17. Тріщина

Я не знала, скільки часу минуло, відколи дух привів мене в це кам’яне лоно. Тут не було годинника, не було вікон, за якими можна вгадати час по кольору неба, не було навіть звичайного шуму, що давав відчуття, що життя десь там триває. Лише холодні стіни, купол стелі над головою, тонкий цокіт крапель десь у темряві та бліде світло, яке виходило з духа. Я ходила по колу, оглядаючи однакові камені, раз по раз поверталася поглядом до тонких ліній на підлозі, що сходилися в центрі, й намагалася не думати про те, що десь там, на снігу, вирішується, хто сьогодні загине.

– Ти відчуваєш, що там відбувається? – врешті не витримала я, зупиняючись і дивлячись на духа. – Ти казав, що чуєш кроки. Зараз ти чуєш їх?

– Чую не кроки, – тихо відповів він. – Чую, як гори напружуються. Це гірше.

– Що це означає?

Він повів невиразним «поглядом» по стінах, наче вдивлявся в те, що я не могла побачити.

– Коли дві сили стають одна навпроти одної, камінь між ними завмирає, – мовив він. – Як між двома льодовими брилами. Якщо одна зрушить надто різко – камінь трісне. Тоді ми всі це почуємо.

Я уже хотіла відповісти, як тоненька вібрація пройшла по стіні в мене за спиною. Не звук, не навіть тріск, а ніби камінь на мить узяв подих і затримав його. Потім десь над головою приглушено гримнуло – далеко, але так, що пил легенько обсипався з невидимих щілин. Я інстинктивно пригнула голову.

– Оце? – прошепотіла.

– Ні, – сказав дух. – Це вони ще тільки міряються голосами.

Другий удар прийшов через кілька секунд. Цього разу я відчула його в грудях – як відлуння, що зробило всередині порожньо. Камінь під ногами ледь вібрував, у куті протягом секунди заспівав тоненький, неприємний звук, від якого заклало вуха.

– Вони торкнулися кордону, – глухо сказав дух. – Пробують, де можна його пробити.

Я стиснула руки в кулаки, щоб не трусилися. Мозок сам по собі малював картину: вузький перевал, сніг, як скло, і дві протилежні групи фігур. Темні – у тінях, рухи плавні, стримані. І Охоронці…

– Хочу знати, – вирвалося в мене. – Що там насправді.

Дух нічого не відповів.

Третій удар був не схожий на попередні. Не глухий, не верхній. Він, навпаки, наче пішов знизу, з глибини гори. Камінь під ногами на мить ледь підстрибнув, тонкі лінії, що сходилися в центрі зали, слабко засвітилися темно-червоним, як прожилки в камені, коли його підносять до світла. У мене в животі щось впало, як камінь у криницю, а потім…

…щось рвонуло мене вгору.

Це не було «вирвало в повітря», як коли він піднімав мене над містом. Це було так, ніби всю мене, від шкіри до найглибшої точки свідомості, взяли й витягли за нитку кудись назовні. У підземеллі я все ще стояла, але раптом перестала відчувати холод каменю спиною, шорсткість стіни під пальцями. Зір, слух, запах – усе змінилося одним ривком.

Я стояла на снігу.

Не ногами – я знала, що моє тіло досі внизу, але відчуття було таким реальним, що ступні навіть «відгукнулися» на холод, а в легені хлюпнуло морозне повітря. Переді мною розгортався гірський схил – вузький, обідраний вітрами, із темними кам’яними зубцями по обидва боки. Сніг був не гладким, як у дворі, а порізаним слідами. Повітря було густим від запахів: холод, кров, метал, щось обпалене.

Ліворуч, на невеликому підвищенні, стояли темні. Я знала їх не по обличчях, а по відчуттю – кожен був як стиснута в кулак тінь. Попереду – Мирослав. Не в плащі, а в чомусь темнішому, ближчому до каменю. Його силует був міцнішим, ніж зазвичай, рухи – різкішими. Я бачила його профіль, як бачила вчора в коридорі, тільки тепер у цьому профілі було більше металу.

Навпроти – інші. Охоронці. Я чекала побачити таких самих темних, але те, що я побачила, більше нагадувало щось із інших релігійних казок. Високі фігури в довгих плащах, колір яких я не могла визначити – то чи білий, то чи сріблясто-сірий, то чи прозорий. Обличчя – закриті масками або каптурами, з-під яких іноді пробивався різкий, небезпечний відблиск – не очей, а чогось, що світилася зсередини. Вони не світилися, як лампи, але відчувалося, що кожен із них носить у собі шматок чужого світла, який не гріє.

Між двома групами – смужка снігу, де ніхто не стояв. Простір, натягнутий, як струна.

Я не чула всіх слів – тільки обривки. Чи то тому, що це не була людська мова, чи тому, що я не мала тут бути. Але дещо все-таки проривалося:

– …порушення угоди…

– …людська мітка…

– …віддай її – і ми підемо…

– Ні, – відповів інший голос. Я впізнала його, ще до того, як побачила, хто говорить. Мирослав. Він стояв трохи попереду своїх, плечі розгорнуті, руки вільні, але в кожному м’язі відчувалася готовність до ривка. – Вона в моєму домі.

Слово «серцем» прозвучало так, що десь глибоко в мені щось глухо озвалося.

Картинка стиснулася, наче її хтось стиснув в кулаці. Я відчула, як моє власне серце рвонулося в груди – боляче, ніби його стиснули. Я хотіла крикнути: «Не треба, не через мене», але звук застряг десь між реальністю та цим чужим «екраном».

І тут один із Охоронців підняв руку. Рух був легким, майже незначним – пальці розійшлися, як пелюстки. З долоні вирвалося щось, що я могла назвати тільки «світлом», але це було не світло. Це була вузька, майже пласка смуга білої блискавки, що не миготіла, а текла, як ріка. Вона вдарила в землю між двома групами, сніг піднявся стовпом, повітря заревіло, навіть камінь, здавалося, захрипів.

У ту саму мить мене рвонуло назад. Я впала в своє тіло так різко, що в очах потемніло. Під ногами знову був камінь, холодний і вологий, у вухах завило – чи то від здачею тиску, чи то від того, що я щойно втратила чужий простір. Я сіпнулася до стіни, вчепившись пальцями в шви між каменями, щоб не впасти.

– Що це було? – видихнула я, а голос зірвався на хрип.

Дух був зовсім близько – його світло стало тьмянішим, ніби частину його витягнули разом зі мною.

– Це не ти дивилася, – сказав він. – Це він побачив тебе. А ти – його.