27. Босоніж на снігу

Ранок прийшов тихо. Не світлом — тут світло завжди було стримане, сіре, загорнуте в хмару, — а відчуттям, що повітря стало гострішим. Наче ніч відступила на крок, але не пішла. Я прокинулася ще до того, як годинник на стіні показав чітку годину, бо в тілі вже було щось, що не дозволяло спати: “сьогодні”. Це слово стукало в ребра, як серце в шкатулці, тільки моє було на місці і тому боліло більше.

Я лежала кілька секунд і слухала, як дім дихає. В каміні лишилися жаринки; вони не гріли, але пахли димом і деревом, і цей запах був єдиним звичним. На столі стояла коробка з церемоніальною сукнею. Біла тканина в ній здавалася чужою плямою в цьому темному світі. Я повернула голову й побачила червоне каміння на ліфі — глибоке, як крапля, яку не можна повернути назад. Серце стиснулося.

В голові раптом спливло мамине: “Ти ж хоч подзвони”. ТатовеЇхні хворі голоси, їхня втома, їхні руки, які завжди трималися за життя. Мені захотілося відкрити телефон — і я згадала, що в мене немає тут нічого. Ні зв’язку, ні маршруту, ні “нормального світу”, де можна попросити паузу. Лише обряд, клан, закон, і Мирослав — як опора, за яку я тримаюся, щоб не впасти в порожнечу.

Я сіла на ліжку. В мене тремтіли пальці, але не від холоду — від питання, яке наростало в мені всю ніч і, здається, всю мою коротку “нову” історію: він робить це через мене… чи через обов’язок? Він захищає мене, бо я для нього важлива… чи тому, що так правильно, бо він темний і має честь, бо він не може інакше?

Мені стало страшно не від Охоронців, не від вампірів, не від обряду. Страшно від того, що я можу сказати третє сьогодні — і прив’язати себе до людини, яка насправді просто рятує мене, а не вибирає. І що я можу прожити все життя під його захистом, але без його справжнього “так”.

Двері відчинилися майже без звуку, і в кімнаті з’явився дух. Він був тьмяний, мов білий попіл, і від нього пахло каменем і снігом.

– Ти вже не спиш, – сказав він.

Це було не питання.

– Де Мирослав? – слова вирвалися швидше, ніж я встигла їх обдумати. – Мені треба… я повинна… я хочу його бачити.

Дух ледь нахилив голову, ніби слухав не тільки моє прохання, а й те, що в мені кричить.

– Він на дворі, – відповів дух.

Я підвелася так різко, що ковдра впала на підлогу. Я навіть не взяла халат.

– Ти замерзнеш, – тихо сказав дух.

– Мені байдуже, – відповіла.

Відчинила двері й побігла коридором. Нічна сорочка липнула до ніг, волосся розсипалося по плечах, підлога була холодна, але я не зупинялася. Дух ковзнув поруч, не наздоганяючи, а ніби тримаючи мене в своєму світлі, щоб я не загубилася. Двері на двір були важкі, але відкрилися одразу, ніби дім сам відчув мою потребу.

Мене вдарило холодом так, що я на секунду задихнулася. Карпати стояли, як біла армія. Сніг був всюди: на сходах, на камені, на дахах, на гілках. Він блищав тьмяно під сірим небом, і здавалося, що весь світ зробили з попелу й молока. Повітря було чисте, гостре, воно різало легені, як правда, яку не хочеш чути, але мусиш.

Я вибігла на сходи босоніж, і сніг одразу обпік стопи. Це було так боляче, що я мало не зупинилася. Але біль на ногах був дрібницею поруч із тим, що палило всередині.

Мирослав стояв у дворі біля старої кам’яної огорожі. Він був без плаща, у темному одязі, який робив його ще блідішим на тлі снігу. Він дивився не на мене — він дивився вдалину, туди, де гори ховалися в тумані. Ніби перевіряв кордон не очима, а чуттям. Його постава була напруженою, як натягнута струна.

Я зробила крок і відчула, як сніг знову обпікає. Другий крок. Третій. Я не помічала вже болю — лише те, що мені треба бути ближче. Ще ближче.

Він почув мене не кроками. Він обернувся відразу, різко, і його очі стали темнішими, коли він побачив мене босу на снігу.

– Ліно! – його голос зірвався, і це було перше в цьому ранку живе, тепле. – Ти з глузду з’їхала?

Він рушив до мене швидко, надто швидко для людини. Але зупинився за крок, ніби боявся схопити мене й зігріти силою.

– Стій, – сказав він, і в цьому “стій” було більше тривоги, ніж наказу. – Ти… ти ж замерзнеш.

– Я замерзну, якщо ти не скажеш мені правду, – вирвалося в мене.

Він застиг. Я бачила, як напружилися його плечі, як його руки стиснулися в кулаки, як у ньому з’явилася та сама стриманість, яка завжди приходила, коли він боявся зробити крок до мене.

Я зупинилася. Між нами було кілька сантиметрів повітря, які здавалися прірвою.

– Мирославе, – прошепотіла я, і від холоду голос став тоншим, але від цього він звучав ще щиріше. – Скажи мені. Ти… ти робиш це через почуття? Чи ти просто хочеш мене захистити? Бо так “правильно”? Бо ти не можеш інакше? Бо ти винен? Я… я не хочу сказати третє слово, якщо для тебе це тільки обов’язок.

Мовчання впало між нами так, ніби весь двір завмер. Навіть сніг, здавалось, перестав падати, хоча його й не було видно. Я стояла босою на холоді, і сльози виступили не лише від емоцій — від морозу. Але вони злилися з тим, що було всередині, і я не могла відрізнити одне від іншого.

Мирослав дивився на мене довго. Його очі були темні й… болючі.

– Ти думаєш, я здатен на це з жалю? – тихо спитав він.

– Я не знаю, на що ти здатен, – зізналася я, і слова тремтіли. – Я знаю лише, що я здатна прив’язати себе назавжди. І мені страшно зробити це, якщо я буду любити одна.

Він зробив крок ближче. Тепер між нами не було відстані. Він підняв руку і… нарешті торкнувся мене. Не обличчя. Не губ. Він взяв мої долоні, холодні, мокрі від снігу, і стиснув їх у своїх руках так, ніби хотів зігріти не пальці, а всю мою паніку.

Його дотик був крижаний. Але за ним ішло щось інше — сила, яка тримала. Я здригнулася, і він ніби відчув це.

– Я кохаю тебе, – сказав Мирослав тихо.

Я завмерла. Слова потрапили точно в місце, де був страх, і вибили його на мить.

Мирослав нахилився ближче, і його голос став ще тихішим, майже тільки для моїх вух.