11. Приготування до вечері

Я довго сиділа в кріслі, гріючи руки об кухоль трав’яного чаю, який хтось непомітно залишив на столику, й намагалася прийти до тями від усього, що почула. Світ темних, з їхніми кланами, Охоронцями, демонами, серцем у шкатулці й хмарою над замком, повис у мене в голові, як важка завіса з чужих понять. Але врешті втома накрила сильніше за страх. Я допила чай, ще трохи посиділа біля вікна й, відчуваючи, як повіки стають важкими, вирішила бодай трохи оглянути кімнату, перш ніж впасти в ліжко й зробити вигляд, що сон здатний все це хоч якось перетравити. Погляд ковзнув до великої шафи біля стіни. Вона стояла, як мовчазний свідок іншого життя, масивна, темна, з різьбленими дверцятами. Досі я на неї майже не зважала, але зараз в мені раптово прокинувся дуже людський інстинкт: якщо вже мене кинули в готичний замок, непогано б зрозуміти, що тут хоч є вдягти, окрім мого старого светра й джинсів й кардигану.

Я підійшла до шафи, взялася за холодні металеві ручки й обережно потягнула дверцята на себе. Вони відкрилися легко, майже безшумно, ніби їх не раз уже відчиняли й закривали. Всередині мене зустрів не очікуваний запах старості й мишей, а зовсім інший – легкий аромат чогось схожого на лаванду та смолу, перемішаний із чистотою. На мідних вішалках висіло багато одягу, значно більше, ніж я зрозуміла з першого погляду. Пишні сукні спускалися темними хвилями: глибокий бордо, темно-синій, майже чорний, густо-зелений, насичений сливовий. Тканини були важкі, благородні: оксамит, шовк, тонка вовна, м’який, як нічний дим, шифон поверх щільніших шарів. Кожна сукня була продуманою конструкцією – не просто шматок тканини, кинений на тіло, а щось, у чому люди колись жили інші життя: вузькі талії, корсети, руками вишиті орнаменти, довгі рукави, що спадали до зап’ястків, або, навпаки, широкі манжети, оздоблені мереживом. Деякі сукні були більш сучасними за кроєм – з відкритими плечима, з глибоким декольте, з розрізами, які піднімалися майже до стегна, але при цьому залишали відчуття не вульгарності, а ретельно продуманого виклику.

Я провела пальцями по одній із тканин – темно-синій оксамит відгукнувся теплом, ніби його зовсім недавно тримали в руках. Поруч на полицях лежало ще більше: корсети, накидки, плащі, до суконь – чоботи й туфлі в глибоких, насичених відтінках, з вишитими ремінцями та металевими застібками. Я витягла одну пару – чорні ботильйони на стійкому каблуку, м’яка шкіра, ідеально рівний шов, жодної подряпини. Неначе їх не носили, а чекали. Чекали на чиюсь ногу, дуже схожу на мою.

На внутрішній стороні дверцят була ще одна секція – вузькі шухляди. Я висунула одну з них і ледь не видихнула уголос. Усередині, на темному оксамитовому ложі, лежали прикраси. Не чотки з ринку й не біжутерія з мас-маркету, до яких я звикла, – справжні, важкі, коштовні речі. Кольє з темного металу з вкрапленнями гранатів, що світилися зсередини глибоким винним відтінком; тонкі срібні ланцюжки з зеленими камінчиками, які могли бути смарагдами; сережки з темно-синім камінням, що нагадували нічне небо, в яке хтось ув’язнив зірки; браслети з холодним перламутром, персні, в яких жевріли окаменілі блискавки. Деякі речі були простішими – ледь вигнуті обручі без каміння, які все одно тримали в собі якусь внутрішню цінність. Інші – настільки складно виконаними, що я навіть боялася до них торкатися, щоб не розсипати чужу історію на шматочки.

Я не була експерткою з ювелірки, але навіть мого життєвого досвіду вистачало, щоб зрозуміти: це не щось із онлайн-магазинів чи мережевих брендів. Це коштовності. Справжні. Родинні, стародавні, ті, про які зазвичай кажуть «ритуальні» або «спадкові». Кожна з них, напевно, могла купити мені не одну квартиру в Києві. Мене накрило дивне відчуття – ніби я стою в чужій скрині з посагом, що належить давно померлим нареченим, яких так ніколи й не одягнули.

– Це все… для кого? – прошепотіла я сама до себе. – Для мене? Чи для кожної, хто сюди потрапляє?

Наче у відповідь на це запитання хтось тихо постукав у двері. Я здригнулася, швидко заштовхнула шухляду назад і, не закриваючи шафи, вийшла в середину кімнати. Двері відчинилися рівно настільки, щоб у щілині з’явилася постать – невисока жінка з русявим волоссям і світлими очима, яку я вже бачила на терасі. Тоді вона дивилася на мене з легким співчуттям, тепер – з тією ж м’якою зосередженістю.

– Тебе запрошують на вечерю в загальний зал, – сказала вона чистою українською, трохи тягнучи голосні. – Мирослав прийде за тобою через годину. Він попросив сказати, що одяг для себе знайдеш у шафі.

– Я вже помітила, – видихнула я, киваючи на відчинені дверцята. – Їх… забагато, як для однієї людини.

У її очах промайнуло щось схоже на усміх.

– Темний дім рідко робить щось тільки для однієї людини, – відповіла вона. – Але ця кімната тепер твоя. І все, що в ній, – теж. Вибери те, в чому зможеш дихати.

Сказавши це, жінка так само тихо зникла за дверима, як з’явилася. Я ще кілька секунд стояла, дивлячись на місце, де вона щойно стояла, й відчуваючи дивну комбінацію: мене офіційно запросили на «вечерю» до клану темних так, ніби це звичайна сімейна подія. З іншого боку – «загальний зал», «одяг знайдеш у шафі» і «Мирослав прийде за тобою» звучало, як початок ритуалу, про який не люблять писати в туристичних буклетах.

Година. Я глянула на старовинний годинник на стіні – стрілки повільно повзли по циферблату, відміряючи час, який у цьому домі, здається, означав щось інше. Я підійшла до шафи й заглибилася в її вміст уже з іншим поглядом: не як випадкова гостя, а як людина, яка мусить обрати броню для бою, що називається «вечеря серед темних».

Я перебирала сукні довго. Деякі були занадто масивні, наче для балу в іншій епосі. Інші – навпаки, надто відверті для мене, яка ще вчора ходила на пари в джинсах і светрі. Врешті моя рука натрапила на щось посередині – сукню глибокого темно-червоно-винного кольору, який нагадував гранат чи добре вино. Оксамитова спідниця спадала важкими хвилями до підлоги, з невеликим шлейфом ззаду; ліф був облягаючим, з квадратним вирізом, який відкривав ключиці, але не робив мене оголеною. Рукави – довгі, вузькі до ліктя, нижче – трохи ширші й закінчувалися м’якими манжетами. На талії – тонкий пояс із темного шнура. Я витягла її, приклала до себе й побачила в дзеркалі – так, ніби її шили на мою фігуру.