18. Ми

Я прокинулася від чужого голосу, який не звучав у вухах — він тиснув на шкіру, як холодна долоня. Спершу я навіть не зрозуміла, що це голос, бо все в мені боліло так, ніби я бігла всю ніч по камінню босоніж. Пам’ять піднімалася повільно, шматками: підземелля, вологий камінь, тінь на стіні, світло духа, глухий удар у грудях, червона лінія на підлозі, мій дотик… і те відчуття, ніби я простягнула нитку крізь гору до самого снігу.

– Ліно. Вставай.

Я розплющила очі. Світло в підземеллі було іншим. Не таким рівним і м’яким, як від духа — воно тремтіло, рване, ніби горіло з останніх сил. Дух стояв над мною, але його силует був тонший, наче його частину забрали кудись разом з усіма ударами гори. Він світився, проте світло вже не розтікалося по стінах так щедро, більше трималося коло нього, як втомлена свічка.

– Що… – я спробувала підвестися, але тіло протестувало. – Що сталося?

– Вони відступили, – сказав дух коротко. – Переговори не закінчилися миром. Закінчилися паузою. Це небезпечно, бо пауза — це час для помсти. Але темні цілі. Поки що.

«Поки що» в його голосі прозвучало важче за будь-яку новину. Я сперлася ліктем об камінь, піднялася й відчула, як в голові прокручуються чорні точки — кров приливала й відливала, ніби я тільки зараз згадала, що я людина.

– Мирослав? – видихнула я. – Він…

Дух не відповів одразу. Його «очі» — два світлі відблиски — дивилися на мене так, наче він зважував, скільки правди може вмістити моя голова, не розбившись.

– Він повертається, – сказав нарешті.

У мене всередині все похололо. Я згадала ту мить, коли мій дотик до каменю дав мені його думку: «Це — ти?» і те, як світ обірвався. Якщо я вмію торкатися до нього так глибоко, то чому зараз я відчувала тільки глуху тишу, як після вимкненого дзвінка?

– Йдемо, – дух простягнув до мене руку. Вона була напівпрозорою, але я відчула холод навіть крізь повітря. – Тебе кличуть.

– Хто? – я вчепилася в стіну, щоб підвестися.

– Серце, – відповів дух просто.

Я подумала про той дерев’яний короб, звідки лунали звуки, про глухе биття, яке було водночас чужим і наче рідним у своєму ритмі.

Він повів мене коридорами, які тепер здавалися ще тіснішими. Підйом був тяжчим, ніж спуск: ноги ковзали по мокрих сходах, холод бив по кістках, а в голові стояла одна думка: через мене може вмерти не один темний — Мар’я сказала це так чітко, що воно стало як тавро. Тепер кожен крок угору був схожий на підйом до суду.

Коли ми вийшли на нижні поверхи, повітря стало сухішим і теплішим. Я зупинилася, щоб вдихнути. Тут уже пахло димом, деревом, травами — звичнішими речами. Я зблідла, відчула це по тому, як холодні пальці стали ще холоднішими.

У великому коридорі, біля арки, що вела до головного холу, стояли двоє темних. Коли вони побачили мене, їхні погляди на секунду стали такими, ніби я — причина й відповідь одночасно.

– Вона тут, – сказав один із них низьким голосом. – Добре.

– Це… – я не змогла договорити.

Вони не відповіли. Просто розвернулися й повели мене в головний хол. Там було світліше — не від сонця, а від камінів і ліхтарів. Але атмосфера була іншою, ніж учора ввечері: не святкова, не бесідна. Тут було, як у лікарні після аварії: тиша, в якій кожен рух здається надто голосним.

Мар’я сиділа на сходах, ближче до каміна. Вона вже не махала руками, між долонями не було зеленого світла. Виглядала так, ніби її вичавили: волосся скуйовджене, очі червоні по краях, губи стиснуті. Коли я підійшла, її погляд торкнувся мене, як удар.

– Жива, – сказала вона без тепла. – І ще маєш сили ходити. Добре.

– Що сталося? – запитала я глухо. – Де Мирослав?

Мар’я повільно видихнула, ніби стримувала в собі щось значно гірше за злість.

І тоді я побачила його.

Його принесли не через головні двері, а з боку — з коридору, який вів у внутрішні приміщення. Двоє темних тримали його під руки, третій ішов ззаду, готовий підхопити, якщо він впаде. Мирослав виглядав… неправильно. Не як уночі в коридорі, коли був стриманий, сильний, холодний. Він був блідіший, ніж зазвичай, навіть для темного — майже прозорий. На вилиці темніла смуга, немов від удару, губи були сухі. Його одяг був порваний на плечі, тканина там була темніша, мокра. Він не дивився навколо — його погляд був спрямований кудись усередину, ніби він тримався за власну свідомість, щоб не впасти в темряву.

У руках одного з темних була шкатулка. Тепер я відчула її ще до того, як розгледіла: важка, темна, як шматок ночі. Її несли так, ніби це була не річ, а поранений орган. Кришка була трохи привідкрита, і звідти долинав глухий звук — нерівний, не ритмічний, як учора. Це було биття, яке збивалося, наче хтось ішов по льоду й ковзав.

Мирослав підняв голову. Його очі знайшли мене одразу, ніби вони й не могли не знайти. В них було багато: біль, напруга, щось схоже на сором і водночас — впертість. Коли він побачив мене, його зіниці на секунду розширилися, і я відчула, як у моїх грудях щось відповіло. Не голосом. Рухом.

– Ти… – його голос був хрипким. – Ти не вийшла.

– Ні, – прошепотіла я. – Я… я була в підземеллі.

– Добре, – ледве чутно сказав він і направився до мене.

Мар’я різко підвелася.

– Не зараз, – сказала вона Мирославу. – Не час для всяких зв’язків. Ти ледве стоїш.

– Мовчи, Мар’ю, – хрипко відповів він, і в цій фразі було так багато втоми, що навіть її злість трохи відступила. – Вона має право знати, що сталося. Бо це сталося через неї… і через мене.

Його посадили в крісло біля каміна. Тінь від полум’я лягала на його обличчя, роблячи його ще гострішим. Один із темних обережно поставив шкатулку на низький стіл поруч, ніби боявся, що від удару дерево розсиплеться. Кришка сама по собі ледь здригалася від кожного збою в битті.

Я стояла навпроти, руки тремтіли, і я не знала, куди їх подіти: до себе, до нього, до повітря.

– Розкажи, – вимовила я. – Будь ласка.