23. Тримай

Бібліотека виявилася більша, ніж я уявляла, і водночас інтимніша. Високі стелажі під стелю, сходи на колесах, старі томи в шкірі, яка пахла пилом і часом, камін у дальньому куті, де горів рівний вогонь без диму, і круглий стіл посередині, завалений розкритими книгами. Світло було теплішим, ніж в інших кімнатах, ніби тут хмара над дахом не мала такої влади. І там, біля столу, стояв Мирослав. Він був не в бойовому одязі й не в парадному, а в темній сорочці, яка сиділа на ньому надто просто для того, ким він був. Рукави були закочені до ліктів, і я побачила його руки — бліді, сильні, з довгими пальцями, які вміли і тримати, і стримувати. Він дивився не на книги. Він дивився на двері, ніби слухав мій крок ще до того, як я зайшла. Коли він мене побачив, його обличчя не змінилося різко, але в погляді щось зсунулося, як завіса: тінь напруги і тінь полегшення, які він не збирався показувати відкрито.

Дух зупинився на порозі, ніби був охоронцем цієї зустрічі, але не втручався. Мирослав кивнув йому ледь помітно, і дух розчинився в стіні так тихо, що я на секунду засумнівалася, чи він взагалі був. Ми залишилися удвох, і бібліотека раптом стала занадто великою й занадто тісною одночасно. Я зробила кілька кроків, і кожен з них відгукувався в мені так, ніби я йду не по підлозі, а по натягнутій струні. Мирослав стояв нерухомо, але я відчувала в ньому рух — внутрішній, стриманий, як у хижака, який наказав собі не робити жодного різкого жесту. Він був поруч, і в повітрі між нами було щось, що не потребувало слів: пам’ять про поцілунок, про мої сльози, про “я кохаю”, сказане в залі. І ще дещо, темніше: запах крові, який я вловлювала від нього тонко, не як від відкритої рани, а як від металу, що щойно торкнувся шкіри. Він не ходив на полювання. Він лишився. Він, імовірно, був голодний. І ця думка зробила моє тіло водночас напруженим і небезпечно чутливим.

– Ти прийшла, – сказав він. Голос був низький, рівний, але на краю слова я вловила хрип, ніби він говорив менше, ніж хотів, весь день.

– Я ж обіцяла, – відповіла я, і сама здивувалася, що голос не тремтить. Усередині все тремтіло, але зовні я стояла рівно, у чорній сукні, і робила вигляд, що я не згорю від одного його погляду.

Він повільно підійшов ближче, не поспішаючи, ніби давав мені шанс відступити. Він зупинився на відстані, яку можна було назвати пристойною. Але в цій відстані вже було занадто багато. Я відчувала тепло каміна за спиною й холод від нього попереду, і цей контраст змушував шкіру пам’ятати кожну секунду. Мирослав опустив погляд на мою сукню, на мереживо на рукавах, на високий комір, і в його очах спалахнуло щось голодне, але не тільки фізично. Ніби він раптом побачив мене не як проблему клану, а як жінку, яка стоїть перед ним у темряві, занадто близько до його правил.

– Це з шафи, – тихо сказала я, ніби виправдовувалася. – Я… не знала, що одягнути.

– Дім знав, – відповів він. І на мить його губи ледь здригнулися, як натяк на усмішку, яку він не дозволив собі розгорнути.

Я хотіла спитати, як він, чи болить йому, чи тримається його серце.  Але коли я дивилася на нього, всі ці питання ставали другорядними, бо найголовніше було очевидним: між нами натягнулася нитка, і кожен наш вдих смикав її. Мирослав повільно простягнув руку, зупинився за кілька сантиметрів від мого рукава, не торкаючись.

– Можна? – спитав він тихо.

Я кивнула, не довіряючи власному голосу. Його пальці торкнулися тканини на моєму зап’ястку — не шкіри, а мережива. Дотик був легкий, майже нічого, але тіло відреагувало так, ніби він торкнувся мене в найінтимнішому місці. У мене перехопило подих, і я зненавиділа себе за цю слабкість і водночас не могла зупинити її. Мирослав відчув мою реакцію — я побачила це по тому, як у нього на секунду напружилися плечі. Він не стиснув руку. Навпаки, він ледь послабив дотик, наче боявся, що якщо додасть ще трохи тиску, щось у ньому трісне.

– Ти пахнеш… – почав він, і відразу замовк, ніби слово було небезпечним.

Його погляд піднявся до мого обличчя. Очі були темніші, ніж учора. Я знала, що це означає. Він бореться з голодом, який у нього не просто в шлунку, а в самій природі. І ще з іншим голодом, який страшніший, бо він робить темного вразливим: бажанням бути близько, бути не самим.

Я зробила крок ближче. Не тому, що хотіла провокувати. А тому, що в мені вже не було сил стояти на відстані й робити вигляд, що я справляюся. Його пальці ковзнули по мереживу до моєї шкіри. Кінчики торкнулися зап’ястка, і я відчула холод його тіла на своїй теплоті. Він зітхнув різко, ніби вдихнув запах надто глибоко. Моя шкіра під його пальцями стала гарячою, як під сонцем, хоча сонця тут не було.

– Ліно, – сказав він дуже тихо, наче це ім’я було молитвою, якої він не мав права вимовляти. – Ти не розумієш, що робиш зі мною.

– Я розумію, що ти стримуєшся, – відповіла я, і мій голос зрадницьки став м’якшим. – Я бачу це. Я відчуваю.

Він різко відвів руку. Не грубо, але швидко, як людина, яка торкнулася гарячого. Він зробив крок назад, ніби між нами було полум’я. Його щелепа напружилася, погляд став жорсткішим, але це була не жорсткість до мене. Це була жорсткість до себе.

– Я не маю права, – сказав він. – Не так. Не зараз. Тут.

– Через закон? – спитала я, і в мені піднялася образа, дитяча й недоречна: я щойно готова була прийняти цілу їхню війну, а він боїться… поцілунку?

– Через тебе, – відповів він різко, і це зупинило мою образу на півслові. – Бо якщо я переступлю межу, я вже не зможу зупинитися так, як зупиняюся зараз. Ти думаєш, що це тільки про поцілунок? Ти думаєш, що я стримуюся через традицію? Я стримуюся, бо коли я хочу, я хочу повністю. А це небезпечно для людини.

Від цих слів у мене тремтіли коліна. Вони звучали страшно й неймовірно чесно. Я не знала, як на них відповідати. У звичайному житті це була б романтична фраза. Тут це була погроза природою, яка могла мене знищити, якщо він дозволить собі більше.