19. Печатка

Мирослав не підвівся одразу. Він сидів біля каміна, ніби сам вогонь тримав його в кріслі, щоб він не розпався на тіні. Темні навколо рухалися тихо, але в цій тиші було багато тривоги: хтось приніс миску з темною рідиною й поставив біля шкатулки, хтось обережно підклав під плече Мирославу складену тканину, хтось притиснув пальці до його скроні так, ніби слухав, чи не розходиться в ньому темрява. Я стояла поруч, зчепивши руки так міцно, що нігті впивалися в шкіру. Мене не кликали сісти. Мене не проганяли. Це теж було знаком: я стала частиною їхнього простору, хоч і не була однією з них.

Мар’я дивилася на мене з тією самою стриманою злістю, яку я відчула на снігу, але тепер у її погляді було ще й щось інше — як у людини, що злиться не тільки на тебе, а й на ситуацію, яку неможливо «вирішити красиво». Вона наче хотіла сказати: «Ти з’явилася, і тепер ми всі повинні жити в цьому новому світі».

Усі темні ходили будинком, вирішували якісь свої питання, давали вказівки духам. На їх обличчях не було тієї грайливості, як на вечері.

– Ми почнемо готуватися, – повторив Мирослав, ніби для себе. – Але спершу вона має сказати, що вона обирає. Бо якщо вона не обирає, її оберуть замість неї.

Його голос став рівнішим, хоча кожне слово давалося, як крок по льоду. Темні навколо завмерли: навіть ті, хто щойно пересував посуд, зупинилися, наче їм не хотілося пропустити жодного звука. Я відчула, як десяток поглядів вп’ялися в мене. Це був не просто інтерес. Це був вимір, оцінка, приреченість і надія одночасно.

– Я не розумію… – почала я, але Мирослав перебив.

– Зараз поясню, – тихо сказав він і на мить заплющив очі, ніби збирав у купу сили, які розсипалися десь там, на кордоні. – Єже вже пішов до свого залу. Він не любить вирішувати важке в коридорі, бо коридор не має пам’яті. А зал має. Там ми вирішимо формально. Але перед тим я скажу тобі просто правду.

Він повільно, дуже обережно підняв руку й торкнувся кришки шкатулки. Биття всередині було ще нерівним, але, коли його пальці торкнулися дерева, воно наче підлаштувалося — два удари рівніше, один збій, потім знову. Мене від цього аж перекосило всередині: я чула серце не тільки вухами — воно відгукувалося в грудях, як чужий барабан, що випадково збігся з моїм ритмом.

– Вони повернуться, – сказав Мирослав. – Це вже вирішено. Пауза на переговорах означає, що вони взяли час на підготовку. Вони не відступили від ідеї «очищення». Вони відступили лише від прямого штурму, бо їм потрібна причина, яка виглядатиме праведною навіть для тих, хто ще сумнівається серед них.

– Я й є причина, – тихо сказала я.

– Ти — інструмент, – поправив він. – Причина в них завжди одна: страх. Вони бояться, що істина про нас розповзеться світом. Бояться, що люди побачать не лише легенду, а механіку. І ще вони бояться того, що ти зробила в підземеллі. Ти не просто «людина, яка бачила темного». Ти людина, яка торкнулася нашого серця так, що це відчули вони. Це для них майже блюзнірство.

Мар’я різко втрутилася, голос її був холодним:

– Ти говориш так, ніби це красиво. Насправді це небезпечно.

– Я говорю так, як є, – Мирослав не підвищив голос, але від цього його слова стали ще твердішими. – Небезпечно — так. Але ми вже не повернемося до «вчора».

Він перевів погляд на мене. Я стояла, відчуваючи, як горло стискається так, що навіть ковтнути важко.

– Вони запропонують тобі угоду, – сказав він. – І можуть спробувати передати її тобі навіть тут, через камінь, через голоси, через провину. Ти вже чула, як вони працюють. Угода буде проста: ти виходиш до них добровільно — вони залишають кордон цілим. Вони не зачіпають клан. Вони йдуть.

– А якщо я не піду? – прошепотіла я.

– Тоді вони знайдуть спосіб прийти по тебе самі, – сказав Мирослав. – І тоді загинуть не тільки ті, хто стоятиме на кордоні.

Я відчула, як у мене відбирає подих.

– Вони мене вб’ють?

– Так, – відповів він без паузи. – Але це не найстрашніше. Найстрашніше — як вони це зроблять. Вони не просто вбивають. Вони «доказують». Вони роблять із смерті символ. З тебе вони зроблять доказ того, що темних треба знищувати, бо темні «оскверняють» людське.

Мар’я стиснула губи, але промовчала. Її мовчання зараз звучало як підтвердження.

– То я повинна втекти? – слова вирвалися самі. – Ти ж казав, що можеш мене сховати.

– Можу, – відповів Мирослав. – Але це не гарантія. Вони можуть знайти за запахом, за ниткою, за тим, що вже сталося між нами. Якщо ти підеш одна — це найгірший варіант. Бо тоді ти станеш мішенню в полі. Вони полюватимуть на тебе там, де я не зможу тримати кордон.

– Тоді що? – я відчула, як в очах пече. – Скажи конкретно. Що я маю робити?

Мирослав мовчав кілька секунд. Потім повільно відсунув пальці від кришки шкатулки й подивився на тих, хто стояв поряд. Декілька темних обмінялися поглядами, і я раптом зрозуміла, що частина рішення була прийнята ще до того, як я спитала.

– Є три варіанти, – нарешті сказав він. – Перший: ти йдеш до них добровільно. Це зменшує ризик для клану прямо зараз, але майже точно означає твою смерть. І, що гірше, це означає, що вони отримають урок: «достатньо тиснути — і темні віддадуть». Тоді вони повертатимуться по кожного раз за разом.

Я стиснула пальці.

– Другий: ти тікаєш із нашого дому, поки пауза триває. Але не сама. Ми відведемо тебе так далеко, щоб запах розчинився, щоб нитка ослабла. У людському світі є місця, де вони не люблять ходити — багато світла, багато людей, багато шуму. Але ти будеш жити в страху, що вони знайдуть. А ми будемо воювати на два фронти: тримати кордон і захищати тебе десь там, де ми слабші.

– А третій? – тихо спитала я.

Мирослав дивився на мене довго, ніби розв’язував у собі щось старе.

– Третій: ти стаєш під захист клану не як «випадкова людина», а як… обрана. Не в їхньому релігійному сенсі. В нашому. Це означає, що ми офіційно визнаємо, що ти під нашими законами. Під нашим правом.