Глава 3

Моя велюрова накидка промокла, а руки холодні, як в мерця, але я не можу себе примусити вернутися додому. До мого власного дому, в якому я росла, який зараз став для мене нестерпним місцем. Попереду ліс, а позаду золота клітка. І, повірте, ліс мені більше до вподоби. Мій чоловік був неймовірно красивим чоловіком, усі завидні панночки бажали стати його дружиною. Але він обрав мене. В тому, що він мене кохає, я не сумніваюся, бо Стефан показує свої почуття при кожній на це нагоді. Тільки моє серце мовчить, а я не розумію чому.
Я так раділа нашому весіллю, а тепер розумію, що зробила помилку. Стефан мене практично замкнув в нашому маєтку. Я не можу нікуди йти без нього і тим більше не запитаваши його. Контролює кожен мій крок і моє оточення. Ревнощі отруюють моє життя і наші стосунки.
- Даруйте, графине. До вас ваш батько.
Дворецький Ян, якого мій благовірний цінував набагато більше, ніж мене, віддано служив і так само віддано шпигував за мною.
- Дякую, Яне. Я прийму його на веранді.
Я не хотіла нікого бачити, але папа так давно був, що я уже добряче заскучила. Він то мене завжди підтримував. Тому швидко попрямувала до рідної людини.
Веранда величезна, вона поміщає до ста осіб у випадку якогось балу на повітрі. За невеликим столиком батько попивав чай і усміхався, оглядаючись довкола.
- Ти уся промокла! Ходи чай попий. - Він затримав погляд на лісі, в який я щойно так же вдивлялася, і заплющив очі. - Тут нічого не змінилося за стільки років. Ми з твоєю матір'ю часто гуляли в лісі. Я пам'ятаю кожну мить з нею.
Ян все стояв неподалік, що мене уже не на жарт дратувало, але цього разу я змовчу. Усе, що мені потрібно, це розмова з батьком. Від нього завжди віяло таким спокоєм.
- Чому ви поїхали, батьку? Помістя величезне, тут ваш дім. Повернітся і будемо знову разом.
Якби я не стримувала себе, то почала плакати і благати його вернутися. Батько тільки усміхнувся і обійняв мене.
- Доню, це тепер ваш зі Стефаном маєток. Молодим потрібне місце. А скоро будуть онуки бігати і того місця буде мало. Повір мені.
Мені живіт скрутило і корсет почав стискати так сильно, що забирав подих при словах "онуки". Ми уже другий тиждень одружені, але й досі не були разом. Стефан обіцяв почекати, коли я буду готова, але моє погане передчуття не стихає. Такий чоловік не буде довго чекати, я то й досі надіюся, що я відгукнусь на його почуття.
- У тебе прекрасний чоловік.
- Так, батечко, прекрасний.
Навколо так темно, що хоч в око стрель, голова болить нестерпно, а під моїм тілом знову хрустять гілки.
- Дідько.
Не в моїй звичці лаятись, але з такими пригодами, мабуть, треба буде вивчити кілька слів. Нічого не бачу, що ще більше лякає. Та визнаю, що цього разу паніка не така поглинаюча. Мій розум ще при мені, тому стараюся зібрати думки і якось вигребтись з того лісу.
- Ай!
Як встала, так і впала. Знову босі ноги в ранах і печуть, що аж сльози вийшли на очах. Глупа ніч довкола, а я сиджу в одній піжамі посеред лісу Бог зна де. Хоча чого це я тут іронізую. Хотіла ж пригоду, маю пригоду. Треба було мільйон зелененьких забажати, а не дурні дитячі забаганки згадати.
Коли десь неподалік затріскотіли гілки, то тут я вже налякалася. Я ж в лісі, Карл, в лісі. А в лісах водяться тварини, вовки наприклад. А я собі розсілася, як на пісочку в Гаваях. Чи то я така дурна, чи то така безстрашна.
Знову тріск, і мій тихий крик. Хоч ноги боліли, але піднятися із землі - це єдина можливість врятувати свою дупцю від проблем. Я так сподіваюся. Один обережний крок назад, потім другий. І ще один, коли я уже справді повірила, що мене нічого не з'їсть, як тут луною іржання коня, та таке, що серце холоне.
Від страху я зупинилась і обійняла найближче дерево, щоб відчути хоч якийсь захист. Знову іржання, від якого птахи зриваються в небо, при тому колишуться дерева і звуки стають в рази химерніші.
Після такого мене вже нічого не боліло, я лише хотіла звідси забратися і вернутися додому. Я бігла. Не знала куди, але бігла. Як скажена оминала зарості, що дряпали мої руки і голі ноги. Опам'яталась тільки, коли двері квартири зачинились.
Я не вмію описати свій стан. Я знову не пам'ятала, як вибралася з лісу. Окрім мого марафону з перешкодами, в голові порожньо. Як туди зайша і поготів не пам'ятаю. Але сни мої усе виразніші і я їх відчуваю, ніби переживаю своє інше життя.
Знову ванна, тепла вода і нерви здались, тіло перестало тремтіти, а голова вже не так розколювалась. Я ж знала, що вся дивина через це кольє. Нутром відчувала це.
- Що ж ти таке?
Досить було його зняти. І все б закінчилось. Та чи хотіла я усе зупинити?
Середина ночі не найкраща пора для таких важких роздумів. Попри зачаровані намиста і незрозумілі появи у лісі, робота є робота. А завтра в мене день робочий. Не знаю, що важче для мене: думки про нудну роботу чи про таємничу графиню зі снів.
Зранку, оглядаючи себе в дзеркалі, не змогла стриматись і важко видихнула. Плаття, що й так було довжиною за коліна, не приховувало подряпаних ніг. А вони кидались в очі. На дворі така температура, що штани хіба для садистів. Тому все, що мені залишалось, це змиритись з цікавськими поглядами людей. Щоб хоч не розпитували нічого, а то ще й достовірної версії не придумала.
На щастя бібліотека не була популярним місцем для нагромадження людей, що зараз мене не аби як тішило. Спокійно згризла своє зелененьке яблуко, вирішила поритись в книжках про історію міста. Раптом там щось надибаю. Хоч щось мене б втішило, дало б напрям. Перспектива кожної ночі блукати лісом і до чортиків лякатися жахливого конячого іржання, давила на мою тендітну психіку.
Таких книг було мало, всього то п'ять. Одну з них я встигла переглянути до обіду, але там нічого не було. Єдиний висновок, який сам просився, то це такий, що наше містечко століття назад було таким же нудним, як і зараз.
- Привіт, черв'ячок! - Книга вилетіла з рук і серце закалатало швидше. Я навіть забула про Ритку і свою образу на неї. Але досить було почути голос подруги, як все вернулось з новою хвилею.
- Що ти тут робиш?
Вірте або ні, але вона була останньою людиною, яку я хотіла зараз бачити. Переді мною стояла, ніби не моя Ритка, а якась стервозна зміюка, що готова вбити своєю отрутою.
- Прийшла вибачитись. Я вчора трохи перебільшила. Не будемо сваритись через таку дрібницю, добре?
- Дрібницю? - Я думала мене там зараз розірве від злості. Вона собі моргає оченятами, якби нічого не було, а я ще винною буду. - Та ти мені в очі сказала, що я гірша за тебе! Що твого мажорчика не варта! І не тільки його! Та з чого ти взагалі взяла, що мене твій Дамі зацікавив?! Через хлопця, якого ледь знаєш, робити аферу! Не впізнаю тебе.
Зіскочивши зі стільця, я нарешті згадала про книгу, яка валялась під ногами. Обійшла стіл і підняла бідну книжку, а Ритка нахилилась до мене і кидала на мене благальний погляд.
- Тихо. Та тихо ти.
- Що тихо?! Ще мені рота закриваєш. Геть розум втратила?
- Ну, винна я. Не хотіла я тебе образити, так якось сказалось. Але не треба вже говорити про вчора.
- Ніби це чого? - Моя злість тільки наростала. Бідна книга уже скрутилась в трубочку від хвилювання, а Ритка все така ж безтурботна стояла переді мною.
- Бо мажорчик тут.
З-за напіввідчинених дверей виглянув Даміан, обпершись об стіну. Мою спину, ніби тисячі голочок прокололо. Так, мені стало соромно. Я ж то ніколи в житті людей не ображала, а щоб в очі їм це сказати - з області неможливого. Даміан не зводив з мене очей, ображеним він не був, а от розлюченим точно. Мабуть, його частенько так називають. "Мажор" - стало його другим "я" завдяки таким, як я, тупим людям. Але просити вибачення я не збиралася, принаймні при Ритці так точно.
- Вам уже пора.
Я попрямувала до полиці, звідки взяла книжку, але застила на місці від почутого запитання.
- Де ноги так подряпала?
Нахаба не збирається програвати. От тобі, Аніко, і ворог. Книжку я таки поставила на місце, використала ті хвилинки, щоб зібратися і набрехати так правдиво, як тільки могла. А брехала я погано.
Даміан вдивлявся в мене, як хижак на здобич, навіть не звертав увагу на Ритку, яка крутилась біля нього, як ліана.
- У лісі. Суниці збирала, от і подряпала.
Не можна сказати, що збрехала, мали б повірити. Хоча Ритка зовсім уваги не звернула, що я бовкнула. Вона то знала, що я нечаста гостя лісу і кепсько орієнтуюсь у цих хащах.
- В якому лісі?
Хай би тебе качка копнула, Даміане. Нащо йому це? От чого так чіпатись за слова?
- Тут, неподалік. А що суничок захотів?
- Дамі, ходімо уже.
- Де це ти забрела, що подряпана від голови до ніг?
- Усе добре. Це ж не смертельно.
Що я могла ще сказати? Цей красень точно знав, що я брешу, і хотів довести це. Обличчя його було занадто серйозним, що виглядало трохи небезпечно. Моя відповідь, точніше уникнення відвовіді, не вдовольнило цікавості нового знайомого, а мені страшно, що він продовжить крутитись навколо цієї теми.
- Дамі, вона ж сказала, що все добре.
Різкий погляд на Ритку міг поранити, вона це теж відчула. Усмішка зникла, вона відсторонилась від хлопця і незадоволено зі мною попрощалась. Коли Ритка потягла свого кавалера на вихід, а він, до речі, не пручався, хоча напруження не минуло, з мене ніби ланцюги впали. Кожен мій м'яз розслабився і знову змогла дихати.
Мені треба було з кимось поговорити, Міка єдина, хто зрозуміє. Навіть таку божевільну історію про сни і пробудження у лісі.
- Привіт, Мікусь. Можемо сьогодні зустрітись? Так, сталось. Мені потрібний хтось з ясним розумом. Добре, па.
О четвертій я уже валялася в ліжку із книгою в руках і попивала холодний лимонад. Міка працювала менеджером у супермаркеті, що означало - швидше восьмої її не чекати. Я васяко старалася розслабитись, забутися, але все одно верталась до розмови з Риткою і Даміаном.
- Як я так могла затупити? Зовсім людини не знаю, а оцінюю так зразу. А ще й він чув усе.
Книгу я закинула собі на обличчя, щоб заховати його від самої себе, бо вже так мені погано було. Навіть подумувала дізнатись номер цього Даміана і вибачитись. Не люблю я конфліктів, а він точно не з тих, хто забуде образу.
- Ще й ці сни! Господи, ну чого так все складно?
Мені вдалось змусити себе відкинути думки про вибачення перед мажором, дуже симпатичним, хай йому грець, а зосередитись на намисті і снах. Навіть подрімати вдалось. От вдень нічого  не трапляється, а як тільки ніч, так одразу і містика.
Мої двері роздирали стукіт і безперервний звук дзвінка. Нічні пригоди даються взнаки і сплю вдень міцно. Як важко вставати, коли ще недоспав. Тіло, як з вати, перед очима туман, а мозок ще спить. У вічко я, звичайно, забула глянути. Цю звичку треба забувати і це вже. На щастя, на порозі стояла Міка, стурбована і якась налякана. В руках тримала пляшку вина, а з самої стікав піт.
- Ну, привіт. Як ти мене налякала. Я вже і гримаю, і на телефон дзвоню, і твій дзвінок вже готовий був здохнути, так я в нього давила.
Міка зайшла на кухню, поки розповідала, яка вона вигадлива. Міка частенько бувала у мене в квартирі, тому знайти штопор проблемою не було.
- Я заснула. - Зовсім невдало виправдовувалась я.
- Заснула. А в ночі, що робила?
Я мовчала. Думала, з чого краще почати: зі сварки з Риткою чи нічними гуляннями здивувати. Міка чекала, а потім як гримнула пляшкою об стільницю, присягаюсь, думала, що вину гаплик. Примружила одне око і наблизилась ще ближче, а я, як вкопана стояла. Зовсім не розуміла, що то в її гарній голівонці коється.
- Ти, що з тим мажорчиком роман закрутила?! Тому з Риткою посварилась. Це він тобі спати не дає, так?
Мене заткнуло, як вона могла таке подумати. Про мене і цього... Ох, мажорчика.
- Ні, що ти таке верзеш? До чого тут я і він? Скажи краще, звідки знаєш, що з Риткою посварилась?
- Зустріла її сьогодні з тим Даміаном. Язик зламати можна, батьки познущались з сина, коли дали таке ім'я.
- А мені подобається. - Зловивши на собі заінтригований погляд Міки, я залпом випила вино і постаралась говорити природно. - Я про ім'я. Чого так дивишся?
- Ну-ну. Ритка сказала, що ти образилась на неї за якусь дрібницю. Але думаю, що без цього Даміана не обійшлось.
- Я занадто проста для таких, як Даміан, за словами Рити. Можливо, я перебільшую і проблеми нема?
- Ні, Аніко! Подруга такого не скаже. Ніколи. Для того існують справжні друзі, щоб підтримати, захистити, а не підвищувати свою самооцінку, ображаючи інших. Вона завжди така була, завжди тебе використовувала, вважала себе кращою.
- Я була сліпа. Як я так довго не бачила правди?
- Аніко, чого ти себе картаєш? Зміниться твоє ставлення до неї, але це не означає, що дружба закінчилась.
- Закінчилась дружба. - Я і не помітила, як ми спустошили половину пляшки. Мені було сумно, але зовсім не шкода такого розриву з Риткою. А те, що це кінець, я вирішила остаточно. - Давай я тобі розкажу, чого я не сплю нормально.
Міка не зробила ані ковтка, поки я розказувала, зате я навпаки - два бокали влила в себе. Але так легко стало, що я не сама в цьому безумстві.
- Це не сни. Більше на спогади схоже.
- То ти мені віриш?
Я сама собі не цілком вірила, а спокій, з яким говорила Міка мене трохи занепокоїв. Хто зна, раптом подруга вирішить мене в психушку відвезти.
- Звичайно, вірю. І допоможу, якщо хочеш.
- Боже, Міко, хочу. Хочу. - Я кинулась на подругу і обійняла так сильно, впевнена, що в неї щось захрустіло в тілі. Сльози самі скотилися по щоках і я схлипнула, а Міка тільки ще сильніше мене обійняла.
- Якщо ти права і вся справа у намисті, то викинь його і стане, як було.
- Я б так і зробила, але... Але мене щось зупиняє. Я відчуваю все, що переживає ця графиня. Вона така нещасна. І точно знаю, що щось приховане за цим усім. Мені так хочеться допомогти їй.
- Ти уже все вирішила? З нічними прогулянками тоді треба буде змиритися. Ти впевнена, на всі сто, що хочеш це продовжувати?
- Ні, але я мушу. Якщо якимось дивом до мене потрапив цей кулон, то вже треба довести все до фінішу. Залишишся зі мною на ніч? Допоможеш вибратися з лісу, якщо знову втечу.
- Ходи спатки. Я соьогодні така замучена. Ще й та жара вбиває мене.
Заснули ми швидко, що самі й не зчулися. Вино робить своє діло, тіло тане і м'язи зовсім не слухняні. Зате так спокійно заснула, як ніколи.
- Аніко, ти спиш? Ні-ні-ні! Аніко! Чорт, ніде нема.