12. Вечеря

Великий зал відчувався ще до того, як ми зайшли в нього – спершу як гул, що йшов крізь камінь, потім як запах, густий і важкий. Чим ближче ми підходили, тим чіткіше цей запах оформлювався в щось впізнаване: дим від камінів, спеції, смажене м’ясо, старе дерево… і ще один шар, найтонший і найщільніший одночасно – залізний, теплий, солонуватий. Запах крові, розчинений у повітрі, як нота в акорді, без якої мелодія все одно звучала б, але вже не так.

Коридор розширився, і раптом стіна зліва зникла; ми вийшли в зал, який на мить змусив мене забути, як дихати. Висока стеля, підперта темними дерев’яними балками, між якими губилися тіні, наче там жили ще якісь істоти, що не люблять показуватися. Уздовж стін – великі каміни, в яких горів вогонь, тьмяний і глибокий, кидаючи на камінь бурштинові відблиски. Між камінів висіли гобелени: сцени з гір, нічні лісові процесії, якісь фігури, що ішли по снігу, залишаючи за собою темні сліди. Підлога була з широких дерев’яних дощок, відшліфованих до глухого блиску, але подекуди підкреслених килимами, щоб звук кроків не відскакував від стін занадто різко.

В центрі – довгий, надзвичайно довгий стіл, який тягнувся від одного кінця залу до іншого, як ріка. Масивна дерев’яна стільниця, майже суцільно заставлена: темні глиняні глеки, металеві кубки, глибокі миски, тарелі з м’ясом, овочами, хлібом. Стільці й крісла, кожне трохи інше, але всі однаково важкі, з високими спинками. Темні вже сиділи – не всі, дехто стояв, спершись на спинки стільців, дехто розташувався ближче до камінів, але відчуття було таке, ніби у залі присутня ціла маленька армія.

І над усім цим – той самий запах. Теплий, залізний. Тепер він ішов не тільки від повітря, а й від напоїв у посуді. Я побачила, як один із темних, високий, з підкреслено гострими рисами, підносить до губ темний кухоль. Рідина всередині була густою, темно-червоною, майже чорною при цьому освітленні. Коли він зробив ковток, я помітила, як крапля повільно скотилася по внутрішній стінці, залишивши за собою тонкий блискучий слід. У мене в животі залоскотало.

– Це… – я автоматично стиснула пальці на руці Мирослава, яку досі не випускала. – Це ж…

– Кров, – спокійно закінчив він. – Так.

– Людська? – запитала швидко, не відводячи погляду.

Він трохи нахилився до мене, щоб ніхто не почув нашу розмову.

– Ні, – сказав тихо. – У цьому домі за столом не п’ють людську кров. Для більшості це правило, для деяких – клятва.

Мене це не зовсім заспокоїло, але голова прояснилася.

– Тоді чиєї?

– Тварин, – відповів він. – І тих істот, яких ти не знаєш. Карпатські ліси багаті не тільки на оленів і кабанів. Є ті, хто сильніший за людей, але слабший за нас. Ми беремо своє у них. Так ми менше влазимо у ваш світ.

Я ковтнула. Карпатські міфи, які я колись читала для університетського курсу, раптом спалахнули перед очима зовсім іншими фарбами: чугайстри, лісовики, «нечисті» звірі, що ходять на двох ногах. Якщо хоч половина з цього була не вигадкою… Мені раптом стало шкода всіх тих невідомих істот, чия кров була зараз у цих кухлях.

– Це краще, ніж якби вони розглядали мою шию, – вичавила я. – Напевно.

– Деякі все одно розглядають, – ледве-ледве всміхнувся він. – Не переймайся. Їхні бажання й наші правила не завжди збігаються, але це наш дім. Тут діє наша воля.

Ми наближалися до середини столу, де для нас, судячи з відкритих місць, було приготовлено два крісла. Погляди поверталися на нас, перетікали, ковзали. Я відчувала, як кожна пара очей зважує: мене, його, нас разом, сам факт того, що він веде людину за руку до спільного столу.

І раптом дають про себе знати ще одні фігури, яких я спершу не помітила. Слуги.

Не ті, яких уявляєш у подібних декораціях – не похмурі люди у лівреях і не мовчазні темні, які виконують роботу нижчого рівня. Ті, хто рухалися між столом і глибокими дверними отворами, що, мабуть, вели на кухні, не були схожі ні на людей, ні на темних. Вони виглядали, як… неприсутні. Напівпрозорі, ніби їх не дописали до кінця. Їхні постаті були окреслені достатньо, щоб упізнати руки, силует обличчя, обриси одягу – прості, бляклі туніки, довгі сорочки. Але якщо дивитися не прямо, а краєм ока, їхні краї розпливалися, зливалися з повітрям. Коли один із них проходив повз стіну, я виразно побачила, як його рука трохи заходить у камінь, наче той – не тверда перешкода, а густа вода. Не повністю – він не «зникав» у ній, але проходив ближче, ніж фізично можливо.

Їхні ноги не зовсім торкалися підлоги. Наче вони йшли, але вага їхніх кроків була іншою. Не було ні стуку підборів, ні скрипу підошов – лише легкий шурхіт, схожий на подих вітру, що біжить по килиму. Обличчя в них були розмиті; я не могла сказати, чи вони красиві, потворні, старі чи молоді. Лише очі час від часу блищали коротким відблиском – як від льоду в темряві.

Один із таких слуг пройшов зовсім близько повз мене, несучи на таці важкий глиняний глек. Я рефлекторно відсунулася, але таця йшла рівно, ніби я – ще одна стіна. На мить мені здалося, що холод, який завжди виходив від Мирослава, поруч із ними здається майже живим – у цих істот був інший холод, глибокий, як у старих льодових печер.

– Вони… – почала я, не зводячи з них погляду.

– Духи, – сказав Мирослав. – Духи Карпат.

– У сенсі… привиди? – у мене по спині пробігли мурахи.

– Не зовсім, як ви собі це уявляєте, – пояснив він. – Частина – душі тих, хто помер у горах і не знайшов дороги. Частина – самі гори, ліс, вода, що навчилися ходити. Сюди їх покликали колись, давно. Вони служать дому, дім служить їм. Ми не завжди бачимо їх так чітко, як ти зараз, – до речі, це цікавий нюанс, – але без них цей замок не був би тим, чим він є.

Я мимоволі стежила поглядом за тим, як один дух виносить порожні тарелі, а інший ставить нові, не торкаючись один одного й невидимо ухиляючись від темних, які йдуть, не дивлячись під ноги. Немов між ними існував інший рівень домовленостей, який мені поки що не пояснили.