13. Її історії

Я вже встигла трохи заспокоїтись, жуючи картоплю й роблячи вигляд, що вечеря серед темних – це просто дуже дорогий психологічний тренінг із виходу із зони комфорту, коли над залом пройшла хвиля тиші. Не мертвої, а зібраної – наче хтось невидимий торкнувся невидимих ниток, і всі голоси самі по собі стишилися. Я підвела очі. Єже, який досі мовчки пив із важкого кубка, поставив його на стіл; метал глухо вдарився об дерев’яну поверхню, і звук чомусь відгукнувся в мене десь під грудьми.

– Ми вже давно не збиралися отак усі, – сказав він, і його голос легко перелетів весь зал, не потребуючи ні крику, ні додаткової сили. – Зазвичай це означає, що або ми щось святкуємо, або хтось із нас приніс сюди проблему. Цього разу – друге, – краєчок його губ смикнувся. – Але й перше теж.

Кілька темних тихо хмикнули, хтось посунув кухоль, хтось сперся ліктями об стіл. Вони дивилися на Єже, як на старий хребет цих гір: звикло, без зайвої демонстрації поваги, але так, що було ясно – зараз говорить той, після кого ставлять крапку, а не три крапки.

– Мирослав привів до нас людину, – продовжив він, і я відчула, як десятки поглядів знову повернулися до мене, ніби хтось одним жестом повернув усі дзеркала в мою сторону. – Не здобич, не трофей, не вечерю,  – це слово прозвучало так, що я інстинктивно прикрила пальцями шию, – а гостю. Він зробив це свідомо, знаючи, що це означає для нас і для нього. Охоронці вже рухаються. Вони чутимуть її запах, її страх, її присутність у нашому домі. Ми не можемо зробити вигляд, ніби цього немає.

Він узяв свій кухоль, покрутив його між пальцями, ніби вирішуючи, як саме сформулювати наступну фразу.

– Але ми також не можемо забути, хто ми, – додав він нарешті. – Ми – не вони. Ми не ті, хто вбиває кожного, хто бачив тінь. Ми – ті, хто відповідає за свої рішення. Тож я пропоную сьогодні не судити її, – його сірі очі ковзнули по мені, – а послухати. І його теж, – кивок у бік Мирослава. – А тоді вже вирішувати, що для нас усіх буде найменш дурним кроком.

Він зробив ковток, наче ставив крапку. Зал видихнув – хтось майже нечутно засміявся, хтось відкинувся на спинку стільця, хтось навпаки подався вперед. Першим порушив тишу невисокий темний із гострим носом і коротко стриженим волоссям навпроти нас; я його раніше не помічала, але в його очах було щось від хижака, якому цікавіше погратися з їжею, ніж просто з’їсти.

– То це виходить, – протягнув він, піднімаючи свій металевий кухоль, – ми тут усі зібралися, бо наш брат вирішив завести собі… – пауза була красномовною, – сусідку?

Кілька темних тихо пирхнули, у залі пройшла хвиля приглушеного сміху. Я напружилася, але Мирослав лише ледь помітно повів плечем.

– Як тебе звати, людинко? – звернувся до мене той самий, з нахилом голови, який не був ні ввічливим, ні образливим – радше дослідницьким. – Бо якщо ми через тебе ризикуємо нашими снігами, непогано б знати ім’я того вітру, що приніс бурю.

– Ліна, – відповіла я, відчуваючи, як голос звучить трохи нижче, ніж зазвичай. – Мене звати Ліна. Я не просила нікого ризикувати через мене, – додала після паузи. – Я взагалі хотіла тільки закінчити університет й знайти нормальну роботу.

Хтось засміявся вже голосніше. Холодний хлопець із гострим носом примружився.

– Університет, робота… – повторив він слово так, ніби пробував його на зуб. – Цікавий привід для війни між кланами.

– Якщо вам потрібен винний, чому ви не почнете з тих, хто під дверима шепотів моє ім’я серед ночі?

Його усмішка стала ширшою, але не більш теплою.

– Добре, – втрутився Мирослав, поклавши свою руку ближче до моєї на столі; він не торкнувся, але жест був достатньо ясним. – Тарек, якщо ти хочеш розважитися, вибери інший спосіб, окрім того, щоб кусати язиком. Вона й так уже стала жертвою того, про що не здогадувалася.

– О, я й не збирався її кусати, – з удаваним обуренням сказав той, але поглядом ковзнув мені по горлу так, що я мимоволі напружила плечі. – Ми ж тут, здається, вирішили бути гостинними.

– Дехто з нас, – коротко кинув Єже. – Не всі.

Гул тихого сміху повторився. Мені раптом стало легше: гра, яку вони вели між собою, була не тільки про мене. Тут роками відточували сарказм, і, здається, я просто стала новою картою в старій колоді.

– Скажи нам, Ліно, – раптом заговорив хтось із дальнього краю столу, голос глибокий, жіночий, з легким акцентом, якого я не могла прив’язати до жодної мови. – Що ти знала про таких, як ми, до того, як опинилася тут? Якісь легенди? Книги? Фільми?

Я повела плечем, відпиваючи трохи вина, щоб виграти секунду.

– Залежить, кого ви маєте на увазі під «таких, як ми», – відповіла я. – Якщо темних – то так, легенди, фільми, пара дурних фанфіків, які мені кидали подруги.

– То як тобі бути тут? – озвався хтось ліворуч, вищий за інших, з довгими світлими волоссям, зібраним у низький хвіст. – Ти ж розумієш, що тепер ти не просто дівчина з Києва, а одна з небагатьох. Люди люблять такі історії.

– Люди люблять, коли хтось інший стає історією, – відрізала я. – Коли це ти – не так романтично.

– Вона має рацію, – підняла свій кухоль русява. – Вижити в такому світі – це завжди менш красиво, ніж про це потім пишуть.

– Ти би знала, правда, Марьо? – бічно глянув на неї Єже.

Ось і ім’я, подумала я. Мар’я. Воно їй пасувало.

– Я знаю трохи, – відповіла вона, всміхаючись вже не тільки очима. – Але сьогодні не моя черга розповідати казки. Сьогодні – її, – вона кивнула на мене. – І його, – додала, киваючи на Мирослава. – Мені цікаво, що ви обидва скажете.

– У вас тут столітні кланові війни, духи-гори, Охоронці, а ви хочете послухати, як я слухала нудні лекції, читала і книги і намагалася заробити якусь копійку на своє життя? – сказала, не дивлячись, що Мирослав теж хотів щось сказати.

– Саме це й цікаво, – спокійно сказав Єже. – Наші історії ми знаємо. Свої страхи давно розклали по полицях. Ти – свіжа тріщина в нашому камені. Ми хочемо зрозуміти, що через неї видно.