Глава 9

Як тільки погодилась усе розповісти Даміану, той завів авто і мовчки рушили в нічну даль. Уся дорога зайняла хвилин двадцять, але більшу частину Аніка проспала. Тепло швидко проникло до кожного холодного міліметра тіла дівчини, що змусило повіки заплющитись і поринути у сон.
Скрип воріт витяг сонну Аніку у реальність, очі добре не розгледіли всього довкола, але освітлений величезний будинок кидався в очі.
- Прокинулась? Ця брама скрипить скільки себе пам'ятаю. Або її ніхто не хоче змастити, або вона проклята.
На обличчі дівчини читалися радість і обурення водночас. Вона піднялася і сіла зручніше, рука трохи заніміла, а шия боліла.
- Вибач.
- Та нічого. Де ми?
- У мене. Я тут живу.
Машина заїхала на велике подвір'я, з не менш великих дверей вийшов старший чоловік, який уважно слухав та кивав головою при кожному слові Даміана, який встиг вистрибнути з авто. Аніка сиділа, як мишка, щоб не помітили, старалась заховатися і зникнути, але погляд старого ковзнув по її обличчю, що змусило знову тремтіти.
Даміан відчинив дверцята і простягнув руку Аніці, його білосніжна футболка промокла від дрщу, який тільки посилився.
- Можливо, я краще поїду додому.
- Аніко, ходімо. Ти ж обіцяла мені розмову.
Рука хлопця й не сіпнулася, тут Аніка зрозуміла, що відступати нікуди. Зовсім не хотіла, але таки піддалася і подала руку.
Коридор був широким і його легко можна було сплутати із кімнатою. Попереду широкі сходи, справа арка, що вела в інше приміщення, зовсім за кілька кроків Аніка краєм ока уже бачила відблиск золотого жовтого, аж подих затамувала.
- Даміане, це ти?
Високий чоловік з чорним волоссям, в якому виднілися товсті пасма сивини, з гострими чіткими рисами обличчя у чорному костюмі наближався з боку арки. Хлопець напружився, зупинився і важко видихнув. Аніка відчувала гаряче дихання статного чоловіка, який зупинився позаду. Даміан повільно повернувся, він не був задоволений і розмовляти не хотів.
- Так, це я, дядько. Ти ще не спиш?
Дівчина знову відчула, як повітря почало вібрувати, тихе шепотіння наближалося, а ноги самі попрямували у бік дзеркала. Відображення в дзеркалі нажахало б найсміливішого: кров на щоці не текла, але добре окреслила рану, волосся все ще мокре прилипло до тіла, завеликий піджак тільки робив понурішим і так не найкращий вигляд. Даміан стояв зі своїм дядьком і щось тихо говорили, вона ж знову глянула у дзеркало, в якому уже чутно було музику, приміщення навпроти заповнене людьми у дорогих вбраннях і молода графиня у красивому корсеті. Її очі блищать не менш яскраво, аніж самоцвіти у волоссі та на платті. Усмішка щира та наївна.
- Аніко.
Голос Даміана звучав невиразно, він долинав, як за кілометри від дівчини. Вона знову повернулась до графині, яка уже немилосердно билася об скло, вона кричала і благала. Але Аніка не чула, не розуміла. "Він тебе вб'є!" - Аніка відсахнулась, руками затулила обличчя і важко дихала.
- З тобою все гаразд? - Рука Даміана торкнулася плеча, він дивився на неї і в погляді читалася турбота.
- Таак, племінничку, ти мене не перестаєш дивувати. Швидше приводив цяць з третім розміром і ногами від вух, а тепер перекинувся на... — Дядько осудливо і зневажливо ще раз оглянув Аніку від ніг до голови. — Неадекватних?
- Досить, дядьку! Не говори дурниць і не ображай її!
- Я стверджую те, що бачу. Даміане, вона ж не залишиться тут?
Аніка почувалась, як на розправі. Почувалась дитиною, яку ображають і принижують, змішують з брудом і всім байдуже. Тільки от її захищали, але це не допомогло позбутися сорому.
- Я зараз поїду додому. Вибачте за проблеми...
- Ні! Вона злишиться! Це не твій будинок, дядько! Не тобі вирішувати, хто тут буде ночувати, а хто ні.
Останнє він особливо виразно промовив, ніби показуючи, хто тут головний. Битва поглядів чоловіків закінчилась, дівчина все одно почувалася настільки маленькою, що її розчавити можуть два дужих чоловіка.
— Як знаєш, племінничку.
Простір холу став вільним, коли дядько Даміана повернувся у сусідню кімнату. Аніка схлипувала, сама не розуміла, коли сльози виступили.
— Я проведу тебе в кімнату.
Аніка сиділа на великому, м'якому ліжку, склавши ноги у позі лотоса і старалася охопити розумом події вечора. Запах, що тримав на собі піджак, допомагав сконцентруватися, вона його вдихала потайки. Даміан сів на край ліжка, жаль в його очах був нестерпним.
— Завтра поговоримо. Відпочинь.
— Даміане, піджак.
Хлопець зупинився біля дверей, не глянувши на дівчину, посміхнувся.
— Завтра, Аніко, заберу. Відпочинь.
Подушки приємні і холодні, піджак все ще був на тілі. І дівчина не думала з ним прощатися. Накинувши на себе ковдру, забрала вологе волосся назад, і закуталась в піджак Даміана, щоб знову відчути божественний аромат мажорчика. Так, без важких думок і спогадів, сумирно заплюшивчи очі, заснула.
Худорлява, висока жінка із чорним коротким каре волоссям граційно ступала по сходах. Вона не змогла приховати подиву, коли побачила сина з тацею в руках, зупинившись на останній сходинці широчезних сходів.
- Любий, у нас гості? Хоч скажи, як її звати, щоб я не червоніла від сорому, як попереднього разу, - Анна-Марія не змогла стримати сміху.
- Так, мамо, дякую, що нагадала цей... інцидент. Аніка в гостьовій кімнаті і вона моя знайома.
- Аніка? Незвичне ім'я. Поснідаємо разом.
- Ні, мамо, не сьогодні. У нас важлива справа.
- Як скажеш.
Даміан старався поводитись звичайно, не хотів виказати емоції, які викликала дівчина. Та й пошвидше втекти хотілося, щоб ще й батька не зустріти. Бо от з ним дядько Лука точно поговорив, а зайві запитання і пояснення всього займуть занадто багато часу.
Не часто Даміан носив тацю, тримав так міцно, як міг, щоб не впало все, що на ній було. Обережно постукав у двері, з тої сторони почулося "Можна" і хлопець, випрямивши спину, увійшов.
- Ось сніданок. Сподіваюсь ти любиш тости.
Аніка сиділа на ліжку, все ще в піджаку Даміана, що змусило невідомому теплу розтектись по тілу. Дівчина вловила цікавий погляд на собі і коли зрозуміла, в чому річ, то поспішно зняла піджак.
- Так, він не в найкращому стані. Вибач. Я в ньому заснула. Мені так було...
- Комфортніше?
- Безпечніше, я б сказала.
У двері постукали і незручна мовчанка завершилась на радість обох. Даміан узяв якісь пакунки і поклав їх на ліжко.
- Тут плаття і взуття. Мокасини, здається. Чи як воно там називається. Признаюсь, що я не знаю, як воно все виглядає, бо Павло обирав. Але думаю, що краще, аніж якби це робив я. Скуштуй тости і каву, водночас і поговоримо.
Дівчина почувалась незручно, будучи одягненій в одній нічній атласній сорочці, яка ще й була брудна через нічні пригоди. Але Даміан, ніби і не помічав цього, він сів за невеликий стіл біля вікна і чекав на Аніку.
- Ти казав, що мені віриш? Чому?
Даміан взяв свою чашку з кавою, випив  і видихнув.
- Я закінчив менеджмент, як хотів батько і належить членам нашої родини, але паралельно я навчався на журналістиці. Це те, що мене захоплює. Окрім родинних справ, я працюю у газеті в облцентрі. Кілька тижнів тому мене кинули у наш район через дивні смерті. Родичі вбитих розказували, що чули, як жертви говорили про лицаря в чорних обладунках, обвитий темною аурою. Вони його бачили три рази, після чого знаходили уже мертві тіла. Усі три жертви жінки. Різного віку, статусу і професії. Одна з них після того, як добряче хильнула від стресу, казала, що той лицар завжди питав одне і те ж: "Де вона його заховала?". Тебе теж таке питав?
- Ні. Він мовчав.
- Скільки разів ти його бачила?
- Навіть, не знаю. Два, мабуть. Хоча я відчувала його присутність і швидше. Думаю, я знаю, про кого він говорив. Про графиню Анастасію Божецьку.
Даміан сперся на спинку, допив каву і з невимовною впевненісю заперечив.
- Не було такої графині. Це я точно тобі кажу. Я ж сам Божецький.
- Стефан Божецький твій прадід, значить. А його дружиною була юна Анастасія, шатенка невисоко росту.
- Мар'яна - так звали дружину Стефана. І вона була білявкою. Я тобі потім портрети покажу, усе збережено на горищі.
- Це намисто належало Насті. Вона була зовсім юна, коли одружилася із графом. Я відчувала, як вона переживала, що нічого не відчуває до Стефана. А потім він її... - Аніка ковтнула клубок, який давив при згадці про ту ніч. - Вона закохалася в конюха Андрія. Поки це все, що я знаю. Все, що показали сни.
- Що він їй зробив?
- Взяв її силою, - дівчині незручно говорити про таке з малознайомим чоловіком, що чітко видалось в її голосі.
- Ти і це відчувала? — Даміан питав обережно, а відчував злість і відразу. Думка, що Аніка пережила усе, що і дівчина зі сну, заливала серце гнівом, якого не повинен він відчувати до такої чудачки.
- Так. Але вона існувала, я це знаю. Її голос вивів мене з лісу, прямо під твоє авто. Я знаю, як це все звучить. І усвідомлюю, що найлогічніше було б закрити мене в білій кімнатці. Але усе чиста правда.
- Я не кажу, що не вірю тобі. Хоча твоя історя неправдоподібна. Тільки от ваш лицар - справжній вбивця і нічого містичного в ньому нема.
- Тут я з тобою погоджуюсь.
Нарешті Аніка відкусила кусочок тосту, випила теплої кави і відчула приплив енергії.
- Ти поміряй одежину, а я буду в саду. Прийдеш туди.
Біле плаття у дрібні блакитні квіти вище колін і білі балетки чудово підійшли, дівчина сама б ніколи не вибрала таке плаття, а воно їй навіть дуже йшло. З трохи кращим настроєм, аніж був після пробудження, Аніка вибралася з кімнати. Та схоже це більше було на шпигунську втечу. Сподівання, що зможе прошмигнути непоміченою, особливо для дядька Луки, згасли, коли почула жіночий голос позаду.
- Ти, мабуть, Аніка. Я — Анна-Марія, мати Даміана.
- Дуже приємно, - жінка мала заворожуючу усмішку, але думки про те, що міг розповісти Лука їй і її чоловіку вводити в бажання гнати подалі. - Даруйте за незручності. Я не хотіла вам завдати клопоту посеред ночі і так незручно...
- Ох, люба, які клопоти? Ти бачила, скільки тут кімнат? Хоч цілу орду поселяй. І це вперше я бачила Даміана з підносом в руках і сніданком для його... гості, - Анна-Марія трохи запнулася. Хотілося сказати "пасії", але якось ця дівчина зовсім не здалась однією із таких подруг сина. Образити не хотіла жінка Аніку, тому старалась якнайбуденніше висловити останні слова.
- Все одно незручно, - Аніка знову знайшла поглядом дзеркало, та бажання глянути в нього не було. Вона ще не оговталась від ночі, щоб назбирувати нові містичні пригоди. - Даміан казав прийти в сад. Не підкажете, як туди пройти?
- Я тебе туди проведу.
Сад займав величезну територію, люди поралися біля дерев: одні збирали уже черешні, інші обробляли дерева. Аніка щавмерла від краси, яку побачила. Варто було глянути трохи вліво, як відкривався знайомий краєвид — ліс. Той самй, в який хотіла втекти графиня. Тепер уже сумнівів не було, що це помістя Насті. Але дівчина не розуміла, як так могло статися, що про неї не знають.
- Даміане, ти чортеня! Ану злізай!
Жінка верещала голосніше, ніж була спроможна. Дівчина підійшла ближче, стоячи біля Анни-Марії, вона побачила Даміана на дереві з невеликим кошиком в руках.
- Мамо, чого кричиш?
Хлопець підняв футболку, щоб витерти спітніле обличчя, від чого Аніка не на жарт зніяковіла. Вона не знала, куди очі сховати. Тепла рука Анни-Марії погладила її спину і на вухо жінка тихо сказала.
- Здається, такого мого сина ти ще не бачила. Що для мене трохи дивно. Але не менш приємно. Знаєш, ти особлива для нього, якщо Даміан так тебе леліє.
- Ні... — Заперечення не дуже вдалось, жінка знову театрально нахмурила брови і взялася руками вбоки.
- Я тобі казала, щоб поки живу, не бачила тебе на дереві!
Даміан сміявся і підходив ближче з повним кошиком черешень. Аніка хотіла піти, їй тут не місце. І вона остаточно переконалась, що помилилася щодо Даміана.
- Мені було дванадцять, коли впав з дерева. А мені уже не дванадцять, мамо. Хочеш черешеньку?
- Даміане, я тобі сказала. Я по справах у місто, а ти ні ногою на дерева. Чув мене?
- Так, мамо, слухаюсь.
Даміан поніс кошик під рукою і показував, щоб Аніка йшла за ним. Вони підіймалися сходами щораз вище і вище.
- Даміане, почекай. Куди ми йдемо?
- Покажу тобі моє улюблене місце в цьому величезному будинку. А тут, до речі, горище. Потім туди зайдемо і пошукаємо твою Анастасію.
Шепіт з-за дверей змусив Аніку пришвидшити крок і йти нога в ногу з Даміаном, який поїдав черешні.
Вони вийшли на терасу, яка знаходилась на даху, звідти бул видно всі володіння Божецьких. Вітерець рятував від спеки, не те, що внизу. Хлопець сів на холодний камінь, поставив кошик і засміявся.
- Гарно? Я міг тут просидіти і цілий день. Сідай і наминай, поки є.
- З'їсти ціле відро черешень, потім себе клясти, що живіт болить через це, але все одно продовжувати їсти? Вмієм і практикуєм.
Коли черешні задовольнили ненаситних пржирачів, Аніка видихнула і заплющила очі, щоб сповна насолодитись миттю.
- Вибач, що образила тебе і назвала мажорчиком. Я такого не роблю, бо й сама не раз була жертвою такого поспішного оцінювання. Але ситуація видалась зовсім не фортунною. Ти хороший.
- Я уже звик. З Риткою ми розпрощались, щоб знала.
- Через Беті?
Даміан не сподівався такого питання, ніхто ніколи не сприймав Беті, як його дівчину. От тільки саме Аніка була причиною розриву, він хотів заподіяти їй болю, та й Ритка занадто настирливо поводилась.
- Ні, не через неї. В мого батька ще є брат і сестра. Дядька ти уже бачила, а от тітонька Рома за кордоном. Дядько Лука у нас холостяк і без дітей, а у тітки є донька, чоловік помер кілька років тому, після чого люба тітонька захопилася подорожами. Беті і є донькою тітки Роми. Ми рідня.
- Ой, со-ро-м-но!
- А ти не думала викинути намисто?
- Думала. Але не можу. Знаю, що сама собі проблеми створюю. Настя заслуговує, щоб знали її історію. Мені самій цікаво, де вона зникла.
- Ти знає, в нашому роду титул передається тільки чоловікам. Як любить казати дядько: "Усе документально підтверджено".
- А ти єдиний мужчина в цьому поколінні. Тому дядько так турбується про твоїх супутниць?
- Ха, це він перебільшив. Занадто перебільшив. Не водив я... Нікого. Але можу пояснити...
- Це твоє життя. Ти не мусиш ні перед ким виправдовуватись. Точно не переді мною. Я й так тобі винна за минулу ніч. Не мені судити, що ти робиш і з ким.
- Забудемо про цей маленький епізод в моїй біографії. Що ще тобі розказати? Будинок належить моєму батькові, хоча завжди старший син все отримував. Але так сталося, що Лука і дід посварилися. Так і заповіт змінився.
- Твій дядько серйозно відноситься до вашого титулу та історії.
- Так, для нього це усе його життя. Можливо, мав би жінку, то не займався дурницями. Та котра з ним би витримала не знаю.
Аніка дивилась на хлопця і мліла від його присутності. Їй страшно було просити про допомогу, але саме Даміан міг мати ключ до таємниці Насті. Сміливість втікала, а пальці стали холодні, та вона мусила запитати.
- Допоможеш мені знайти правду про графиню?
- Звичайно. Що за питання? Ще треба якось тебе захистити від того лицаря. Чи ти думала, що я тебе кину? - Тепла усмішка заполонила вільні клітини у голові Аніки. Раптом їй було зовсім не страшно, вона себе сварила, що так образила людину, яка зараз готова захищати її життя. — Зодімо на горище. Пошукаємо якусь зачіпку.
Двері на горище були невеликі і низькі, треба було добряче зігнутись, щоб пройти усередину.
- Не знаю, для кого робили такі двері. Для карликів, мабуть. Ось дивись.
Даміан підійшов до портрету попереду і прдув на нього, щоб змести пил. Аніка дивилась на чоловіка з портрету і не вірила очам. Це був той самий Стефан, якого бачить у снах. Ввн винлядав нереально галантно, чорне волосся, зачесане назад, акуратні вуса і погляд такий глибокий, що пронизував наскрізь.
- Він дуже гарний мужчина. Я б в нього точно закохалась.
- Так, він мертвий. Нема чого тобі закохуватися... в когось, - Даміан зрозумів, що ревнощі нагрянули зненацька і контрол не піддаються. Трохи відступвши, хлопець пробурмотів собі під ніс так, щоб Аніка не чула. - Дурень, ревнувати до мертвого прадіда. Теж придумав.
"Знпйди мене!" голос линув з відусіль. Ніжний і спокійний, але з нотками розпачу. Аніка поглянула довкола, але не знала, що шукати.
- А це дружина графа Стефана Божецького - Мар'яна. Красива білявка із зеленими очима.
"Знайди мене!" голос знову просив, але дівчина не розуміла. Вона так напружувала очі, що ті запекли.
- Це не вона. Настя була першою дружиною твого діда! Я мушу її знайти!
Руки знову схопили намисто і стинули його міцно, щоб вказав дорогу до графині.
- Я тут усе перечитав, переглянув кржну картину і портрет. Про жодну Анастасію не йде мова ніде.
"Знайди мене! Стефан! Я за ним!" довкола усе в картинах. Аніка вдихнула, намисто все ще було в руках. Вона кружляла і оглядала все, що висіло на стінах, лежало на підлозі, кожну річ в приміщені.
- Я за ним. Що це означає?..
- Аніко?
Дівчина зірвалась з місця і підбігла до єдиного портрету Стефана, де він сам. Швидко зірвала його зі стіни і виривала рамку частину ща частиною. Даміан від шоку і не одразу відреагував. Та оговтавшись, спробував вирвати портрет з рук.
- Припини! Що ти робиш?! Та нас обох повбивають за таке!
Погляд хлопця вже не був злим, тепер він повний подиву від того, що побачив. Аніка важко дихала, але була задоволена собою.
- Я знала, що ти мене захочеш зупинити, тому треба було діяти швидко.
За полотном портрету Стефана ховалось ще одне: той самий усміхнений граф стоїть, поклавши руку на плече жінки, яка сиділа поруч. Дівчина,бо ще зовсім юна, з каштановим довгим волоссям, в яке акуратно запханий гребінець із коштовними каменями, усміхалася і тримала свою тендітну долоню на мужній руці чоловіка.
- Познайомся, Даміане, це графиня Анастасія.