Глава 6

Після тої ночі Стефан заговорив зі мною лише на другий день. Я і сама розуміла, що повна ідіотка, якщо мого чоловіка мені шкода після такого вчинку. Але мені і справді було його шкода. Сама не розумію чому. Можливо, бо одружився з тою, яка ніколи його не покохає, не зможе відповісти взаємністю. Та все ж я переконана, що є причина, чому Стефан так повівся тої нещасної ночі. Кожного дня переконуюсь, що він не такий. Мій граф вибачився, засоромлено сховав обличчя у долоні і, навіть, пустив сльозу. Схоже заболіло не лише мене.
Папа вирішив мене порадувати і подарував коня. Аргументувавши такий парунок, як спосіб відволіктися, коли чоловік у відрядженнях. Тільки от відрядження, що стали дуже частими, для мене були спасінням. Я могла відчути усю велич свого маєтку і вільно дихати. Лише Ян мене зводив з розуму своєю присутністю. Він був всюди! Мабуть, саме через дворецького я перетворювалась у зарозумілу і злу графиню. При Ользі я такою не була. Ольга була зі мною з років семи, коли мати померла. Вона пишнотіла і дуже швидко говорить, але завдяки такій її жвавості я не встигала сумувати і вбивати себе горем. Вона мені, як мати.
Вчора Стефан поїхав. Нове відрядження, яке мене тішить. Ніби святкуючи, я завжди йду у конюшню, коли чоловік від'їждає. Мій Сірко вміє мене заспокоїти. Тільки от зараз він не один, а всього чотири коней, яких я обожнюю. Ольга захекана і червона прибігла у конюшню і руками розмахувала, як навіжена. Ні слова не розуміла, але так усе було кумедно, що не втрималась і засміялась.
- Пані, я не смішна, - трохи ображено прислуга відрекла, але при тому губи розпливлись у посмішці. - Я вам привела конюха. Він буде доглядати за ними усіма і вам спокійно буде. Хлопця я знаю давно. По сусідству живе, гляділа бувало. Андрій хлопчина розумний і працьовитий, а коней як любить. Ну, точно для нього робота.
Не вміла я відмовляти цій жінці, такими добими очима дивилась завжди.
- Веди свого Андрія.
- Уже-уже.
Ольга знову побігла, важке дихання було довго чутно, що не могло мене не розвеселити. Я знову взялая розчісувати свого Сірка і поринула в думки, голосне звернення до мене тільки й витягло в реальність. Щітка впала, а я охнула і закліпала очима, ніби щойно зі сну прокинулась.
- Пані, це Андрій Возняк.
Біля огрядної прислуги стояв молодик з волоссям, яке теж варто було причесати, але ці каштанові кудрі пасували йому і його глибокому зеленоокому погляду. Я аж рот роззявила, бо цей простолюдин змусив мій погляд ковзати по всьому його тілу. Сором охопив мене.
- Я обіцяю, що добре буду піклуватися про коней. Я й сам люблю цих тварин. А у вас вони прекрасні.
Молодик підійшов до Сірка, ніжно рукою провів по гриві, на що одразу відгукнувся кінь. Я не могла слова сказати, мені хотілося підійти ближче і роздивитися цього хлопця, щоб запам'ятати його образ, запах. Мені так кортіло його торкнутися.
- То ви берете його? - Я й забула про Ольгу. Як соромно, Боже Милосердний! Якщо вона помітила, як я розглядаю цього простолюдина? Соромно!
- Так, робота ваша.
А що я могла сказати?! Я хотіла, щоб цей хлопець був поряд. Почуття, якого я ніколи не відчувала, охопило тіло. Я втекла. Мою швидку ходу, яка уже переходила в біг, ні з чим не порівняти, як з втечею. Двері кімнати грюкнули, а я стояла, важко дихала і усміхалася сама собі. Моя уява сама вималювала, як мої пальці поринають у густу скуйовджену шевелюру Андрія, а його довгі пальці ніжно гладять моє волосся, як він недавно робив із гривою Сірка. Я закусила губу аж до болю і зовсім неголосний стогін вирвався з моїх уст. Але цього було досить, щоб я зрозуміла, як сильно моє тіло жадає ласк цього чоловіка.
Очі повільно розплющилися, Аніка не ворушилась. Місяць світив особливо яскраво, тому довкола можна було розгледіти обриси дерев. Сидіти було незручно, але це ще не кінець, знала, бо попереду ще спроба встати. Ноги знову пекли.
- Наступного разу не забути капці взути.
Шорох позаду змусив напружитись, але дівчина не спішила бігти. Вона давно обдумала все і знала, щоб боротися з ворогом - треба знати, хто ворог. Тріск гілок, ніби замикали кільце, яке ставало щораз вужчим. Голосне дихання та іржання огортали дівчину, як пеленою. Коли нарешті усе стихло, а перед дівчино за кілька метрів зупиналась постать, Аніка дивувалась своїй витримці. Усе в середині скрутилось в тугий джгут, місячне сяйво відкривало перед дівчиною невеликий секрет її ворога. З перспективи Аніки, яка сиділа на землі, вершник здавався горою. Чорний, як ніч, кінь, з ніздрів якого розгнівано виходило повітря, чорні обладунки його господаря, вона не була впевнена, чи добре бачить, бо лицарські обладунки можна лише в музеї зустріти. І меч, лезо якого виблискувало холодним світлом. Він стояв на місці, Аніка теж не спішила зриватися із землі. Вона відчувала на собі пильний погляд вершника і тремтіла. Рукою міцно стиснула намисто і закусила губу. Усе, витримка закінчувалась і нерви готові були тріснути, що говорило на користь втечі. Як тільки кінь піднявся на задні ноги і моторошно заіржав, а вершник підняв свій меч високо в повітря, Аніка піднялася з місця і кулею полетіла подальше від темного лицаря. Вона знала, що добереться додому, хай і не буде цього пам'ятати. Якась таємнича довіра до намиста і графині зігрівала налякане серце дівчини.
Знову ванна, тепла вода, яка може змити усю нечисть не лише зовні, а й в середині людини. Аніка зняла своє намисто, розглядала його і здогадка, що вона навіть не намилувалась ним, обпекла розум.
- Хтось жорстоко і нагло видер кусок неба з північним сяйвом і по-хамськи закрив його у цій срібній в'язниці. І тепер небо мстить.
Без намиста дівчина почувалась голою, вона вже не могла без нього. Річ, яка стала рідною, нехай і з містичною дивиною, але її річ. Аніка знала, щоб там не мало трапитись, а намисто вона не віддасть ніколи.
Міка, як і обіцяла, чекала зранку на подругу, щоб піти на роботу. Але Аніка ошелешила її новиною, що з роботи відпросилась, і запропонувала піднятись у квартиру на чашечку кави.
- Як це ти відпросилась? Ти ніколи не відпрошуєшся? Ти завжди на роботі.
- Ти так говориш, ніби я трудоголік.
- Ти не трудоголік, ти занадто відповідальна. То чому не йдеш на роботу? Я знаю! - Міка мало не впустила чашку, на що Аніка ледь не закричала від страху. - Сон щось тобі показав, так? Ідеш розслідувати, так? Якщо це так, то я з тобою! Я теж відпрошуся!
- Це через захід. Мені треба все підготувати і твоя допомога теж потрібна.
Міка розчарована вернулась на свій стілець і мовчки попивала каву. Аніка вирішила не мучити подругу і розказати, що було вночі.
- Грфиня запала на конюха. Симпатичний такий, до речі. Нічого особливого в сні не було. А от після...
- Після? - Міка одразу пожвавішала і округлила очі від чекання.
- Якийсь довбаний лицар в чорних обладунках на чорному коні хоче мене вбити своїм довжелезним мечем. А так все нормально.
- Клааас!
- Нічого класного тут нема.
- Звичайно, що це не класно, бо тебе вбити хочуть. Я в загальному про ситуацію. - Міка напружилась і ковтнула ще кави. - Як тобі допомогти із заходом?