32. Додому

Травень прийшов у Карпати так, ніби хтось зняв з гір важку чорну ковдру й під нею виявилося молоде зелене тіло. Сніг ще тримався в тінях, десь високо під скелями, але біля маєтку вже пахло мокрою землею, соком з молодих пагонів і першими квітами, що пробивалися вперто, як моя надія. Я рахувала дні не календарем, а тишею кордону: Охоронці пішли в іншу країну, нитка небезпеки відтягнулася. Мар’я сказала мені це без урочистості, наче повідомляла про зміну погоди: «Вікно є. Не довге. Але є». Мирослав не сперечався, не торгувався, не просив відкласти. Він просто почав готуватися так, як готуються ті, хто звик не покладатися на “пронесе”. Його сучасний одяг лежав на кріслі, чужий у цьому камені: світлі джинси, проста сорочка, легка куртка, кросівки. На столі стояли маленькі флакони й коробочки, які мені здалися смішними до абсурду: автозасмага, щоб його блідість не різала людське око; лінзи, щоб приховати темний, надто глибокий погляд; тональний крем, який Мар’я назвала «людською маскою».

Найсмішніше було в тому, що Мирослав робив усе це не як актор, який грає роль, а як воїн, який одягає броню: уважно, точно, без зайвих слів. Коли він нарешті подивився на себе в дзеркало, я вперше побачила його майже “звичайним”: шкіра стала тепліша за кольором, очі — не темна безодня, а звичайний карий відтінок, волосся укладене недбало, як у чоловіка, який поспішав на зустріч. Він навіть легенько посміхнувся, але в цій усмішці було напруження.

— Як я виглядаю? — спитав він.

— Як той, кого б мама не злякалася з порогу, — відповіла я, і в мене стислося горло від того, що це речення стало можливим.

Я теж вдягнулася по-людськи: джинси, проста футболка, легкий піджак, волосся зібране, мінімум прикрас. У сумку поклала диплом із відзнакою, який темні “організували” темні за кругленьку суму в моєму універі, і важкий пучок ключів на брелоку, який відчувався у долоні як щось незворотне.

Мирослав торкнувся моєї руки й сказав тихо:

— Пам’ятай. Ми прийшли як щастя, а не як сенсація. Ніяких зайвих подробиць. Ти говориш — я підхоплюю. Ти хвилюєшся — я беру на себе.

Я кивнула, і коли ми вийшли з дому, я на секунду озирнулася на замок.

Рідне містечко в Києвській області зустріло нас каштанами, пилом на узбіччях і тим особливим теплом, яке буває тільки там, де люди живуть просто: без величних фасадів, зате з лавками біля під’їзду, квітами в шинах і запахом свіжого хліба з маленької пекарні.

Дорога від траси до батьківського двору здалася мені коротшою, ніж у спогадах, але серце билося так, ніби ми їхали годинами. Я дивилася на знайомі дрібниці й не вірила, що це реальність: той самий магазинчик із вивіскою, що вицвіла; той самий поворот, де в дитинстві я падала з велосипеда; той самий двір із гойдалкою, яку давно не фарбували.

Мирослав за рулем їхав поруч мовчки, злегка притримуючи мою долоню на своїй, ніби через дотик заземлював мене, щоб я не розлетілася від хвилювання. Йому було важко в денному світлі, я бачила це по тому, як він інколи відводив очі в тінь, тримався ближче до будинків, але тримався. Мар’я дала йому мазь, яку він наніс під автозасмагу, і вона працювала: сонце не різало його так, як могло б, та все одно він був уважний до кожного променя, як до ножа. Я ж, навпаки, не могла надивитися на травень: на молоді листки, на бузок під парканом, на голоси дітей у дворі. Це було моє, людське, і я майже боялася, що якщо моргну, воно зникне.

Батьківська квартирка була на третьому поверсі старенької п’ятиповерхівки, де під’їзд пахнув вологим бетоном, котячим кормом і чужими супами. Стіни були підфарбовані плямами, ліфту не було і я бігла сходами так, ніби мені знову п’ятнадцять. Двері з знайомим дзвінком, який завжди пищав занадто голосно, зробили мене слабкою: рука зависла на секунду. Мирослав тихо сказав: «Дихай». І я подзвонила. Мама відчинила майже одразу, ніби стояла за дверима, хоча минули місяці. Вона була худіша, ніж я пам’ятала, в домашньому халаті, з трохи тремтячими руками, і коли побачила мене — її обличчя спершу не вмістило реальність. Вона дивилася, ніби перед нею привид, а потім видихнула так, ніби всі ці місяці тримала повітря в легенях.

— Ліно… — прошепотіла вона, і в цьому слові було все: страх, злість, любов, безсонні ночі. Я зробила крок і обійняла її, і вона обійняла мене так міцно, що я відчула її кістки. — Я тут, мамо. Я жива. Пробач…» — я не встигла договорити, бо мама почала плакати й сміятися одночасно, а з кімнати вийшов тато.

Він ішов повільно, з тим обережним рухом, який буває у людей, що давно живуть із болем, і тримався за дверну ручку, але коли побачив мене — його плечі здригнулися.

— Ти… ти де була, дитино? — спитав він хрипко, і я побачила, як у нього в очах стоїть не докір, а полегшення, що можна сварити живу доньку, а не оплакувати. Я кинулася до нього, і він обійняв мене незграбно, але щиро, а потім раптом легенько вдарив мене долонею по плечу — не боляче, як знак: “не смій так більше”.

 Я стояла між ними, притиснута до двох найрідніших людей у світі, і відчувала, як щось у мені, зімкнуте страхом, нарешті розкривається.

Мирослав стояв трохи позаду, чемно, спокійно, як гість, який не хоче зламати чужу сімейну хвилю. Мама помітила його лише за хвилину, витерла сльози краєм рукава й різко випросталася, як усі матері, коли в домі чужий чоловік.

— А це хто? — голос у неї був уже інший: насторожений. Я вдихнула й зробила те, що ми з Мирославом проговорили десятки разів.

— Мамо, тату, це Мирослав. Ми… ми разом. Він… він бізнесмен. Американець, — слова лягали на язик важко, але я трималася. Мирослав зробив крок уперед і простягнув руку татові.

— Доброго дня. Дуже приємно. Я Майкл… Мирослав, вибачте, в Україні мене краще називати Мирославом. У мене родина з ваших країв, я трохи говорю, але з акцентом, — сказав він рівно, і його українська справді звучала трохи “інакше”, ніби він довго тренувався.

Тато потиснув руку, вдивляючись уважно, а мама так само уважно, по-жіночому, обдивилася його обличчя, ніби шукала, що там за очима. Лінзи тримали. Автозасмага тримала. А найголовніше — тримав Мирослав: він був спокійний, ввічливий і теплий у голосі так, що навіть мамина підозра на мить ослабла.