22. Ранок

Прокинулася так, ніби мене витягли з глибокої води: різко, без плавного переходу, із відчуттям, що тіло ще не встигло зрозуміти, де воно. Кілька секунд я лежала нерухомо й вдивлялася в стелю, намагаючись зібрати в голові хоч одну точку опори. Сон був без сновидінь, але в ньому лишився присмак важких слів: “шлюб”, “печатка”, “Охоронці”, “вибір”. Камін давно догорів, у кімнаті було прохолодно.

Я сіла на ліжку й одразу відчула, як плутається час. Вікно було затягнуте важкою хмарою, яка висіла над маєтком, наче темна рука. Світло в кімнаті було сірим і рівним: могло бути і ранком, і полуднем. Тут ніч і день не мали звичних меж. Я спіймала себе на думці, що в Києві в цю мить могли вже дзвонити будильники, люди могли поспішати на пари, хтось сварився в маршрутці, хтось пив каву, а я сиділа в дивному світі із казок серед гір і чекала, щоб хтось сказав би мені, котра година.

Коли я вже хотіла встати, по кімнаті пройшов ледь чутний холодний подих. Біля столу, там, де вчора стояв глечик з водою, з’явився дух. Він не виник різко: він просто став видимим, як тінь, яка нарешті отримала світло. Його силует був тонкий, напівпрозорий, світло в ньому слабке, але чисте.

На стіл він поклав тацю. Не руками в людському сенсі — таця ніби опустилася сама, слухаючись його волі. Посуд був керамічний, простий, але бездоганно чистий. Поруч — невеликий чайник, з якого йшов легкий пар.

– Який час? – спитала я, ще хрипла від сну.

– Уже ранок, – тихо сказав дух. Його голос був рівний, як вода в криниці.

– Я не розумію тут ранку, – зізналася я. – Тут світло ніби не змінюється.

Невелика частина мене відчула полегшення: “ранок” означав, що ніч минула й нічого не сталося. Інша частина одразу нагадала, що ранок був не безпекою, а просто новою сторінкою.

Дух стояв, не наближаючись. Від нього йшов холод, але не ворожий — нейтральний, як від каменю.

– Їж, – сказав він. – Тіло має тримати тебе.

Я опустила очі на тацю й відчула, як голод прокидається раптово, різко, ніби до цього я його не помічала. Їжа була проста, але виглядала так, ніби її готували з повагою. У мисці — тепла каша, не водяниста, а густа, з маслом, яке ще не до кінця розтануло й блищало золотом. Поруч – чорний хліб, важкий, із щільною скоринкою, і тонкі скибки сиру, білого, солонуватого. У маленькій тарілці — печені яблука з медом і корицею, аромат яких знімав напругу ще до першого шматка. Окремо — кілька горіхів і сухофруктів, ніби хтось пам’ятав, що людині потрібна не тільки ситість, а й щось живе. В чайнику був напій із трав: м’ята, чебрець, щось гіркувате, карпатське, з запахом лісу.

Я взяла ложку й зробила перший ковток каші. Тепло розлилося всередині так просто, що мені захотілося заплакати знову — не від трагедії, а від того, що хтось тут подбав про моє людське. Я зупинилася, щоб не дати емоції вирватися, й продовжила їсти повільно, ніби кожен шматок був способом повернутися в тіло.

– Сьогодні темні йдуть на полювання, – сказав дух, коли я вже наполовину спорожнила миску.

Я завмерла з ложкою в руці.

– На полювання… – повторила я, відчуваючи, як слово вдаряє прямо в ребра.

Я ковтнула, змусила себе дихати рівно.

– А Мирослав? – запитала я, навіть не намагаючись приховати тривогу.

– Мирослав залишиться, – сказав дух. – Він охоронятиме тебе.

У мені щось відпустило. Не до кінця, але достатньо, щоб я не задихнулася.

– Я можу його побачити? – спитала я тихо.

Дух нахилив голову, ніби оцінював, чи корисне мені це зараз.

– Так, – сказав він. – Але після сніданку. Він чекатиме на тебе о одинадцятій годині, – промовив дух. – У бібліотеці.

Я ледь не поперхнулася.

Я доїла кашу, з’їла шматок хліба з сиром, обережно скуштувала печене яблуко. Мед і кориця були такими звичними, що це знову повернуло мене на мить у Київ — до кухні, до простих речей. Я випила трав’яного чаю, і тепло зібрало мене докупи, як нитка, що стягує розсипане полотно.

Коли я підвелася, дух ледь помітно змістився, ніби перевіряючи, чи я не впаду.

– Який сьогодні день? – спитала я. – Я втратила відлік.

– У вас – грудень, – відповів він. – Тут – зима.

Відповідь була одночасно правдивою й безнадійно неточною. Я зрозуміла, що тут, під хмарою, календар має інший сенс.

Я оглянула кімнату й лише тепер помітила на стіні старий годинник. Він був круглий, у різьбленій дерев’яній оправі, темній від часу, з латунними цифрами, які трохи потемніли, але все одно світилися теплим металом. Стрілки рухалися тихо, без цокоту — і це лякало більше, ніж звук. Бо коли годинник не цокає, здається, що час підкрадається без попередження.

Я підійшла ближче й вдивилася: стрілка стояла трохи після десятої.

Моє тіло потягнулося до звичних денних ритуалів, ніби в них можна було знайти хоч якусь нормальність. Я зайшла за перегородку, де була невеличка вмивальня: кам’яна раковина, глечик з водою, мило з травами, рушник, який пахнув димом і чебрецем. Я вмилася, почистила зуби порошком з м’яти, який залишив у роті терпкий смак. Розчесала волосся, довго, старанно, наче кожен рух гребінця повертав мене в себе.

Потім підійшла до шафи. Вона була важка, з різьбленими дверцятами, які відкривалися без звуку. Усередині висів одяг. Я провела пальцями по тканинах: оксамит, щільний атлас, шерсть, мереживо. І раптом, майже на передньому плані, я побачила сукню, яка притягнула погляд одразу.

Вона була чорна. Тканина мала глибину, як ніч над лісом: матовий оксамит на ліфі й рукавах, а спідниця — трохи блискучий атлас, що ловив світло каміна й віддавав його холодним відблиском. Високий комір підкреслював шию, не душив, а ніби тримав поставу. Рукави були довгі, з манжетами, оздобленими тонким мереживом, яке виглядало як замерзла павутина. Талія була підкреслена широким поясом із темної тканини, і здавалося, що в цій сукні ти не просто одягаєшся — ти входиш у роль.

Я торкнулася тканини й відчула, як вона холодить пальці. Але цей холод був красивим. Контрольованим.