефану я уже сказала.
Хоч як я старалася, та все одно заплакала. Таке відчуття, що брехня коханій людині осідає на душу товстим шаром іржі, яку не змити ніколи.
— Не плач. Я тебе люблю, графине. Тільки вернися до мене.
Тітка Беті була жінкою строгою, трішки черствою, але попри все з хорошим і милосердним серцем. Вона мене прийняла і погодилась підіграти, хоча історію про хворобу не порадувала її.
— Настю, як так сталося? Думаєш, що Стефан не дізнається? А той хлопець? Він знає?
— Ні, тітонько. Я не сказала Андрію. Скажу потім, трішки пізніше.
— Це і його дитина, люба. Він не зрадіє, що ти йому збрехала про його кровинку, — Беті не відривала погляду від дівчини, що ледь тримала своє тіло, щоб то не впало, від натиску розмови. — Я допоможу. Я люблю тебе, як доньку. Але спаскудила ти життя і своє, і Стефана, і цього Андрія. Про дитину, то взагалі мовчу.
— Я мушу захистити нашу дитину! Я відчуваю, що вона в небезпеці, тітонько! Краще вона буде жити, але далеко від мене, аніж бачити маленьке тіло в гробу!
Тітка не витримала, вона обійняла мене, схлипуючи, і повільно проводжала рукою по спині, ніби говорила, що підтримувала мій вибір.
Час летів, а животик ріс. Я тішилась кожною хвилиною, хотіла запам'ятати все, що відбувалося. Думки про те, що не побачу, як вона росте, усміхається, говорить перше слово, відганяла, як могла. Бо це все так боліло.
Перейми почались ввечері, тітка бігала біля мене і старалась заспокоїти. Хоча це її варто було б напоїти травами. Повитухи знайшла тітка найкращі у селищі. Казали, що все з дитиною добре і пологи пройдуть без проблем. А я тільки сподівалась, що не помру від розпачу і болю, коли віддам своє дитя.
— Дівчинка!
Маленьке створіння, лежало в мене на руках, а я готова була світ прикласти до цих маленьких ніжок. Я плакала і тулилась до своєї донечки. Моє горло стискав розпач, сльози котились невпинно і серце от-от розірветься.
— Настю, ти повинна віддати дитину. Доню, ти так сама вирішила. Я подбаю про неї.
— Ні, тітонько. Ні! Я не можу! Вона моя!
— Ти зможеш її навідати, коли захочеш. Хай мамою тебе не назве, але ти зможеш стати найріднішою людиною для неї. Настю...
— Андріана. Назвіть її так.
Я знову пригорнула теплий клубочок до грудей, поцілувала ніжну шкіру і померла в той момент.
— Я тебе люблю, моє сонечко. Моя перлико, мій скарб. Я мушу зникнути, щоб ти могла жити. Я буду поруч. Завжди. Чуєш? Я тебе не покину. Люблю над життя.
Тітка зникла з дитиною у напівтемному коридорі, тільки вогонь свічок освітоював мою кімнату, мій гріб. Краще б я справді померла, аніж пережила це.
Кілька днів, я не виходила з кімнати, що непокоїло усіх, навіть Стефана. Я лише змогла вигадати, що хвороба тітки мене пригнічувала і не можу ще прийти до тями. Андрія уникала, як вогню. Один його погляд і я б зізнлася в скоєному. Колись він зрозуміє, я впевнена. Але не тепер, не зараз.
Сьогодні я вперше вирішила повечеряти з чоловіком, та голос Яна в їдальні мене зупинив. Зовсім тихо я підійшла до прочинених дверей і почала слухати.
— Графе, ваше рішення правильне. Впевнений, що кожен знатний чоловік вас зрозуміє.
— Усі мають забути про існування графині Анастасії Божецької! Усі папери знищити! Вона має зникнути! На віки! Жодна жінка не отримає титул! Вони не заслуговують!
Стефан гарчав, як звір в агонії. Я знову не розуміла, чому він так чинить, але це уже було не важливо. Я схопила Ольгу, яка спускалася сходами, за руку і потягнула у покої. Там швидко віддала усі документи моєї сім'ї, свій заповіт і право на титул з деталями спадкоємиці.
— Забери усе і заховай...
— Пані?!
— Забери додому, а потім заховаєш сюди.
Невеликий клаптик паперу, де вказала схованку,  зник у замурзаній кишені запаски Ольги.
— Благаю тебе зроби, як я прошу. І попроси Андрія прийти на наше місце.
Ночі знову ставали холодними, мені здавалось, що мені років сто і пережила не одну війну. Дивина, що сивини ще не має. Я швидко крокувала до лісу, нашого місця. Та шорох позаду змусив зупинитися. Було так темно, що поміж гіллям нічого не розгледіти. Але серце моє вистрибувало від жаху. Раптове іржання і свист над вухом, як тканина сукні розорізана. Ноги не тримали, я їх не відчувала, і завалилась на землю. Чорна постать в обладунках на такому ж чорному коні із мечем в руках вичікувала на мій рух. Андрій зовсім недалеко, треба добігти і ми разом здолаємо цього монстра.
Усе, як в тумані, незграбно піднялася з землі, побігла скільки мала сил, та нападник не спішив. Попереду уже виднілися обриси батьківської схованки.
— Андрію! Ан...
Закривавлене бздушне тіло Андрія лежало на білосніжному підніжжі. Очі були розплющені, що додавало ще більше химерності картині.
— Ні. Ні.
Допомогти не вийде, бо пізно, але так хотілося припасти до нього і попрощатися. Та тупіт копит мене вернув до темного лісу, я мала попробувати врятуватися. Заради донечки, моєї дитинки. Я знову бігла, але мій ворог спритніший. Він вирнув з темряви і зупинився переді мною.
— Хай я зникну і всі забудуть про мене! Та я залишуся жива! Моє тіло зігниє в землі, та я буду жити! І вона прийде, чуєш?! Забере те, що належить їй по праву! І титул, і маєток, і цей проклятий ліс! Здохнеш, а не знайдеш мого заповіту! І вона тебе знищить, Стефане!
Відблиск гострого леза і тепла кров на моїй шиї. Дихати важко, в роті присмак заліза, світ перед очима пливе. Так от яка вона, смерть? Я лягаю на холодну землю і вершечки дерев закривають мені останні проблиски життя. Рука у чорній рукавиці зриває моє небо, мій дарунок, і це болить більше, ніж рана. І все, лише спокій без болю і страху.