Глава 8

- Твої вибачення не приховають мого сорому, не втихомирять мій біль! Ні, Стефане, досить уже театру! Це вперше і востаннє, коли ти мене торкнувся!
- Анастасіє! Ти моя законна дружина!
Стефан злився. В його очах мелькало божевілля. Та мені було байдуже. Якщо колись я ще відчувала вину і жаль до чоловіка, то зараз нічого.
- Я не знаю, що змушує тебе так поводитися! Але саме ти змінив мене! Я буду, як справжній графині належить, егоїстичною, самозакоханою і безсовісною!
- Настю, я помилявся. Я визнаю.
- Пізно, графе. Занадто пізно. Я вірила тобі скільки уже разів, а ти кожного разу розриваєш мою довіру на клапті! І не мрій про спадкоємця, Стефане!
Його переслідування, невпевність в мені, стеження, безпідставні звинувачення! Усе набридло! Одразу після поцілунку я, як дурепа, повідомила Андрію, що таке не може повторитися, що наші стосунки лише робочі. Хоча сама ледь стримуюся, щоб не накинутися на нього і не обійняти, поцілувати! Я відкинула коханого чоловіка, щоб не заплямувати честь законного чоловіка! А він?! Досить уже благородності! Пора подумати про себе! Про мої бажання, моє щастя!
Ольга підскочила на місці, коли я увійшла в покої. Вона довго мовчала, підбираючи правильні слова. Я ж сіла за письмовий стіл і почала писати записку.
- Пані.
- Можеш прочитати зміст. Впевнена, ти й так знаєш, що відбувається між мною та Андрієм.
Ольга стискала папірець і не підіймала погляду, поки я оглядала себе в дзеркалі.
- Пані. Не робіть цього. Це ж помилка. А граф Божецький ваш чоловік. Андрій гарний хлопець, я знаю. Дівчатам він подобається. Але не для вас він.
Слова прислуги кололи моє серце, ранили його ще більше. Я не дурна, не настільки, щоб не розуміти, що для Андрія, можливо, це всього лише гра. Але мені так кортіло відчути, як це по-справжньому кохатись. Коли доторк рук викликає тремтіння, а не огиду. І чекати я більше не хотіла.
- Передай йому записку, прошу. А Стефан лише на папері мені чоловік.
- Настю, і перед Богом теж.
Мій іронічний сміх налякав Ольгу, вона встала із стільця і втиснула своє велике тіло в стіну.
- Думаю, Бог мене зрозуміє. Він же ж не телепень. Йди і віддай записку.
- Добре, графине.
Батьки часто гуляли в лісі, вони любили його більше, ніж будинок. Саме тому тут спорудили "Арку любові", так вони називали шестикутної форми підніжжя, накрите куполом, з лавочками при кожній стороні. Саме сюди я попросила прийти Андрія. Мені знову було страшно. Ніч була прохолодна, але ще по-літньому пахла теплом. Встояти на місці я не могла, здалося, що вічність минула. Довкола темрява і лише нав'язлива думка, що я тут не одна, що там, в хащах, за мною стежать, змушувала мої ноги бігти.
- Пані.
Такий рідний шовковий голос позаду змастив мої нерви і я усміхнулась. Він прийшов. Я готова була, що мене відкинуть, як я це зробила недавно, але він прийшов.
- Андрію. Я хотіла попросити вибачення, бо цей твій поцілунок - це найкраще, що сталося за довгий час.
- Пані...
- Я завершу, бо не знаю, чи потім вистачить мені сміливості. Я старалася бути хорошою дружиною, приймати все, що робить мій чоловік. От лишень я не хороша дружина. І ти був правий, він мене скривдив. Хоча Стефан не поганий, але... Але його, ніби підмінили. Я хочу трохи щастя. А з тобою я щаслива.
Ноги прикуті до холодної підлоги, а руки проколоті до крові нігтями, я чекала на вердикт. Андрій стояв, ласкаво споглядав на мене і, майже, непомітно усміхався.
- Пані... Настю.
Він підбіг до мене, що я ошелешена, й не помітила, як поцілував мене: лагідно і пристрасно. Це була наша перша ніч, яка подарувала мені розуміння, як важливі почуття, коли хочемо скріпити долі шлюбними вузами.
Дощ немилостиво вдаряв краплями об голе тіло дівчини. Вона відчувала мокру землю на обличчі, навіть земляний смак був у роті. Аніка піднялася на коліна, виплюнула гірку і трохи солону землю, смак якої зводив живіт у спазмі. Вологі пасма волосся спадали на плечі і ставало ще холодніше, підборіддя тряслося від холоду і поввтря навколо стало густим, як желе. "Граф! Біжи! Біжи, Аніко! Біжи!". Шепіт ставав голоснішим і виразнішим, дівчина оглянулась, але було темно, тільки уже знайомий звук кінських копит става щораз чіткішим. Аніка незграбно піднялася на ноги, як біля неї уже стояв кінь з вершником, меч якого із шаленою швидкістю прямував у сторону дівчини.
Інстинктивно тіло кинуло назад, вона знову впала, ще й відчула, як щока запекла. Знову важке дихання тварини, шалена швидкість, з якою кінь гнав у бік жертви, і звук гострого леза біля вуха.
Аніка не кричала, вона не благала про пощаду, та чи варто витрачати сили на марні спроби вмовити ката.
- Дзуськи тобі, примаро! Наздожени, як зможеш!
І Аніка бігла. Бігла, як ніколи, до небезпечного напруження м'язів, до болю у грудях, до мурашок на шкірі від холоду. Не було гіпнотичного стану, який приводив її додому. Була свідомість смерті, якщо дівчина піддастся знемозі і болю. Та ворог не здавався, він був позаду. Його перевага - чотири копита, які здавалось втоми взагалі не відчувають. Усе, що потрібно - це вибратися з лісу. Аніка чудово це розуміла, там, в реальному світі, він не має влади. Але куди бігти не знала, чи довго ще її тіло витримає такий шалений тепм, теж не знала. Одна надія на графиню і намисто, що вони не покинуть її зараз.
"Біжи, Аніко! Біжи!" - голос графині такий дзвінкий і милий звучав десь зі сторони, туди ж і попряиувала втікачка. Через колючі чагарники, зарості і темряву, Аніка вистрибнула на дорогу. Авто запищало гальмами, які на вологій дорозі вперто пручалися, і зупинилося, кинуте капотом в живіт дівчини. Та Аніка вистояла, руками вперлася об теплий метал, а поглядом вдивлялася у темний ліс, де ще секунду тому чорний вершник, майже, її наздогнав. Дощ не припиняв лити нову порцію води, тонка нічна сорочка намокла ще більше і прилипла до спітнілого тіла дівчини. Коли нарешті Аніка повірила, що її смерть залишилась у заростях, важко дихаючи від болю у грудях, вона поглянула на водія і завмерла.
Даміан не міг поворухнутись, кермо сттскав до болю в кожній кісточці у пальцях. Він л ледь Богу духа не віддав, коли зі сторони лісу вибігла тендітна постать. Спочатку його очі так і залишались заплющеними, він слухав своє неспокійне дихання. Та потім все ж таки наважився глянути на ненормальну, яка не вбила їх обох. Та він сам був готовий придушити цю навіжену. Дівчина вся мокра і з наляканим,  таки трохи ненормальним поглядом, вдивлялася у чорноту дерев, ніби чекала, що звідти монстр вискочить. Знайомі риси обличчя змусили запал Даміана придушити, він впізнав винуватицю інциденту.
- Аніка?
Радше для себе, ніж для тої, що стояла по ту сторону шибки, промовив хлопець. Ніби запевнити себе, що не здурів до останнього. Коли погляди обох зустрілися, здивування накрило два обличчя. Точно не чекали, що в такій химерній ситуації, зустрінуть один одного. 
Даміан знову завмер, вдруге за якісь кілька хвилин. Та дівчина теж не спішила рухатися з місця. Нарешті усвідомлення того, що на дворі ніч і ллє дощ, дозволило хлопцю прийняти хоч якесь рішення. Він вийшов з авто, скинув з себе піджак і одним рухом натягнув його на плечі Аніки. Міцно схопивши тремтячі плечі дівчини, ніби боявся, що вона знову почне бігти, і посадив на пасажирське сидіння. Струснувши краплі з волосся, Даміан схопив кермо, що здавалось було центром рівноваги, і оглянув босі подряпані ноги, зовсім свіжу рану на щоці і розпущене мокре волосся, з якого капала дощова вода.
- Що з тобою трапилось?
Аніка ж не дивилась на попутника, відсувала його збентежений погляд на собі, але вміло стримувала подивитись у бік Даміана. Раптом такий самий всеохоплюючий сором нахлинув на душу, який відчувала графиня зі снів. Не було сенсу заперечувати, що вона не хотіла, щоб ВІН її бачив у такому стані.
- І так не повіриш, якщо скажу.
Руки тремтіли, але не від холоду, хлопець загрів салон, як тільки вони сіли всередину. Це страх виходив із закутків клітин. Щоб приховати тремтіння, Аніка схопила "кусок неба" в себе на шиї і з усієї сили сховала його в кулаці, ніби він міг її незрозумілим способом повернути додому.
- А ти спробуй.
Жодної машини жовкола, траса порожня, значить нічого не відволіче Даміана від розпитування. Аніка була нажахана перспективою розкритися, але жодне раціональне пояснення в голову не приходило.
- Якщо я скажу, що за мною гнався чорний, чи то темний, лицар і хотів мене вбити, ти мені повіриш?
Аніка відчула, як дизання Даміана стало переривчастим, цікавість взяла гору і вона таки глянула на хлопця.
- Повірю. Поїхали, треба поговорити. Рощкажеш мені все! Абсолютну правду! Якою б дивною вона не була.
- Добре.