24. Час

Ми залишилися там надовго. День просочувався крізь хмару сірим світлом, але бібліотека була тепліша: камін горів рівно, підлога не віддавала таким холодом, як коридори, і в повітрі стояв запах старого паперу й дерева, який дивно заспокоював. Я сіла біля круглого столу, а Мирослав залишився стояти спершу, ніби не дозволяв собі розслабитися, поки я не перестану тремтіти. Потім він теж сів, але не навпроти — трохи збоку, так, щоб я відчувала його поруч, але не була затиснута його поглядом. В цьому було щось дуже його: не нав’язуватися, але бути.

Ми говорили мало й багато одночасно. Я питала — інколи прямо, інколи обережно, як ходять по льоду, щоб не тріснуло. Він відповідав не довго, але точно. Я дізналася, що “полювання” для темних не завжди означає кров із тіл різних істот, іноді це могли бути звичайні тварини. Мені було цікаво його слухати, але час-від-часу я все ж відчувала нудоту.

Кілька разів я ловила себе на тому, що дивлюся на його руки. На те, як він перегортає сторінки, як торкається корінців книг, як зупиняється в піврусі, якщо бачить, що я напружилася. Його стриманість не зникла. Вона стала ще помітнішою, бо ми сиділи поруч годинами, і кожна дрібниця ставала важливою: як він не дозволяв собі наблизитися надто, як відводив погляд, коли мої очі затримувалися на його губах, як жорстко він замикав власні плечі, коли в повітрі між нами підіймався той самий електричний струм. І водночас я відчувала, що він не віддаляється. Він лишався. Наче весь цей день був не “очікуванням вечері”, а його мовчазним доказом: він бере відповідальність не словом у залі, а тим, що не тікає.

Ближче до вечора в домі змінився звук. Я не чула кроків прямо, але в стінах прокотилося щось схоже на хвилю: повернення. Дім наче видихнув і наповнився присутністю. Далеко в коридорах з’явилися приглушені голоси, рух, двері. Мирослав підвівся одразу, як піднімаються ті, хто все ще на варті. Він прислухався, і в його обличчі з’явився кам’яний вираз — не холод до мене, а готовність до будь-чого.

Коли в двері бібліотеки постукали — коротко, формально — я здригнулася. Мирослав не здригнувся. Він просто сказав “увійдіть”, і тон його був таким, що я відчула: тут він не просто чоловік, який стримує себе. Тут він темний, який має статус.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився темний, один із тих, що я бачила в залі. Він був у темному плащі, на комірі — тонка волога від снігу, ніби він щойно зайшов із двору. Його погляд ковзнув по мені — швидко, оцінююче — і зупинився на Мирославі.

– Ми повернулися і запрошуємо вас обох на вечерю.

Запрошують. Слово було ввічливим, але я відчула в ньому наказ. Це не “хочете – приходьте”.

– Так, звісно, – спокійно відповів Мирослав.

Темний кивнув і зник так само швидко, як з’явився. Двері зачинилися тихо, але мені здалося, що їхній звук розділив день навпіл: час, коли ми були удвох, і час, коли нас знову побачать.

Я видихнула, не помічаючи, що затримувала повітря.

– Я маю переодягтися, – сказала я, намагаючись звучати рівно.

– Так, – коротко відповів Мирослав. – І… обери прикраси. Це важливо.

Я глянула на нього здивовано.

– Навіщо?

Він подивився на мене довше, ніби вирішував, скільки правди сказати.

– Бо вони дивляться не лише на те, що ти говориш, – сказав він тихо. – Вони дивляться, чи ти боїшся. Одяг і прикраси — це не марнославство. Це броня. Якщо ти вийдеш до них як “дівчина, яку привезли”, вони й будуть бачити тебе як здобич. Якщо ти вийдеш як та, кого дім уже одягає в гарне й дороге, вони відчують, що ти не беззахисна.

Я проковтнула. Це здавалося дивним і логічним одночасно.

– А ти? – спитала я. – Ти теж переодягнешся?

– Я буду таким, як треба, – відповів він і на мить опустив погляд.

Ми вийшли з бібліотеки разом, і коридор одразу зустрів нас холодом і тінями. Духи з’явилися ніби з повітря, двоє, і стали по боках — супровід. Я йшла між ними й Мирославом, і мені здалося, що я в центрі ритуалу, який ще не почався офіційно, але вже триває: дім веде мене туди, де мене оцінюватимуть.

У кімнаті було тепліше, бо хтось вже розпалив камін і залишив свіжу воду. На ліжку лежала сукня, темно-синя, майже чорнильна, з важкого атласу, який ловив світло і робив його глибоким. Я торкнулася тканини й відчула, як серце б’ється швидше. В шафі, на окремій полиці, лежали прикраси: намисто з темним камінням, схожим на гранат, сережки з тонкими підвісками, браслет із металу, який не блищав надто яскраво. Все виглядало так, ніби хтось давно вирішив, що я маю право виглядати дорого, навіть якщо я не просила.

Я вмилася, зібрала волосся, нанесла трохи темнішого відтінку на губи з маленької коробочки, яку знайшла в шухляді — ніби тут навіть косметика чекала. Переодягалася повільно, прислухаючись до дому. Десь далеко лунали кроки, голоси темних, металевий дзвін посуду. Вони готувалися до вечері так, як готуються до події, де важливі не тільки страви, а й погляди.

Сукня підкреслювала талію й спадала важкими складками. На шию я обрала намисто з камінням, темно-червоним, глибоким, ніби запечена кров, але без відрази — швидше як символ. Коли я застібала його, пальці тремтіли. Я змусила себе зупинитися, зробити вдих і видих. Пам’ять про слова Мар’ї спливла, як наказ: не годуй страх. Я не знала, чи зможу не годувати, але принаймні могла не показувати, що він керує мною.

У двері тихо постукали. Я відкрила. На порозі стояв дух. Він не сказав “час”. Він просто нахилив голову, і я зрозуміла.

Я зробила крок у коридор. Холод торкнувся шкіри, але сукня тримала тепло. Дух став поруч, його тьмяне світло ковзнуло по каменю. Я пішла вперед, і кожен крок звучав у мені не як “я йду на вечерю”, а як “я йду показати, ким я стану в цьому домі”.