25. Бо я кохаю

Вечеря цього разу не була схожа на першу. Тоді я заходила в зал, як у клітку, де всі зуби сховані за посмішками, а кожен погляд оцінює, чи ти зламаєшся. Тепер я заходила, як у місце, де вже знають твоє ім’я й твою роль, навіть якщо ця роль ще не закріплена обрядом. Коли духи провели мене коридорами й двері в головний зал відчинилися, я відчула різницю ще до того, як побачила обличчя: повітря було спокійніше, рухи темних – зібраніші, а тиша – не ворожою, а уважною. Ніби дім сам наказав їм не гратися зі мною, бо тепер я не просто “людина в їхньому домі”. Я була та, про яку вже говорили в залі закону, та, через яку вже стояли на кордоні, та, чия сльоза впала на камінь і змусила їх на мить згадати, що таке живе.

Зала світилася теплим світлом камінів і свічників, від яких пахло воском і сухими травами. На довгому столі стояли страви, і цього разу їх було більше “людських”: запечене м’ясо, овочі, густий суп у глибоких тарілках, хліб, сир, глечики з темним напоєм. Біля кожного місця стояли кухлі, важкі й холодні на вигляд, ніби їх зробили не для комфорту, а для статусу. Слуги-духи рухалися повз стіни так само нечутно, але тепер я сприймала їх не як жах, а як частину місця, як його дихання. Я відчула, як напружується мій шлунок і як серце б’ється швидше.

Мирослав ішов поруч. Він переодягнувся, і це було помітно не по кількості деталей, а по точності. Темний одяг сидів на ньому бездоганно, як обладунок, який удає з себе тканину: довгий піджак з високою лінією плечей, темна сорочка, застібнута до горла, без зайвих прикрас. Він виглядав так, ніби в нього немає слабких місць. І тільки я бачила, що слабке місце є – в погляді, який шукав мене краєм ока, в руці, яка ледь помітно напружувалася, коли хтось дивився на мене занадто довго, в його стриманій поставі, яка завжди з’являлася, коли він змушував себе бути не чоловіком поруч зі мною, а темним перед своїми.

Ми зайшли, і кілька темних підвелися. Не всі. Але достатньо, щоб я відчула: це не випадкова ввічливість. Хтось із них кивнув мені не байдужо, як учора, а рівно, по-діловому, ніби визнавав присутність людини. Хтось відсунув для мене стілець. Не дух, а темний, молодший, з холодними очима, який учора дивився на мене так, ніби міряв мою шию. Тепер його рух був точним і нейтральним. Я сіла й зрозуміла: вони дали мені повагу не тому, що я їм подобаюся. А тому, що повага тут – теж зброя, і вона може означати: “ми визнаємо, що ти вже не безправна”.

Єже сидів на своєму місці, трохи вище за інших, як і личило тому, хто тримає закон. Він не дивився на мене довго. Він лише кивнув, і цього вистачило, щоб я відчула: він пам’ятає мої слова і не вважає їх емоційним шумом. Очима я знайшла і Мар’ю, не в центрі, але так, щоб бачити всіх. Вона зустріла мій погляд на секунду і ледь помітно нахилила голову, ніби сказала: «Тримайся. Не бійся». Я відповіла їй таким самим коротким рухом, хоча не знала, чи правильно це зробила.

Спочатку вони говорили про полювання. Не подробицями, а сухими формулюваннями: “зібрали”, “достатньо”, “без втрат”, “слідів не лишили”. У їхньому світі це звучало так само буденно, як у нашому “купили продукти”. Мені було важко це слухати, але я змусила себе не відвертатися і не бліднути. Я їла мало, ковтками, більше торкалася їжі, ніж справді їла. Мирослав майже не торкався своєї тарілки. Його погляд час від часу ковзав по кубку, який стояв перед ним.

Потім розмова плавно перейшла до того, що для них важливіше за їжу: до завтрашнього дня. Не називаючи прямо, але натяками, які я починала розуміти. Хтось сказав про “свідків”. Хтось про “сукню”. Хтось про “клятву”. Один із темних, старший, з обличчям, на якому майже не лишилося людських емоцій, звернувся до Єже й коротко доповів, що кордон знову перевіряли. Я почула слово “Охоронці”, і у мене всередині все стиснулося. Це слово було як кістка, яку не можеш проковтнути.

Єже слухав, не показуючи, що думає. Потім поставив кубок на стіл, і звук металу об дерево змусив залу замовкнути.

– Завтра, – сказав він рівно, і це слово прозвучало як печатка. – Ми не будемо відкладати.

Я відчула, як кілька поглядів одразу повернулися до мене. Не з цікавості, а з перевірки: чи здригнуся, чи втечу, чи сховаюся в себе. Я відчула, як у мене тремтять пальці під столом, але обличчя залишилося спокійним. Я вчепилася в те, що казала Мар’я: структура. Полички. Страх – це інструмент Охоронців, не мій господар.

Один із темних, той самий, що відсував мені стілець, промовив:

– Людина може передумати.

Це не було сказано як загроза. Це було сказано як факт, який треба врахувати. Але в повітрі з’явилася ледь відчутна напруга, ніби всі чекали, як на це відреагує Мирослав. Він не ворухнувся. Лише його щелепа напружилася так, що я побачила це з кута ока.

Єже подивився на мене.

– Тому я дав правило трьох слів, – сказав він. – Перше було в залі. Друге може бути сьогодні, якщо вона сама захоче його сказати. Третє буде завтра, перед обрядом. Якщо бодай одне слово буде “ні” – ми змінюємо шлях. Але час ми не зупинимо. Охоронці також мають свій відлік.

Зала знову завмерла. Я відчула, як у мене пересохло в роті. І тоді я зрозуміла: вони не тільки п’ють і говорять. Вони чекають. Вони створили момент, коли від мене очікують реакції. Якщо я промовчу, це теж буде реакція. Тільки не моя. Це буде реакція страху.

Я поклала прибори. Повільно, акуратно, щоб не дзенькнули. Відчула, як кров стукає в скронях. Підняла голову. Подивилася не на натовп, а спершу на Єже. Потім на Мар’ю – на секунду, як на опору. І нарешті на Мирослава.

Він дивився на мене так, ніби хотів заборонити мені говорити. Ніби боявся, що я скажу щось, що зробить мене ще більшою мішенню. Але в його погляді була й інша річ: він дав мені свободу. Він завжди давав її, навіть коли було страшно.

Я встала. У залі стало тихо настільки, що я чула, як десь у каміні дихає полум’я. Моя сукня й прикраси, які я вдягла, раптом стали не “красивістю”, а символом. Я відчула, як намисто холодить шкіру, і цей холод заспокоїв: він нагадував, що я тут не тільки серцем, а й розумом.