21. Зробити вибір

Я поверталася у кімнату. Після слів, які я сказала вголос, після сліз, що впали на підлогу, всі поводилися так, ніби я стала чимось крихким і водночас небезпечним. Двоє духів ковзнули попереду, їхнє світло було тьмяним, але достатнім, щоб позначити шлях. Вони не відкривали двері — двері відкривалися самі, тихо, без скрипу, ніби дім слухав і корився. Мар’я йшла поруч, її кроки були чіткішими, ніж у темних: людські. Вона не говорила нічого, поки ми йшли коридорами, і я відчувала, що в ній ще горить злість, але вже не та, що ріже, а та, що змушує думати.

Мене привели не в ту саму спальню, де я прокинулася після ночі, а в іншу кімнату — менш парадну, менше “для гостей”, більше “для тих, кого треба сховати”. Тут теж було старовинне дерево, старі кам’яні стіни, але меблі виглядали простіше: широке ліжко без зайвих різьблень, стіл, два крісла, шафа. Біля вікна — невелика лавка і товста вовняна ковдра, складена так акуратно, ніби її ніхто не торкався. Камін був менший, але горів рівніше, і від нього йшло тепло, яке не показувало себе, а просто було.

Духи зупинилися біля порогу. Один із них, той, що світівся блідо-сірим, ніби сніг у тіні, подивився на Мар’ю, і я зрозуміла без слів: він питає, чи лишається вона. Мар’я кивнула. Духи ковзнули назад у коридор і розчинилися в стінах. Вони не зачинили двері — двері зачинилися самі. У кімнаті стало тихо так, що я чула власне дихання й тріск вогню.

Я стояла посеред кімнати, не знаючи, що робити з руками, з голосом, із тим фактом, що я щойно зізналася в коханні істоті, яку ще недавно боялася назвати вголос вампіром. У мене ще тремтіли пальці. Сльози висохли на щоках, залишивши після себе дивне відчуття сорому й полегшення, ніби я нарешті перестала грати роль, але тепер не знаю, ким бути без неї.

Мар’я підійшла до каміна, простягнула руки до тепла. Її обличчя в світлі полум’я виглядало гострішим, ніж удень. Вона довго мовчала, і я майже була вдячна за це мовчання: воно давало мені шанс не зламатися остаточно. Потім вона сказала тихо, без злісних нот, які я чекала почути:

– Ти розумієш, що зробила?

– Я сказала правду, – відповіла я. Голос був тихий, але не зірваний. – Не знаю, чи це правильно, але це правда.

Мар’я повільно кивнула.

– Правда завжди має ціну. У вашому світі вона коштує репутації, стосунків, іноді роботи. У нашому – життя. Тому я й злилася на тебе, коли ти вийшла на сніг. Не тому, що ти дурна. А тому, що ти ще не навчилася, що кожен твій порух тут відлунює комусь у горло.

Я проковтнула.

– А тепер? – спитала я. – Тепер я теж відлунюю?

Мар’я повернулася до мене, її очі блиснули.

– Тепер ти не просто відлунюєш. Тепер ти стала фразою, яку почують усі. Сльози в їхньому залі… – вона зробила паузу, ніби підбирала слово. – Це як вода в камені, який давно висох. Темні не звикли до цього. Їхні тіла ще пам’ятають, як плакати, але їхні голови давно не дозволяють. Тому вони завмерли. Не від ніжності. Від шоку.

Я сіла в крісло біля столу, бо ноги вже не тримали.

– Я не хотіла маніпулювати, – сказала я швидко, ніби виправдовувалася. – Це… це просто вирвалося.

– Я знаю, – несподівано м’яко відповіла Мар’я. – Маніпуляція пахне інакше.

Вона підійшла до столу, налила мені з глечика води. Від цього мені стало трохи легше: у будь-якому світі вода лишається водою.

– Сідай рівніше, – сказала Мар’я так, як кажуть дорослі, коли людина на межі істерики, і це треба зупинити не словами, а опорою. – Єже правий: якщо ти не розумієш, що відбувається, тебе оберуть замість тебе.

Я зробила ковток.

– Чому ти мені допомагаєш? – запитала я. – Ти ж злилася.

Мар’я усміхнулася куточком губ, але в цій усмішці не було радості.

– Бо я теж колись була людиною.  І я пам’ятаю, як це – коли тебе заштовхують у чужу війну й кажуть: “або так, або смерть”. Я пам’ятаю, як це – дивитися на старих, сильних істот і не розуміти, чому вони не можуть просто… домовитися, як люди.

Я застигла.

– Ти… людиною? – перепитала я, ніби це слово не вкладалося в мою картину. – Але ти ж…

– Відьма, – спокійно сказала вона. – Уже майже сто років.

У мені щось провалилося. Сто років. Вона виглядала дорослою, але не старою. Не було того “віку” в очах, який я уявляла. Було щось інше: досвід, який не стирає шкіру, а робить погляд твердішим.

– Як? – прошепотіла я. – Як ти стала… такою? Це… це зробили темні?

Мар’я різко похитала головою.

– Темні не роблять відьом. І темні не п’ють кров відьом.

Вона вимовила це як факт, як правило, яке не обговорюється.

– Чому? – спитала я.

– Бо наша кров не для них, – сказала Мар’я. – Відьма носить у крові не тільки залізо й воду. Вона носить дар. Це не просто енергія. Якщо темний вип’є відьомську кров – він або отримає доступ до речей, які його розірвуть, або стане непередбачуваним навіть для свого клану. Темні люблять контроль. Вони бояться того, що не можуть утримати. Тому вони нас не чіпають. І тому Охоронці нас теж не люблять. Бо ми – не під їхнім законом.

Я відчула, як у мене мороз по шкірі пішов не від холоду, а від масштабу.

– Тоді як ти стала відьмою? – запитала я, уже обережніше.

Мар’я сіла навпроти мене. Вона не робила з цього сповіді. Вона говорила так, як люди говорять, коли вирішили, що іншій людині потрібна правда, навіть якщо вона важка.

– Спадок, – сказала вона. – У мене була бабуся. Звичайна для села, не “казкова” в очах людей. Вона пекла хліб, варила трави, знала, як зупинити кров і як знайти воду. Люди приходили до неї, коли в них не було іншого виходу, і йшли з полегшенням, але потім робили вигляд, що нічого не було. Ти знаєш цей тип жінок. У вас їх називали “знахарками”. У нас — відьмами, хоч слово це зіпсували страхом.

Я кивнула. Я знала.

– Коли вона зрозуміла, що мій час — мій, – продовжила Мар’я, – вона дістала кільце. Воно було старе, темне, з каменем. На вигляд – звичайна родинна річ. Але в ньому був вузол. Коли бабуся надягла мені його на палець, вона не сказала “ось тобі дар”, як у казках. Вона сказала: “Тепер ти будеш відповідати за Карпати, якщо в тебе вистачить характеру”.