Глава 4

Бал на честь дня народження мого чоловіка мене лякав. Я серцем відчувала, що буде щось погане. Дзеркало показувало красиву молоду жінку, яка мала б сяяти від щастя, але було усе навпаки. Ніякого щастя не було. Уже сота спроба усміхнутися закінчилась провалом, але я знала, що треба витягти з себе десь ту усмішку, бо на балу буде увесь бомонд міста, тому не можна дозволити, щоб поширювались плітки.
Стефан уже з тиждень не заходив до моїх покоїв, уникав мене і стримував злість, яка так і виперала з нього. Мій чоловік хороший і красивий. Чого ж я не можу, як у наш час заведено, одружитись і бути вірною дружиною, робити все, що від мене очікують і тішитись такому щастю? Я нещасна і Стефана роблю таким же нещасним. Почуваюсь я гидко, вина мене кусає з середини, але я не в змозі собі перечити. Пора зупинитись з цим самобичуванням, бо червоні від сліз очі нікому не потрібні, і мені тим паче. Перші гості прийшли, музика звучить, а я, як вкопана стою в кімнаті і ноги мої не ворушаться. Яка ж ти, графине, жалюгідна! Не так тебе виховували! Хоча ні, саме так. Єдине, що я пам'ятаю про матір, то це її слова: "Завжди слухай себе".
- Люба моя! Ти прекрасна!
Стефан підійшов, а я ледь стримала крик, бо він ще ніколи так безцеремонно не вривався в мою кімнату. Його усмішка, розкутість, що замінили мовчання і чорноту на обличчі, не могли не тривожити.
- Дякую. Стефане, гості збираються, нам уже пора до них.
Моє серце билося, як шалене, чого боялась я не знала, але страх тому і страх, що приходить, коли йому хочеться.
- Ходімо, моя графине. Нас зачекалися. - Стефан обернув мене до себе, його чорні очі оглядали кожен міліметр мого тіла, а усмішка мовчки розповіла його думки. - Сподіваюсь, я отримаю свій подарунок від моєї дружини?
Мій страшний сон стане реальністю, а я десь глибоко в душі вірила, що минеться.
- Стефане... Графе, я...
- Гості. Не можна про них забувати.
Вперше за своє життя я не хотіла, щоб дурний бал минув, зник. Він міг тривати вічно, щоб тільки мій чоловік згадав про честь. Наївна, дурненька графина! Ти його законна дружина, ідіотко! Він уже більше місяця пам'ятає про честь. А ти?! А я боюся.
Вітання, подарунки, ні краплі щирих посмішок, але гора пихи - от вам і бал. Близько першої ночі гості нарешті вийшли з мого дому, нашого дому. Дзеркало із золотими квітами показувало правду - я виснажена, морально змордована, нещаслива жінка. І я у цьому винна. Чоловік пішов у кабінет, я назбирала ще ті крихти сміливості, яка була, і зайшла поговорити.
- Стефане, я хочу поговорити.
Стефан, ніби прочитав мої думки, бо відповідь не забарилась.
- Моя графине, ти сьогодні красуня. Я знаю, що обіцяв чекати, але сьогодні мій день народження. Чи не заслуговую я відчути хоч трохи твоєї ласки і тепло твого тіла? - Він обійняв мене за плечі і вдивлявся в мої очі, ніби шукав слова, щоб пояснити свої наміри. - Надзвичайні жінки ніколи не прості, але тим вони ж і надзвичайні.
Неймовірно, але вперше я помітила наскільки мій чоловік ніжний і розумний. Він мене поважає, як жінку, що зовсім не притаманно сьогоднішнім чоловікам. І вперше моє серце тьохнуло.
Я сиділа на краю ліжка і чекала. Чекала на ніч, яка усе змінить. Чи боялась я? До смерті боялась. Шум на першому поверсі змусив мене вернутись у реальність. Зовсім тихо відчинила двері своєї кімнати і прислухалась до голосів.
- Можеш бути вільним, Яне.
- Так, графе.
Ян пішов геть, ці кроки я впізнаю будь-де. А голос мого чоловіка звучав розлючено, а моє тіло почало трясти. Якщо в такому стані він прийде до мене, то...
Стефан стояв переді мною. Він справді злився, та я не сміла запитати чому. Я взагалі не могла слова промовити, тільки відсторонилась на кілька кроків назад.
- Ну, моя графине, я чекаю на свій подарунок.
Я тільки й встигла, що рот відкрити, як міцні руки Стефана схопили поділ моєї нічною сорочки і підняв її так рвучко, що я мало не впала. Далі стиснувши мене за талію кинув на ліжко і поцілував, тільки приємного було мало. А потім біль. Пальці Стефана так сильно стискали мої руки і ноги, що я не сумнівалася від них залишаться синці. Я не перечила, бо сенсу не було витрачати сили на недієві словечка. Стиснувши зуби, дозволила собі плакати і стримувала крик, який так і давив моє горло.
Нелюдський крик шаленою хвилею пройшовся по заростях лісу. Переривчасте дихання Аніки спричиняло біль у грудях, а тіло трусило, як шалене. Руки обійняли тіло, щоб захистити від болю, який насправді був нереальний, але вона його відчула. Вона взагалі все відчувала: страх, біль, нерозуміння, мільйон думок в голові графині, навіть, співчуття до Стефана, яке промайнуло десь мимоволі в душі жінки. Сльози не переставали текти, дівчина гойдалася вперед-назад, але заспокоїтися це не допомагало. Аніка плакала, коли тріск гілок позаду, змусив підняти голову і прислухатися до лісу. Здавалось її оточили, іржання, що знову змусило серце закалатати, стукіт копит по гілках і ще щось. Повна тиша в лісі дозволяла почути кожен звук чітко і ясно, хоча очі не могли нічого побачити. І знову цей звук. Ніби лезо ножа точать об камінь.
- Втікай, Аніко. - Зовсім тихо промовила дівчина, щоб зібрати себе до купи. - Не снів треба боятися, а реальності.
Коли хрускіт був зовсім близько, Аніка піднялася з холодної землі і знову, не відаючи, який напрям правильний, погнала в невідому темряву.
Міка прибігла у коридор, коли двері гримнули. Аніка стояла спиною до неї і важко дихала, на тілі з'явилися нові рани, вся повністю замурзана в землі. У волосся виднілося кілька листочків, що придавали більш шаленого вигляду подрузі.
- Аніко?
Вона відійшла від дверей і глянула на Міку. Їй стало шкода подруги: вона так налякано дивилась на неї, що від страху зблідла.
- Вибач. Не треба було тебе в це втягувати. Це мій вибір. І тільки моя проблема.
- Не смій! Чуєш, не смій мене зараз відштовхувати! Так, я налякана, але я все одно не залишу тебе. Бо виглядаєш ти капець, як погано.
- Я у ванну. - Легка усмішка прикрасила брудне обличчя Аніки.
Чай мав особливий смак, посеред ночі усе сприймалось по-іншому. Міка його майже не пила, хоча міцно стискала чашку увесь час, поки слухала розповідь Аніки.
- Я не розумію. Я відчувала, я бачила ніжність, не знаю, любов в очах Стефана. А потім... Це було жахливо. Що могло такого трапитися, що змінило люблячого чоловіка в монстра?
- Я не знаю. Усе так сумно. - Ковток холодного чаю змусив Міку скривитись, але дівчина продовжила його пити, без явного задоволення. - Що тепер робити будеш? Ти точно знаєш, що це все відбулося в нашому місті?
- Не знаю точно. Думаю ліс, який я бачила у сні, це той ліс, в якому я приходжу до тями. Тому це точно мало відбутися тут. Він теж був графом, то хоч про нього мала б якась згадка залишитись. Стефан - мужчина все таки. На роботі переглягу ще решту книжок про історію міста, раптом в них буде підказка.
- Як ти це витримуєш? Я тут мало з розуму не зійшла!
- Тепер уже легше. Ти б мене в першу ніч бачила. - Аніка розсміялася від спогадів про перший раз у лісі. Це вперше вона з усмішкою на обличчі могла говорити про ту ніч.
- Як ти повертаєшся назад?
- Гадки не маю. Я не знаю, як дістаюсь до лісу і як вертаюсь з нього. Ніби моя пам'ять переходить в режим "вимкнути". Але не це найстрашніше. Іржання, стукіт копит, лезо, яке об щось вдаряє - це не сон.
- Можливо, кінь примара.
- Ага! І ножа він з собою взяв, постукав ним по камені, щоб мене з лісу витурити. - Сарказм вихлюпував з кожного слова, Міка не втрималась і розреготалась. - І кінь, і його господар спражні. І це дуже погано.
Дорога на роботу видалась важчою, ніж зазвичай. Події останніх днів завмерли в думках, які не хотіли йти. А відігнати їх так хотілося, щоб хоч трохи відпочити.
- Добрий день, любі запорошені книжечки. Ви сьогодні знову на самоті зі мною. Скучали без мене?
Аніка скрутила губи в розчарованій гримасі і оглянула порожній читальний зал, який освітлювали промені сонця. Пройшла у свою невелику комірчину і поспішила до полиці по наступну книгу з історії міста.
Провела пальцями по твердій палітурці, як почула позаду шум. Хоч як сильно не старалась не зважати на нього, але він не зникав, а ставав голоснішим. Дівчина не витримала і оглянулась, та там не було нікого. Руки спітніли і серце застукотіло швидше, книжку таки відкрила і хотіла відволіктися, але знову шум став оточувати її зі всіх сторін. Аніка не хотіла, але знала, що мусила, прислухалась і зрозуміла, що це ніякий не шум, а шепіт.
- Аніко, привіт.
- Боже!
Знову книга випала з рук, інша рука машинально схопила те місце, де серце і дівчина заплющила очі.
- Вибач, я не хотів тебе налякати. Виявляється бібліотеки можуть бути страшними.
- Та то я трохи на нервах. - Аніка відклала книгу на місце, щоб не потоптати її ногами. І повернулась до гостя. - Чим можу допомогти, Павле?