14. Поцілунок

Коли шум у залі став більш рівним, розмова розчинилася на десятки окремих потоків, а мої думки почали сплутуватися від утоми та вина, я відчула, як хтось торкається мого зап’ястка так легко, ніби перевіряє, чи я ще тут. Я підвела очі — Мирослав. Його погляд був спокійний, але в цій спокійності вже відчувалася тверда, майже тверезо-холодна рішучість.

– Тобі пора відпочити, – сказав він досить тихо, щоб це почула лиш я, але в його голосі не було запитання. – Цей дім буває важко витримати навіть тим, хто тут століттями, не кажучи вже про людину, яка ще вчора жила серед людей.

Я хотіла заперечити, що я себе добре почуваю, що можу сидіти й далі, слухати, як темні сперечаються про свої закони, як духи ковзають між ними, як Мар’я кидає короткі фрази, після яких хтось замовкає й задумується. Але тіло видало мене швидше – голова стала важкою, плечі трохи опустилися, пальці автоматично обхопили кухоль із вином, ніби шукаючи опори. Він це помітив і ледь помітно кивнув, так, наче я дала згоду, не відкриваючи рота.

– Єже, – звернувся він до старійшини вже голосніше, але все одно спокійно, – я проведу її до покоїв.

Сірі очі піднялися на нас. У цьому погляді не було ні роздратування, ні особливої радості – просто оцінка, як у того, хто відзначає: «Цей хід логічний».

– Поведи, – коротко сказав він. – Їй потрібен сон.

Я відчула, як кілька поглядів проводжають нас, коли ми підводилися з-за столу. Мар’я усміхнулася мені в кутику, піднімаючи свій келих, мов у невеличкому власному тості: «Ти вижила першу вечерю». Духи непомітно розступалися перед нами, мов вода, пропускаючи вперед, і між усіма цими чужими істотами, запахами, шурхотом тканин і кроків у мене раптом з’явилося дуже просте, майже дитяче бажання: дістатися до своєї кімнати, закритися дверима і хоч трохи побути наодинці з власною головою.

Ми вийшли в коридор, і шум залу одразу став глухим фоном – приглушений, наче його накрили товстою ковдрою. Кам’яні стіни знову взяли на себе більшість звуків, залишивши нам лише кроки й хрипке дихання замку. Ліхтарі на стінах горіли так само м’яко, як і до вечері; їхнє світло було теплішим за дотик каменю, але холоднішим за мої долоні, в яких ще жило вино.

Ми йшли мовчки, але це мовчання не було порожнім. Я відчувала його присутність поруч кожною клітинкою, як відчувають поруч напругу грози: ще блискавка не вдарила, ще грім не розірвав небо, але повітря вже інше, важче, заряджене. Час від часу наші руки майже торкалися одна одної, коли ми проходили повз вузькі місця коридору, й кожен такий майже-дотик відгукувався десь під грудьми легким спазмом. Я ловила на собі його профіль у світлі ліхтарів: пряма лінія носа, різко окреслена щелепа, тінь від вилиці, темне волосся, що лягало на плечі. З цієї відстані він не виглядав ні монстром, ні рятівником. Просто чоловіком, надто холодним для живих, надто живим для мертвих.

– Ти трималася добре, – раптом сказав він, не повертаючи голови, наче викладач коментуючи мою відповідь на семінарі. – Для першого вечора.

– Це був мій перший раз у товаристві істот, що п’ють кров, – відгукнулася я, ковзаючи пальцями по шорсткій поверхні стіни. – Думаю, психологи мали б окрему шкалу для таких рівнів стресу.

– Якщо хочеш, я якось попрошу когось із духів викарбувати таку шкалу на камені, – у його голосі з’явився ледь помітний жарт. – «Рівень один – легкий шепіт під дверима. Рівень десять – вечеря з кланом».

– А рівень одинадцять – політ у Карпати з вамп… темним, який носить своє серце в коробці, – докинула я.

Він коротко засміявся, тихо, але щиро, і цей звук чомусь потеплив мені спину, хоч я й не бачила його обличчя.

– У твоєму списку досвідів уже більше пунктів, ніж у деяких темних за перші п’ятдесят років, – сказав він. – Не дивно, що ти втомилася.

Ми вже підійшли до моїх дверей.

– Дякую, – сказала я, обернувшись до нього. – За те, що… витяг мене з того будинку. За те, що не дав їм дістатися мене. За те, що тут не кладуть людей на стіл замість овочів.

– Якщо почнемо дякувати один одному за базову відсутність убивства, – м’яко хмикнув він, – доведеться ночувати в коридорі. Але я приймаю.

Він стояв біля дверей, ніби не наважуючись зайти глибше в кімнату, хоча вдень уже був тут. Тепер межа, здається, проходила не по порогу, а між тим, що ми щойно пережили разом, і тим, що залишалося невисловленим.

Між нами завмерла пауза. Не порожня, а навпаки – занадто заповнена всім, що накопичилося за цей день.  Ця пауза була, як натягнута струна, яку хтось от-от зачепить.

Він ледь помітно обвів поглядом коридор за нашими спинами. Я відчула це ще до того, як усвідомила: він не просто дивиться в темряву – він перевіряє, чи хтось є в межах чуття. Його обличчя на мить стало ще уважнішим, погляд загострився, наче він прислухається не тільки до звуків, а й до руху повітря. Через кілька секунд він розслабив плечі.

– Тут нікого, – сказав він дуже тихо. – Жодного темного. Жодного духа, який би захотів дивитися.

Мені стало сухо в роті ще до того, як я зрозуміла, що саме змінюється в його виразі. Холод у його очах не зник, але поверх нього спалахнуло щось інше – тепліше, небезпечніше: бажання, яке він, здається, дуже ретельно тримав на ланцюгу цілий вечір.

– Ліно, – він вимовив моє ім’я так, ніби перевіряв, чи ще має на нього право. – Можна я попрошу в тебе одну річ? Одну.

– Залежить, що за річ, – голос у мене трохи зрадницьки захрип, я відкашлялася. – Ти  вже просив мене летіти в Карпати в тебе на руках. Мій ліміт дивних прохань майже вичерпаний.

Його губи смикнулися в усмішці, але очі залишалися дуже серйозними.

– Це простіше, – сказав він. – І складніше водночас.

Він зробив крок уперед. Не різкий, не хижий, а обережний, ніби наближався до дикого звіра, якого не хоче сполохати. Між нами лишилося буквально півкроку. Я відчула його холодне дихання, і, що дивно, воно не було неприємним – скоріше, як ковток зимового повітря, який очищає голову. Від цього холоду по шкірі побігло тепло. Абсурдна, але дуже реальна реакція.