26. Завтра буде важко

Після вечері я повернулася в свої покої так, ніби несла на плечах не сукню й прикраси, а ціле “завтра”. У коридорах було тихо. Я зняла намисто не одразу. Воно лежало на ключицях холодним колом, як нагадування про те, що друге слово сказано. Хотілося роздягнутися й сховатися під ковдрою, як роблять люди, коли світ стає надто великим, але я не могла. У голові крутилися обличчя з зали, голоси… Я ходила кімнатою повільно, ніби боялася зробити зайвий звук, який дім запам’ятає, й у якийсь момент зрозуміла, що я вперше за ці дні боюся не темних, а власної радості: вона була занадто тонкою, щоб витримати удар, якщо завтра щось піде не так.

Коли в двері постукали, я здригнулася. Я встигла лише вдихнути й сказати “увійдіть”, як двері відчинилися, і в кімнату зайшли три жінки-темні. Зайшли вони повільно, точно, наче вони звикли, що світ сам поступається їм місцем. Перша була старша, висока, з волоссям кольору чорного чаю й обличчям, на якому майже не було віку — тільки досвід і холодна королівська увага. Друга — молода, з дуже світлою шкірою і темно-рудим волоссям, зібраним у тугий вузол; її очі були спокійні й уважні, ніби вона вміла слухати людей не гірше за психолога. Третя — наймолодша на вигляд, з темними хвилями волосся й усмішкою, яка могла би здаватися людською, якби в ній не було легкого відтінку хижості.

– Ліно, – сказала старша, і моє ім’я прозвучало рівно, без ласки, але й без зневаги. – Ти маєш право знати, що тебе чекає.

Вона кивнула молодшій. Та зробила крок уперед і поставила на стіл довгу коробку з білого дерева, оздоблену різьбленням і тонкими металевими вставками. Коробка була важкою, це було видно по тому, як вона її тримала, але вона не показувала напруги. Третя жінка стала ближче до мене.

– Я Соломія, – сказала руда спокійно. – Це Влада, – вона ледь нахилила голову в бік старшої, і я відчула, що це ім’я тут означає більше, ніж просто звук. – А це Рената. Не слухай її посмішку, вона кусюча лише з тими, хто цього заслуговує.

Рената усміхнулася ширше, показуючи, що жарт почуто, але нічого не заперечила.

– Я… – почала я, не знаючи, як правильно звернутися. “Пані” тут звучало б дивно. “Ви” – недостатньо. Я зупинилася. – Дякую, що прийшли.

– Ти сьогодні говорила гідно, – промовила Влада. – Не всі людські жінки здатні так говорити, навіть у своєму світі, де їм не загрожує смерть за кожне слово.

Соломія відкрила коробку. Я зробила крок ближче і завмерла. Усередині лежала біла сукня, До неможливого біла. Не проста “весільна” – церемоніальна. Пишна спідниця з кількох шарів тканини спадала хвилями, немов сніг, що щойно впав і ще не торкнувся бруду. Ліф був вишитий дрібним візерунком, схожим на морозні лінії на склі, але в центрі, на грудях, блищали темно-червоні камені – не яскраві, не крикливі, а глибокі, як гранат, як згущена нічна кров. Камені були в оправі з темного металу. Поруч лежали рукавички до ліктів і тонка вуаль.

– Біле у нас не про невинність, – сказала Соломія, ніби прочитала мою думку. – Білий у нас лише для людей, темні одружуються у червоному. А червоні камінці – про обіцянку, слово, яке вже не забереш назад.

Влада стояла рівно, її погляд ковзав по сукні, як по документу.

– Завтра буде обряд з’єднання душ, – сказала вона. – Ти вже сказала друге слово. Це відкриває тобі доступ до обряду. Третє слово завтра – це не просто повторення. Це замикання кола. Після нього ти не зможеш сказати: “Це була помилка” – і піти в свій світ так, ніби нічого не було. Ти станеш частиною того, що ми називаємо домом.

– І що це означає… фізично? – мій голос був тихий, але мені треба було це знати. – Це боляче? Це… небезпечно?

Рената нарешті заговорила, і її голос виявився нижчим, ніж я уявляла.

– Небезпечно не тіло, – сказала вона. – Небезпечна правда. Якщо ти або Мирослав збрешете – це всі відчують. Сам дім на це покаже.

Соломія додала спокійніше:

– Буде символічна кров. Крапля. Не укуси. Не перетворення. Усі будуть ситі на обряді, тому не бійся.

Від цих слів у мене всередині щось здригнулося. Я дивилася на білу тканину, на червоне каміння і раптом згадала зовсім інше біле – лікарняні простирадла. Маму і тата. Їхні обличчя, коли вони втомлені, коли їм болить, коли вони намагаються не показати, що їм страшно. Я згадала, як збирала гроші на оренду й підробіток, як брала символічну плату за консультації, як не брала у них грошей, знаючи, що їм не вистачає на ліки. І я згадала найгірше: що я зникла. Без дзвінка. Без повідомлення. Без пояснення. Вони, напевно, вже перевернули весь Київ, вже обдзвонили всіх, уже пішли в поліцію. Я уявила маму, яка плаче в коридорі відділку, тата, який кашляє так, що йому важко стояти, і якесь слово “розшук”, яке в моєму житті ніколи не мало бути моїм.

Сльози прийшли різко. Я сіла на край ліжка, закривши рот рукою, але сльози все одно текли.

– Їх не буде… – прошепотіла я, і горло стиснулося так, що слова рвалися. – Мами й тата не буде. Вони навіть не знають, де я. Вони думають, що я… що я…

Я не договорила. У мене вирвалося ридання – коротке, некрасиве, людське. Я відчула, як холодить щоки, як трясеться підборіддя, і зненавиділа себе за слабкість, але не могла зупинитися.

Соломія сіла поруч не торкаючись одразу. Потім дуже обережно поклала руку мені на плече. Її долоня була холодна, але в цьому холоді було щось заспокійливе – як компрес, який знімає гарячку.

– Ти людина, – тихо сказала вона. – Тому це болить. Але послухай: якщо ти підеш шляхом обряду, твої батьки більше ніколи не потребуватимуть грошей.

Я підняла на неї очі, не одразу розуміючи.

– У нас їх багато, – додала Влада сухо, ніби говорила про запаси в коморі. – Ми ж живемо довго, бо тримаємо золото і землю століттями. Бо у нас є свої шляхи в людському світі, які не руйнують нас і не викривають. Твої батьки будуть під фінансовим захистом.

Рената присіла навпроти й нахилилася вперед, її очі стали м’якшими.