15. Побутові речі

Я прокинулася від тиші. Не від шуму, не від голосів, не від стуку у двері, а від того особливого стану повітря, коли ніч уже не тримає, але день ще не увійшов до кінця. Спершу не могла зрозуміти, де я, – тіло пам’ятало лише тяжкість сукні, холод губ і камінний жар. Ліжко було надто м’яким, простирадла – надто гладкими, ковдра – важкою, наче вона тримала мене на місці. Я лежала на спині, дивлячись у різьблену стелю, де тіні від вогню малювали повільні візерунки, і на мить мені здалося, що все, що було вчора, мені приснилося. Готичний маєток, духи, що ходять крізь стіни, темні, які п’ють кров, хмара над дахом і один поцілунок біля дверей, який тепер пульсував спогадом десь між ключицями. Я торкнулася пальцями губ – вони були звичайними, теплими, без жодних слідів, але всередині ще жила та сама тягуча хвиля, яка накрила мене вчора. Це була реальність, як би не хотілося віднести її в розділ «дивні сни».

Кімната світлішала по-своєму. Не від сонця – штори на вікні були щільно заслонені, а над замком  висіла важка хмара. Світло йшло від каміна, в якому дотлівали поліна, і від двох ліхтарів на стінах – їхнє жовтувате сяйво стало м’якшим, денним, ніби хтось підкрутив невидимий регулятор яскравості. Повітря було свіжішим, ніж увечері, з легкою ноткою вологості, наче десь поруч відкрили вікно або впустили в дім шматок гірського ранку. Я поворухнулася, ковдра сповзла, і я з подивом помітила, що вчорашня сукня акуратно висить на спинці крісла, а на мені – проста нічна сорочка з м’якої, трохи шорсткої тканини, яка пахла чимось трав’яним. На мить я напружилася – хто мене переодягав? – але, придивившись, зрозуміла, що це моя ж робота: у голові обриси вечора змістилися, але я точно пам’ятала, як перед тим, як завалитися на ліжко, ледве не спотикаючись від втоми, все ж стягнула з себе сукню і повісила, щоб не зім’яти. Добре, що хоча б на це мене вистачило.

Першою думкою, яка мене наздогнала після того, як мозок остаточно прокинувся, було не «де я?» і навіть не «що тепер?», а абсолютно приземлене: де тут туалет. Бо до цього, я лише раз зходила у нічний горшок, який знайшла під ліжком. Але зараз його не було. Можливо духи наводили порядок, поки я спала. Усі ці нічні розмови про кланові війни, Охоронців і демонів – це, звісно, красиво, але організму байдуже на те, що відбувається тут. Він живе за власним розкладом. Я сіла, опустила ноги на килим і відчула приємне тепло: під ним, здається, був або підігрів, або камінна підлога, яка прогрілася за ніч. Встала, обгорнулася ковдрою, як плащем, і почала вдивлятися в навколишній простір уже іншими очима – не як в’язень у готичному романі, а як людина, яка шукає ванну кімнату.

Двері з різьбою вели в коридор, це ясно. Але в протилежному куті кімнати я помітила ще одні – нижчі, вужчі, майже непомітні, вбудовані в стіну так, що зливалися з панелями. Ручка була іншою – не масивною металевою, а тонкою, витонченою, з темної бронзи у вигляді закрученого листка. Я підійшла, обережно потягнула – дверцята відчинилися без скрипу, відкриваючи невеликий передпокій, який відділяв спальню від ще однієї кімнати.

Всередині було світліше. Не таке світло, як у спальні – тут воно йшло від круглого вікна під самою стелею, закритого матовим склом, через яке пробивалася розсіяна сіра ясність. Мабуть, хмара над замком усе ж пропускала якийсь розмитий денний відблиск. Це була ванна кімната, але не в тому сенсі, до якого я звикла у гуртожитку чи в будь якій квартирі.Тут усе було так, ніби хтось узяв середньовічну купальню й акуратно вставив у неї кілька сучасних функцій, не зламавши загальну естетику.

Вздовж однієї стіни тяглася широка кам’яна лава, вкритая товстими складеними рушниками – білими, трохи шорсткими на вигляд, але чистими. На гачках висіли довгі темні халати й прості сорочки. Підлога була з того ж дерева, що й у кімнаті, але ближче до дальньої стіни переходила в гладкий темний камінь, покладений так, щоб вода могла стікати в ледь помітний жолоб. У куті, до якого вів цей нахил, була невелика кругла решітка – з кованого металу, з орнаментом у вигляді переплетених коренів. Все виглядало дуже органічно, наче камінь сам вирішив, де йому бути сухим, а де мокрим.

Уздовж іншої стіни – два основні «центри цивілізації». Перший – широкий кам’яний умивальник, витесаний з єдиного шматка світлого каменю, встановлений на грубих, але елегантних опорах. Шляхом логіки я б назвала це раковиною, але це було щось більше. Внутрішня поверхня чаші була відшліфована до блиску, по краю йшов ледь помітний орнамент із хвиль, а над нею висів великий овальний дзеркал у товстій дерев’яній рамі. Дзеркало не було ані надто старим, ані надто новим – те саме дивне враження, що й від усього в цьому домі: функція, вшита у традицію.

Над умивальником – два крани. Не такі, як наші з блискучої сталі, а бронзові, з фігурними ручками. Один у вигляді вовчої голови, другий – у вигляді стилізованої пташиної. Вони ніби стирчали зі стіни, вставлені в круглі кам’яні розетки. Під зливами, на камені, було видно сліди від води – не бруд, не іржу, а легкий темніший візерунок, який час малює там, де часто тече вода. Я вагалася лише секунду, потім торкнулася ручки на «вовчому» крані й обережно повернула. Спершу нічого не сталося, але за мить щось тихо клацнуло десь у товщі стіни, і з пащі вовка потік струмінь прозорої води – холодної, живої, що пахла каменем і снігом. Я підставила долоню – справжня гірська вода, навіть на смак уявити могла. Коли я повернула ручку іншого крана, вода потекла тепла – не кип’яток, але приємно зігрівала шкіру.

Я подумала, як це все підведене. Десь у надрах замку, напевно, були цілі системи каналів, що тягнули воду від джерел на схилі. Можливо, духи теж були в цьому замішані: хто, як не вони, знають, де біжить підземна вода. Було щось заспокійливе в усвідомленні, що попри всю готику, кров і минулий стиль усього, тут, у ванній, все працює на рівні дуже конкретної гігієни.

Другий центр – той самий, заради якого я взагалі пішла сюди, – був скромно відсунений у дальній кут, за дерев’яною перегородкою. Перегородка була не повною стіною, а чимось на кшталт ширми – з дерев’яних рам, заповнених матовими панелями, на яких були вирізьблені ті ж самі орнаменти з гілок та листя. Я зайшла за неї й побачила ту частину побуту темних, яка мене цікавила найбільше з точки зору «як це взагалі влаштовано».