20. Умова Єже

Зала, в яку мене привели, була не тією, де вчора пили кров і сперечалися про звичаї, хоча багато деталей були схожі: високі стелі, темне дерево, камінь, що пам’ятає кроки, і світло, яке не може зробити кімнату по-справжньому теплою. Це була інша зала — офіційніша. Тут не було шуму побуту, не було запаху їжі. Тут пахло каменем, воском і чимось сухим, як старі книги. По периметру стояли високі свічники, але свічки в них майже не горіли: лише кілька тонких вогників, більше для символу, ніж для світла.

Єже сидів у кріслі на невеликому підвищенні. Він виглядав так, ніби не спав сотню років — не через втому, а через те, що сон для нього давно став непотрібним. Його сірі очі були ясними й холодними. Коли ми зайшли, він не підвівся. Лише ледь помітно нахилив голову — знак, що він визнає мою присутність у цьому просторі.

Навколо, уздовж стін, стояли темні. Не так багато, як у вчорашній вечері, але достатньо, щоб я відчула вагу їхніх поглядів. Мирослав ішов поруч, повільніше, ніж зазвичай. Його ще підтримували, але він відмовився від чужих рук на порозі зали й зробив кілька кроків сам, наче хотів довести не їм, а собі, що ще тримає власні ноги. Шкатулку внесли за нами й поставили на низький стіл біля каміна, де вогонь ледь жеврів. Її биття я чула вже не так гостро, але воно відлунювало у мені — як нагадування, що тут на кону не тільки моє життя, а й чиясь сутність.

Єже дочекався, поки двері за нами зачиняться. Тиша впала щільно, як ковдра.

– Ліно, – промовив він, і моє ім’я прозвучало тут так, ніби його викарбували на камені. – Ти просила, щоб я говорив з тобою в очі. Я говорю. Ти розумієш, що твоя поява в нашому домі змінила рівновагу?

– Так, – відповіла я, змусивши голос не тремтіти.

– Добре, – Єже кивнув. – Мирослав описав тобі три варіанти. Жоден не є чистим. Але існує ще один шлях. Не найприємніший для тих, хто звик контролювати власні інстинкти й власну гордість. І не найпростіший для людини, яка прийшла до нас без вибору.

Я відчула, як Мирослав поруч напружився, ще до того, як Єже вимовив наступне слово.

– Шлюб, – сказав Єже рівно. – Одруження на Мирославі.

Це слово вдарило по мені якось дивно: не як романтична мрія, не як «порятунок», а як щось офіційне, важке, з печаткою й клятвою. Я навіть не одразу зрозуміла, що маю відреагувати. Мій мозок робив відчайдушні спроби скласти це в рамки нормального світу: в нормальному світі люди одружуються, бо кохають, бо хочуть сім’ю, бо планують життя. Тут — бо від цього може залежати, чи збережеться кордон і чи не зроблять з мене символічний труп.

– Ні, – Мирослав промовив це одразу, різко, як відсіч. – Ні.

Єже не моргнув.

– Я ще не закінчив, – спокійно сказав він. – Але твоє «ні» почуте.

Мирослав зробив крок вперед, і я бачила, як у нього напружилися жили на шиї.

– Вона людина, – сказав він, і голос у нього став нижчим. – Вона не буде розмінною монетою.

– Вона вже монета, – холодно відповів Єже. – Тільки не в наших руках. В руках Охоронців. Ти сам це сказав. Я пропоную шлях, який переводить її з категорії «випадкове свідчення» в категорію «союз, який не можна забрати без війни».

Мирослав різко повернувся до мене — так, ніби шукав у моєму обличчі підтримку для свого спротиву. Я стояла, і мені хотілося провалитися крізь камінь.

– Це ж абсурд, – прошепотіла я, але голос не слухався. – Ми… ми знаємо одне одного кілька днів.

– Для людей кілька днів — мало, – відповів Єже. – Для темних кілька днів інколи означають більше, ніж для вас кілька років. Бо ми рідко дозволяємо собі взагалі відчути щось, що не є голодом.

Він перевів погляд на Мирослава. І тоді вимовив те, від чого в мене холод пішов по спині.

– Я знаю про поцілунок, – сказав Єже так само рівно, як говорив про кордон. – Знаю, де саме він був. І знаю, що ти просив його.

В залі всі переглянулися. Я фізично відчула, як десятки поглядів змінили напрямок — тепер вони дивилися на нас не як на проблему й рішення, а як на щось, що порушило їхній порядок.

Мирослав зблід ще більше.

– Хто тобі сказав? – хрипко спитав він.

– Дім, – коротко відповів Єже. – Ти живеш тут так довго, що твоя тінь уже залишає сліди, навіть коли ти мовчиш.

Мирослав різко опустив очі. Я побачила, як у нього сіпнулася щелепа, ніби він зараз бореться з бажанням або крикнути, або рознести півзали.

– Це було помилкою, – сказав він глухо. – Моєю. Не її. Я не мав права…

– Ти мав право попросити, – перебив Єже. – Не мав права думати, що це не матиме наслідків.

Я стояла, і в мені все стискалося від сорому. Поцілунок, який був для мене чимось інтимним, теплим і страшним, тут став фактом політики, фактом закону, майже документом. Я відчула, як горло переповнюється.

– Я не хочу, – Мирослав раптом підняв голову й подивився прямо на Єже. – Я не хочу втягувати її в наші заборони й наші ритуали. Я не хочу, щоб вона стала дружиною з примусу. Я…

Він замовк. Мабуть, хотів сказати «я хочу, щоб вона була зі мною, коли вона сама цього захоче», але це було надто людським для залу, де вирішують долі.

Єже повільно нахилив голову.

– А я не хочу ховати своїх у снігу, – сказав він спокійно, але кожне слово було як камінь. – Не хочу, щоб через твою гордість сьогодні загинули ті, хто тримав кордон. Ти просиш милості для неї, але не пропонуєш форми, яка зупинить Охоронців. Шлюб — форма.

Мирослав різко повернувся до мене знову, і в його погляді була паніка, яку він намагався приховати.

– Ліно, – сказав він тихо, – Не роби цього. Я знайду інший шлях. Я…

– Який? – не витримала Мар’я, що стояла біля стіни. – Який інший шлях, Мирославе? Ти вже ледве стоїш. Ти хочеш героїчно померти? Бо це красиво в твоїй голові, але потім нам доведеться згрібати твої уламки.

Мирослав стиснув кулаки.

– Це не її війна, – прошепотів він.

– Вона вже в війні, – сказала Мар’я різко. – Просто ти хочеш, щоб вона в ній не мала жодного права.