Глава 7

- Досить, Яне, я сказала уже, щоб ти йшов.
- Так, але пані...
- Я сказала йди геть!
Як він мене бісить, швиряє свої поганські погляди і думає має право мене контролювати. В конюшню зі мною піде. Нікчема! Поговорю зі Стефаном, як тільки приїде з міста. Набрид клятий стариган!
Шкода, що Андрій бачив мене такою. З ним я ніколи так не поводжусь. Та, що там говорити, з ним усе моє життя стає таким жалюгідним. Господи, як остання розпусниця, прагну його губ і доторків! Можливо, я себе якось видаю, що Ян так вперто хоче мене супроводжувати до конюшні? Ні, не можливо.
- Все добре, пані? - Шовковий голос змушує мене затремтіти, збираю своє терпіння в кулак, і повільно йду до моєї спокуси.
- Так. Інколи Ян забуває своє місце.
Говорю голосніше, бо певнена старий стоїть неподалік і усе чує. Андрій легко посміхається, а мене морозить від такої невинної дії.
- Ви хочете прогулятися?
На мить я в ступорі. Сама не знаю, чого попрямувала сюди. Швидше за все, щоб на зло Яну зробити. Андрій чекає відповіді, а я то думаю, що робити.
- Так, прогулянка мені не завадить. Але давай ти зі мною поїдеш.
Впевнена молодик уже збирався відмовити, але мій благальний погляд, хоча сама не знаю, як я на нього дивилася, не дозволив чоловіку образити графиню.
- Як забажаєте.
Це була найкраща прогулянка за увесь час мого подружнього життя. Так добре, коли поруч приємна тобі людина. Як на простолюдина Андрій дуже освідчений, цікавиться різним і так цікаво розповідає про коней. Коли ми залишили тварин неподалік, а самі пішли у поле, то раділа я, як дитина. І це почуття ще раз мене переконало, що моє заміжжя помилка.
- Графине, ви щасливі в шлюбі?
Від такого я закашлялась, бо раптом так сухо в роті стало, що і слова не знайти. Що я маю розказувати про своє подружнє життя незнайомому чоловіку, ще й не з мого оточення?
- Андрію...
Він раптом підійшов ближче, впритул, а я не знала, що робити. Ніколи в такій ситуації не була, коли ноги ватні від одного погляду.
- Я знаю, що ти нещасна. Стефан тебе не заслуговує. Скажи, він тобі зробив боляче?
Я голосно ковтнула, в пам'яті ожили спогаду про ту ніч і я опустила очі, які уже наповнились слізьми. Мої плечі схопили міцні руки Андрія, він був розлючений. Він усе зрозумів! Останнім часом я відчуваю лише сором. І зараз знову.
- Покидьок!
Я не встигла відреагувати на останні слова, як губи Андрія накрили мої. Я тільки і змогла, що голосно видихнути і розтанути від солодкого смаку поцілунку.
Листя на деревах шуміло і співало колискову одній єдиній людині в лісі - це була Аніка. Вона уже встигла переконатись, що місце, в якому будиться, завжди одне і теж. Та сьогодні було тихо. Ніяких звуків, окрім лісу. Жодного іржання, темного вершника. Повна тиша, яка заворожувала. Раптом і ліс перестав лякати, вона навіть знайшла сили насолоджуватись природою. Та Аніка знала, що пора йти. Обережно встала, зробила крок і, не задумуючись, попрямувала в невідому сторону, в кінці все одно буде її квартира.
Вчора Міка попрацювала на славу, тому сьогодні велика надія на успіх не покидала Аніку. Організувати захід за день - це нереально. Але хіба в словниковому запасі начальства таке слово існує? От Аніка точно знала, що її начальник з таким прислівником не знайомий.
"Хогвардс у інші світи" - тема заходу. Гаррі Поттер єдине, що спало на думку дівчині. І книга, і фільм, і відомий усім. Трохи костюмів, солодощів, допомога, на правах добровільно-примусово, співробітників і от уже заповнений зал бібліотеки. Аніка стояла у довжелезному чорному плащі, на голові красувався конусний капелюх і граціозно махала чарівною паличкою. Задоволена була собою і подругою, як ніколи. Навіть палички попросила в останній момент у знайомого столяра зробити, щоб дітей зацікавити і порадувати.
- Неймовірно! Таки мертве може ожити!
Голосні оплески разом із насмішкою одразу стерли усмішку з обличчя Аніки.
- Як тебе сюди занесло? Таких, як ти не пускаємо.
- Яких це "таких"? - Даміан ступив крок вперед, але дівчина тицьнувши паличкою йому в груди, зупинила. Павло, який не міг не тішитись із усієї ситуації, стояв поруч і вміло стримував сміх.
- Нечемних, самовпевнених, пихатих і егоїстичних мажорчиків. - Гострий кінець палички ще сильніше втиснувся в білосніжну тканину, на останньому слові Даміан скривився. Аніка ж не послаблювала хватки паличкою, ніби в ній і справді магія була. - Йди, а то на жабу перетворю.
Аніці здалось, що вона оступилась в цій битві, широка усмішка осяяла красиве чоловіче обличчя.
- Перетвориш, то будеш мусила поцілувати, щоб відчарувати. І в принца перетворюсь.
- Ритка прискакає і розчарує. От тільки чи принцом станеш, то не впевнена.
- Я запишусь і дам спонсорську допомогу на розвиток твого читального залу.
Дівчина уже готова була заперечити і випхати Даміана за двері, але погляд Романа Миколайовича тут же охолодив запал. Після такої титанічної роботи, яку вклали з Мікою, втрачати місце праці не хотілося.
- Проходь.
Хлопці гуляли по всьому залу, куштували солодощі, які явно смакували, і спілкувалися з дітьми.
Аніка відволіклась поправити свій чарівний капелюх, як знайомий голос знову був поруч.
- Викликаю вас на поєдинок чарівних паличок!
Мимоволі усмішка з'явилася на обличчі дівчини, вона не могла заперечити, що це було дуже мило.
- Приймаю ваш виклик!
В повітря полетів увесь серпантин, який був під руками, стрічки паперові і не тільки, все, що можна було використати, як магічну силу паличок. Видовище вдалось: діти утворили коло навколо битви, їхні батьки ледве стримували сміх, що аж сльози вийшли. Коли Аніка вважала, що уже пора закінчувати, Даміан тільки розігрівався.
- Зараз наймогутніше заклинання і тебе, злий лорде, нестане!
Паличка полетіла угору, руками дівчина розмахувала, як у фільмах бачила, говорила на ходу придумані незрозумілі слова - результатом була задоволена. Та Даміан швиденько підбіг, вхопив Аніку за талію, пригорнув чим поближче і поцілував. Поцілунок швидкий, легенький, але все ж поцілунок. Глядачі охнули!
- Коли програєш, треба використовувати і заборонені методи. - Хлопець підморгнув глядачам вистави і зухвало засміявся, дивлячись в очі Аніці.
Дівчина ж стояла і не ворушилась, хапала повітря відкритим ротом і до такої імпровізації точно готовою не була. Неподалік заблищали блискітки червоного кольору, рвучко роздерла Аніка пакетик і висипала на себе при тому впала на підлогу.
- Ні! Ні! Смертельний поцілунок! Ти переміг цього разу, злий лорде! Та я помщусь! Помщусь!
Навіть капелюха накинула на обличчя, щоб заховати рум'янець, який виступив після поцілунку. Так лежачи кілька хвилин, посеред тиші, вона знову почула шепіт "Граф! Біжи! Біжи, Аніко! Біжи!".
- Вставай, відьмо з Хогвардса, - голос Даміана був звичним, з нотками насмішки. Аніка ж важко дихала і в голові знову звучали слова, які щойно почула.
- Даміане, здається, ти перестарався. Злий лорд так не цілує, - Павло сидів неподалік і вдало підколював друга.
- Я ж не лорд, я ж граф. Цілую по-графськи.
Від почутого Аніці стало зовсім зле, вона зблідла і похапцем встала, збивши з ніг Даміана. Побігла дівчина в коридор, де не було так душно, повітря, ніби зникло, і дихати було неможливо.
- Ах, ти така подруга, так? Й досі хочеш мені Даміана відбити? Вдаєшся до дитячих забав тепер, щоб хоч поцілунок отримати?!
Ритка червона, як рак, напирала на колишню подругу. Аніка й досі не могла прийти до тями.
- Боже, ще ти тут. Нічого я не роблю. Він сам прийшов. І не треба зараз мені тут подругою тицяти! - Аніка більше не могла втримати в собі увесь жаль, злість і біль, який відчувала до Ритки. - Після смерті батьків, мені потрібна була опора! Хтось, кому я б завжди могла довіритися, поплакатися! Мені було так страшно! І я тебе зробила цією опорою! А ти добре знала, як важко мені було після смерті батьків! Нащо було брехати, га?! Щоб бути тою гарнішою, крутішою, а поруч мати гірший варіант?! Я готова була задля тебе на все, бо вірила, що сім років тому ти мене врятувала своєю дружбою! А ти розтоптала її, як тільки отримала таку можливість.
Ритка стояла з байдужим виразом, її тіло говорило за неї - згідною точно не була. Аніка відступила від холодної стіни і попрямувала у вбиральню. За дверима дала волю сльозам, вона знову почувалася вісімнадцятирічною дитиною на роздоріжжі у невідоме, обмотане болем і страхом.
Ритка щось тихо і не розбірливо бурмотіла, коли помітила Даміана неподалік, то натягнула найкращу посмішку і мило помахала рукою. Та хлопець з якоюсь огидою дивився на її старання, він спокійно, майже, пошепки звернувся до Ритки, яка уже підійшла впритул.
- Знаєш, я мало в що вірю в цьому житті. Але в дружбу вірю. А ти плюнула на вашу з Анікою дружбу. Просто так. Через хлопця. Між нами з Павлом нічого не змінилося, хоча ти дуже негарно з ним повелася, визнай. Тому, Риточко, наше знайомство завершено. Назавжди.
- Але... Даміане...
- Давай без істерики, сліз і тупих погроз. Я вирішив і це остаточно.
- Ось ти де, - Павло, увесь у блискітках і серпантині, вийшов із читального залу і поплескав друга по плечу. - Привіт, Рито, не помітив одразу. Шкода Аніку знайти не можу, хотів сказати, що круте свято вийшло. Дітлахи в захваті, навіть ті, що старші. То йдемо?
- Йдемо вже. Думаю, ми ще зустрінемо Аніку і будеш мати можливість сказати про свої враження.
Аніка сиділа біля вікна з чашкою соку і спостерігала, як повільно, але впевнено, сідає сонце. Міка завалила повідомленнями і дзвінками, але самотність рятувала від розриву серця. Жодні слова не могли допомогти і полегшити біль. Телефон знову пікнув від ще одного повідомлення: "Хоч щось напиши".
- Не можна так з нею.
"Завтра зустрінемось і поговоримо. З мене сто грам і пончик. Люблю тебе, Мікусь".
Дівчина закуталась у плед і калачиком сиділа на невеликій софі, споглядаючи за настанням сутінок. Вона хотіла ночі, хотіла побачити графиню, знати її долю. Можливо, для того, щоб потішити себе, що в когось таки гірше, аніж в неї.