29. Поруч із тобою

Я — дружина темного.

Коли ми вийшли з обрядової зали, нас не оточив натовп. Темні розійшлися без зайвих слів, як розходяться після ритуалу, що має тривати в тиші. Духи ковзали вздовж стін, ніби прибирали сам звук наших кроків. Мар’я не пішла за нами, але я відчула її погляд на спині, важкий і уважний: ніби вона хотіла сказати ще щось, але вирішила дати мені ніч. Мирослав провів мене коридором, у якому свічники горіли рівно, без мерехтіння, і раптом зупинився біля сходів, що вели не до моїх покоїв, а в інше крило. Я здивовано підняла очі, бо вже звикла до маршруту, який мені показували духи, і цей поворот означав: зараз буде щось нове, щось не прописане чужими правилами, а його власним вибором.

– Я хочу показати тобі свою кімнату, – сказав він тихо.

– Ти впевнений?

– Я хочу, – відповів він. – Але я не зроблю жодного кроку, якщо ти не хочеш.

Я вдихнула й кивнула. Мені було страшно і водночас неймовірно спокійно від того, що він питає.

Ми піднімалися сходами, і з кожним кроком шум дому ставав віддаленішим. Тут було менше світла, але більше тепла: камінь під ногами був не крижаний, а ніби зберігав старий жар. Двері в кінці коридору були темні, з різьбленим символом, схожим на вузол, і я раптом упізнала в ньому той самий мотив, що був на церемоніальному камені. Мирослав приклав долоню до дерева, не натискаючи ручку. Двері відчинилися майже без звуку, як ніби впустили його не тому, що він сильний, а тому, що він свій.

Кімната була велика. Набагато більша, ніж мої покої. Не “пишна” заради показухи, а красива в тихій, дорогій мові речей, які пережили десятки років і не втратили сенсу. Висока стеля з темними балками, камін, більший за будь-який, що я бачила тут, з різьбленими деталями й металевою решіткою, ліжко з високим узголів’ям, обтягнутим темним оксамитом, важкі штори, що закривали вікна, хоча за ними й так висіла хмара. На підлозі — килим, м’який, густий, у темних візерунках, і я одразу відчула, як утомлені ноги наче зітхнули: тут не треба було ходити по каменю. Уздовж стіни тягнулися полиці з книгами, старими, у шкірі, з тисненням, і на столі — чорнильниця, перо, папір.

 Я побачила кілька предметів, які в людському світі могли б бути в музеї: годинник із витонченим механізмом, ножі з руків’ями з темного каменю, срібна скринька з гравіюванням, невеликий портрет у рамі, де зображений чоловік у старовинному одязі — дуже схожий на Мирослава, тільки з іншою жорсткістю в погляді. І ще одна річ змусила мене завмерти: на окремій тумбі, наче на вівтарі, стояла знайома шкатулка. Та сама, з якої колись чувся дивний звук. Його серце.

Я перевела погляд на Мирослава. Він стояв біля дверей, ніби не поспішав заходити повністю, ніби хотів, щоб я сама зробила перший крок у його простір.

– Тут дуже… красиво, – прошепотіла я, й це слово прозвучало бідно поруч із тим, що я відчувала.

Він повільно підійшов ближче. У світлі каміна його шкіра була бліда, але не мертва. У тіні очі здавалися темнішими.

Я повернулася до нього починаючи знімати свою білосніжну сукню, він дивився і здавалося, що в цю мить його шкіра набуває «живого» відтінку. Волосся теж розпусила. Лише залишила на собі прикраси.

– Мирославе, – сказала я тихо, – я не хочу, щоб ти боявся мене.

Його губи здригнулися, як від гіркої усмішки.

– Я не боюся тебе, Ліно, – відповів він. – Я боюся того, що відчуваю поруч із тобою. Бо я не звик… – він зробив паузу, ніби слово боліло. – Я не звик хотіти не кров, а близькість. Це мій інший голод.

Я підійшла ближче. Я бачила, як він тримає руки так, ніби боїться, що вони самі потягнуться.

Він заплющив очі на секунду, і я відчула, як у кімнаті змінюється повітря: стало густіше. Тепліше. Наче камін почав горіти сильніше, хоча я не бачила, щоб хтось додав дров.

– Я не торкнуся тебе, якщо ти не скажеш це прямо, – сказав він хрипко. – Я хочу почути. Я хочу, щоб дім не мав жодної тіні сумніву. Скажи мені.

Я ковтнула. Серце билося так, що я відчувала пульс у пальцях.

– Я хочу тебе, – сказала я тихо, але чітко. – Я хочу цієї ночі з тобою.

Він розплющив очі. У погляді було щось дикіше, ніж будь-коли. Але під цим — той самий контроль, який робив його не монстром.

– Тоді слухай мене. Якщо тобі стане страшно, ти скажеш слово, і я зупинюся. Одразу.

– Я скажу, – прошепотіла я.

– І ще, – додав він, і голос став нижчим. – Я не п’ю людської крові. Я не торкнуся твоєї шкіри так, щоб лишити слід. Я не зроблю з тебе темну цією ночі, навіть якщо ти попросиш. Це не ніч для перетворення. Це ніч для… нас.

Я простягнула руку й торкнулася його грудей через тканину сорочки. Холод. Але під ним — напруга і сила.

– Ти холодний, – прошепотіла я.

– Зігрій мене, – відповів він.

І тоді він зробив перший крок. Він взяв мене за талію обережно, ніби перевіряючи, чи я справді не відступлю, і притягнув ближче. Я відчула його запах — не парфум, не людську теплоту, а щось темне, лісове, з ноткою диму й каменю. Він нахилився й поцілував мене. Не як у залі обряду, де поцілунок був печаткою. Тут він був тілом. Губи були холодні спершу, але від мого дихання вони ніби теплішали. Я відповіла йому так, як відповідають, коли вже немає сенсу ховатися: всім серцем, всім страхом, всією ніжністю, яку я тримала в собі.

– Ліно… – прошепотів він між поцілунками, і моє ім’я звучало як обітниця. – Я не думав, що колись…

– Не думай, – відповіла я, і сама здивувалася своєму голосу. – Відчувай.

Він усміхнувся коротко, майже невидимо, і притиснув лоб до мого.

– Ти справді моя слабкість, – сказав він. – І моя сила.

Я сміялася крізь сльози, бо це було занадто. Занадто прекрасно. Занадто страшно.

– А я думала, що прийду в цей дім і зникну, – прошепотіла я. – А я… я тут, і я жива.

– Я вдячний тобі за довіру. Я буду її берегти.

– Я хочу, щоб ти теж довірився, – відповіла я. – Не тільки стримувався.