28. Церемонія

Мар’я прийшла швидко, ніби знала, що якщо дати мені зайву хвилину сам на сам із думками, я почну згадувати минуле. Вона не була лагідною, але була точною: допомогла мені вдягнути білу сукню так, щоб тканина лягла правильно, підтягнула корсетну частину, поправила рукави. Коли на моє волосся лягла тонка вуаль, я відчула, як змінюється звук мого дихання, ніби світ став трохи дальший, і це дало мені дивне полегшення: якщо світ далекий, легше йти.

Залу для обрядів я не бачила раніше. Двері до неї були не просто важкі — вони були ніби частиною гори: темний камінь у металевому каркасі, на якому візерунки нагадували давні вузли, а ручка була холодною, як сніг на світанку. Коли двері відчинилися, я відчула, як серце впало в шлунок. Простір був величезний. Це не була зала для вечері й не зала для суду; це було щось старіше, глибше, ніби тут не розмовляли — тут закріплювали долі. Стеля височіла так, що губилася в напівтемряві, а вздовж стін тягнулися лавки, на яких сиділи темні – усі мешканці цього замку. Вони сиділи рівно, майже нерухомо, як кам’яні статуї, і я відчула, як по моїй спині пробіг холод: стільки очей, стільки тиші, стільки пам’яті, яка дивиться на мене. Мар’я сиділа скраєчку, на останній лавці. Духи стояли біля стін, і я вперше побачила їх так багато: бліді фігури різного кольору.

Прохід до вівтаря тягнувся довгою темною доріжкою, і на кінці — там, де камінь підлоги ставав гладкішим, ніби його спеціально стерли тисячами кроків, — стояв вівтар. Він був прикрашений червоними трояндами. Червоний на тлі білого снігу за вікнами й мого білого вбрання був як знак: світло й темрява тут не вороги.За вівтарем лежав камінь — церемоніальний, широкий, з візерунками, які я вже бачила в книгах Мирослава: кола, лінії, точки, ніби карта з’єднання. І десь там, біля каменя, стояв він.

Я не бачила його обличчя спершу — вуаль робила світ розмитим, як сон. Але я відчувала Мирослава. Це було дивно: не поглядом, не слухом, а тілом. Наче моє серце знало, де він, ще до того, як очі вловили силует. Він стояв у темному, але не в звичному чорному. Його одяг був глибокого темно-бордового кольору, майже чорного в тіні, і це підкреслювало блідість його шкіри ще сильніше. На грудях — тонкий знак, схожий на металеву застібку, яка не блищала. Його волосся було зібране, обличчя зібране теж. Він виглядав так, як мають виглядати ті, хто одночасно наречений і охоронець, чоловік і воїн. Єже стояв збоку від каменя.

Коли я ступила на доріжку, в залі стало ще тихіше, хоча й так було тихо. Я чула власні кроки по каменю, чула, як тканина сукні шурхотить об підлогу, чула, як у мене в горлі стукає серце. Духи рушили за мною з обох боків на відстані, ніби тримали простір, щоб жодна чужа присутність не торкнулася мене в момент, коли я маю належати тільки своєму вибору. Я йшла повільно, змушуючи себе не бігти, хоча тіло хотіло вирватися вперед і сховатися в Мирославових руках. Я дивилася вперед, на троянди, на камінь, на темну фігуру, і в кожному кроці вмовляла себе: ти тут не тому, що тебе принесли на руках. Ти тут тому, що ти обрала.

Коли я дійшла до вівтаря, Мирослав не взяв мене одразу за руку. Він стояв на відстані одного вдиху й дивився так, ніби намагався запам’ятати мене під вуаллю назавжди. Єже заговорив першим, і його голос розійшовся по залі без відлуння, ніби камінь поглинав звук і залишав тільки зміст.

— Третє слово, — сказав він, — Після цього коло замкнеться. Дім пам’ятатиме. Камінь триматиме. Відтепер вони будуть не поруч, а разом.

 Мені здалося, що я не дихаю. Мирослав зробив крок ближче й тихо промовив, так, щоб чула тільки я:

— Якщо ти зараз скажеш “ні”, я зрозумію. —  Його голос був рівний, але в ньому горіло щось живе, і від цього у мене заболіла грудна клітка.

— Ти хочеш, щоб я сказала “так”?» — прошепотіла я.

— Так, — відповів він.

 Єже подивився на мене.

— Ліно, — промовив він, — перед каменем, перед домом, перед свідками: скажи своє третє слово. Чи добровільно ти з’єднуєш свою душу з душею Мирослава?.

 Я відчула, як у мене під вуаллю виступають сльози не від слабкості, а від масштабу моменту. Я згадала батьків, згадала свої пари, свою дешеву оренду, своє життя, яке почалося в Києві й закінчувалося тут — або перетворювалося на щось інше. Я згадала, як Мирослав назвав мене не обов’язком, а любов’ю.

 І я сказала голосно

— Так. Я добровільно. — Мій голос пройшов залом, і я відчула, як дім ніби зітхнув. Я повернулася до Мирослава. — Я кохаю тебе, — сказала я чітко, — Я кохаю і обираю.

Мирослав на секунду закрив очі, ніби ці слова могли розірвати його стриманість, а потім відповів так само просто: «

— Я кохаю. І я приймаю.

Єже жестом покликав духа, і той підніс маленький ніж. Він не блищав, як зброя; він виглядав як інструмент для ритуалу — короткий, тонкий, із руків’ям, на якому був той самий вузол, що й на камені. Я відчула, як моє тіло зібралося в напругу. Мирослав одразу зробив рух, ніби хотів взяти ніж у себе, зробити все замість мене, але Єже зупинив його поглядом.

—Вона сама, — сказав він.

І Мирослав, хоч це було видно, що йому важко, кивнув.

Дух підніс ніж до моєї руки. Я простягнула палець, і в голові промайнула зовсім людська дурниця: я боюся уколів. Але це не був укол. Це було моє “так”, яке мало стати видимим. Ніж торкнувся шкіри швидко, майже лагідно. Біль був маленький, але гострий. Я вдихнула, і тепла крапля крові з’явилася на подушечці пальця.

Мирослав видав тихий звук, ніби зупинив у собі щось хиже. Я відчула, як його рука зависла біля мого зап’ястка, але він не торкнувся, поки я сама не кивнула. Тоді він обережно взяв мою руку — так, ніби тримав не шкіру, а кришталь. Він повів мій палець до церемоніального каменя. Камінь був холодний, гладкий, із вирізьбленими лініями. Кров капнула на камінь, і я побачила, як вона не просто розпливається плямою, а ніби входить у вирізьблені лінії. На мить мені здалося, що камінь теплішає. Що він приймає мою кров як підпис. Я здригнулася, і Мирослав притиснув мою руку трохи сильніше, не даючи мені відступити.