16. Безпечні камені

Тривога увійшла в кімнату раніше за звук. Спочатку це було майже відчуття в шкірі: волосся на руках ледь заворушилося, по спині пробіг тонкий холодний струмінь, ніби хтось відчинив невидиме вікно в інший простір. Полум’я в каміні тремтнуло, як від протягу, хоча двері й вікна були щільно зачинені. Я сиділа на краю ліжка з глиняним кухлем у руках, допивала воду й намагалася зібрати думки в купу після того, як роздивилася ванну, крани й туалет за перегородкою, – і раптом відчула, що в кімнаті я вже не одна.

Я підняла голову саме в ту мить, коли щось напівпрозоре відділилося від стіни біля каміна й, мов ледь помітний розрив реальності, сформувалося в силует. Він з’явився не так, як вчорашні духи у залі, що ковзали між тінями, – це була пряма, майже агресивна поява. Повітря переді мною наче стиснулося, потемніло, потім, навпаки, посвітлішало зсередини. Висока постать, окреслена м’якими лініями, ніби її намалювали вугіллям і не до кінця розтерли, відділилася від каменю.

Обличчя в нього було невизначеним – контури лоба, носа, підборіддя вгадувалися, але розпливалися щоразу, варто було сфокусувати погляд. Лише очі були виразнішими – два світлі вогники, не біло-блакитні й не жовті, а такого кольору, як відбитий у льоду відблиск зимового неба. Краї його тіла то чіткіше вимальовувалися на фоні стіни, то розчинялися, наче він коливався між «бути» і «не бути». Проте голос, коли він заговорив, був незаперечно реальним – низький, трохи шорсткий, схожий на шепіт вітру в кам’яній щілині.

– Ліно, – сказав дух. – Тобі треба йти. Зараз.

Серце вдарилося десь у горло. Я поставила кухоль на підлогу, навіть не думаючи, що можу його розбити.

– Що сталося? – голос вийшов хрипким. – Що… не так?

Дух обернув голову до дверей, наче перевіряючи щось, чого я не могла відчути. Коли він знову глянув на мене, світлі вогники в його «очах» стали гострішими.

– Охоронці стоять на кордоні, – промовив він. – Темні вийшли назустріч. Цей дім зараз – як відкрита долоня. Твій запах у ньому дуже сильний.

Він говорив образами, але сенс був зрозумілий до неприємних мурах. Серце зробило ще один різкий удар.

– Вони вже тут? – прошепотіла я. – Тут – це як близько?

– Достатньо, щоб відчувати, – відповів він. – Недостатньо, щоб увійти без домовленостей. Але домовленості крихкі. Тобі треба в безпечні камені.

– Безпечні… що?

– Підземелля, – уточнив дух. – Глибше за ці стіни. Там, де нас багато, а їхні кроки не чутні.

– А де… всі? – спитала я.

– Всі там, – відповів дух.

Я уявила вузький гірський перевал, засипаний снігом, і дві групи істот на ньому – темні й Охоронці, такі самі, як вони, тільки жорсткіші, фанатичніші. У горлі пересохло.

– Чому я маю йти в підземелля? – все ще намагалася тримати голос рівним. – Може, я повинна бути… ближче до них? Якщо все через мене?

– Ближче ти вже є, – тихо сказав дух. – Вони йдуть саме тому, що ти є. Тепер ти – частина їхньої угоди. Але твоє тіло не повинно бути поруч із там, де ламаються кістки. Там, де падає кров. Їм легше домовлятися, коли ти захована в камені, а не стоїш у будинку.

Його слова були логічними, але раптом у мені піднялася хвиля протесту – гостра, майже дитяча: я знову мала сидіти в безпечному місці, поки інші ризикують через мене. Ненавиділа це відчуття ще задовго до цього замку, а тепер – тим більше.

– Добре, – сказала я, підводячись, але всередині визрівало «але».

Я підійшла до вікна й відсунула важкі штори. Хмара над замком і досі висіла щільною, темною масою, але денне світло протискалося крізь її краї, роблячи сніг унизу свинцево-білим, а камінь – ще темнішим. З цього вікна було видно частину внутрішнього двору: невеличку кам’яну площу перед головним входом, засипану світлим, майже кришталевим снігом, лаву біля стіни, кілька сосен, схил, що йшов вниз до лісу. Двір був майже порожній – не було ні темних, ні духів. Тільки одна фігура.

Мар’я сиділа на лаві біля стіни замку, не зовсім прямо, а трохи боком, так, щоб бачити і двері, і простір перед собою. Її темно-зелена сукня на фоні снігу виглядала, як пляма гущавини посеред зими. Волосся було розпущене, розсипалося по плечах. Вона тримала руки перед собою, долонями одна до одної, ніби гріла їх над невидимим вогнем. Між ними щось було. Спершу я подумала, що то відблиск від снігу, але за мить зрозуміла: це світло.

Зелений відтінок – глибокий, не кислотний, а такий, як у молодої трави під шаром льоду, що пробивається до світла. Світло пульсувало, ніби дихало, то стискаючись між її долонями в невелику кулю, то розширюючись, наче невидимі хвилі йшли від неї в бік лісу. Мар’я щось шепотіла – губи рухалися, очі були заплющені. Іноді вона робила плавні рухи руками – ніби відпускала невидимі нитки в простір, переплітаючи щось, чого я не бачила.

Це було настільки… неправдоподібно й водночас природно, що я аж притислася лобом до скла, забувши, що за спиною стоїть дух.

– Що вона робить? – прошепотіла я.

– Тримає межу, – відгукнувся він. – Тче світло між цим домом і їхніми очима. Вона може це робити краще за нас.

– Мар’я – не темна, – нагадала я.

– У вас би просто назвали її відьмою, – сказав дух.

Я подумала, як так – цей світ справді існує і зараз я камінь спотикання для цих істот.

– Рушаймо, – сказав дух. – Кожен удар твого серця зараз чути всім їм.

Я відступила від вікна, але ноги самі повели мене до дверей, що вели в коридор.

– Не туди, – попередив дух. – Підземний прохід з іншого боку.

Я не дала собі часу подумати. Просто розчинила двері, вислизнула в коридор і побігла. Спершу килим приглушував кроки, потім під ногами почав віддавати камінь, холодний, жорсткий. Ліхтарі миготіли збоку, тіні тягнулися за мною. Дух ковзав поруч, але не встигав випередити – ніби його швидкість залежала не тільки від бажання, а й від того, як тече повітря.

– Ліно! – його голос був уже різкішим. – Не на вулицю. Ти не розумієш –