10. Маєток

Після двору й десятків поглядів, що ковзали по мені, як леза, внутрішній простір маєтку здався майже… тихим. Нас провели всередину вузьким коридором із кам’яними стінами, який неначе вів углиб гори, а не в будинок. Під ногами більше не хрумтів сніг – замість нього був гладкий темний камінь, відполірований до матового блиску. Мирослав ішов поряд, усе ще тримаючи шкатулку, а я відчувала кожен погляд, який гладив мені спину, поки ми віддалялися від тераси. Коли за нами зачинилися важкі двері, шум зовнішнього двору – шурхіт снігу, шепіт темних, протяги в арках – обірвався так різко, що у вухах загула тиша.

Усередині було не тепло в людському розумінні, але й не крижано. Холод тут був іншим – старим, кам’яним, як у старих замках, де вогонь у камінах зігріває повітря лише частково, а все інше роблять килими й товсті стіни. Довгий коридор, який ми проходили, освітлювали ліхтарі, прикріплені до стін на кованих кронштейнах. Світло в них було не електричним, але й не зовсім свічковим; щось середнє – м’яке, жовте, що тремтіло, але не коптило. Я машинально шукала поглядом дроти чи вимикачі й, звісно, нічого не знаходила.

– У нас є електрика, – ніби прочитав мої думки Мирослав. – Але в цих крилах ми її майже не використовуємо. Деякі речі не люблять зайвого шуму.

– Які речі? – запитала я, але він лише кивнув уперед.

Ми піднялися гвинтовими сходами, де кожен крок по каменю віддавався глухим відлунням у товщі стін. Нарешті він зупинився перед важкими дерев’яними дверима з різьбленням – не химерним, а строгим: гілки, листя, переплетення ліній. Торкнувся кованої ручки плечем, бо шкатулку не відпускав, – двері відчутно, але тихо піддалися.

– Твої покої, – сказав він. – Наскільки це слово взагалі тут пасує.

Я переступила поріг і на мить завмерла. Це було, як увійти в інший час. Кімната була великою, але не порожньою – простір заповнювали речі, кожна з яких, здавалося, мала свою історію. Уздовж однієї стіни – масивне ліжко з високою різьбленою спинкою й балдахіном із важкого темного текстилю; тканина була відсунута й закріплена, відкриваючи білизну – білу, свіжу, натягнуту так рівно, що хотілося торкнутися, аби переконатися, що це не картинка. По краю балдахіна йшов візерунок, схожий на вузли з гілок і коріння.

Підлога була дерев’яна, темна, відполірована, але майже вся закрита товстими килимами, витканими в глибоких зелених і бордових тонах. Уздовж іншої стіни – важка шафа з дверцятами, які дихали старим деревом і воском; поруч – туалетний столик із овальним дзеркалом у різьбленій рамі, на якому блищали кілька простих срібних щіток. Біля вікна – широкий підвіконник, який був більше схожий на лаву, застелену вовняним пледом; поруч – маленький столик і два крісла з високими спинками, м’яко оббиті темною тканиною.

На стіні навпроти ліжка висів гобелен – не яскравий, а в приглушених тонах: гора, ліс, темний силует якогось звіра чи людини з рогами. Я вдивлялася, не розуміючи, хто це: міф, символ чи конкретна істота, яку вони тут знають. Біля внутрішньої стіни горів камін – справжній, з вогнем, який поглинають темні камені. Вогонь був не дуже яскравим, але достатнім, щоб давати м’яке тепло. У повітрі стояв запах деревного диму, старого дерева й чогось ще – ледь відчутного, трав’яного, як гірський чай, який забули випити.

Жодної пилюки. Жодних павутин. Жодного відчуття занедбаності, яке я очікувала від такого інтер’єру. Все було старим, але доглянутим, як у музеї, в якому хтось живе, а не просто водить екскурсії. Я провела рукою по спинці крісла – дерево було гладким і теплим, без жодної скалки.

– Тут ніби… минуле, – сказала я. – Але без цього запаху гнилі, який зазвичай завжди йде з минулим.

– Ми не любимо гнилі, – спокійно відгукнувся Мирослав. – Вона надто нагадує про смерть, в якій немає сенсу. Нам вигідніше, щоб речі служили довго й не розвалювалися, поки ми самі ще тримаємося.

Він поставив шкатулку на камінну полицю – обережно, ніби це живий організм, якому не можна різко змінювати положення. В ту ж мить я відчула, як глухий стукіт, який, здавалося, йшов мені в груди, став менше відчутним, ніби мій власний ритм нарешті знову став головним. Мене трохи відпустило.

– Тут ти будеш жити? – кивнула я на нього.

– Ні, – відповів він. – У мене є свої покої. Але зараз я побуду, поки ми поговоримо. Потім, коли ти відпочинеш, тобі покажуть, що є де, щоб ти не заблукала в коридорах.

– Я вже заблукала у своєму житті, – пробурмотіла я, підійшла до вікна й обережно відсунула край важких штор.

За вікном світ уже був іншим. Гори й ліс, які вночі були суцільною чорною масою, тепер проявилися у відтінках сірого й білого. Сніг на схилах світився м’яким, глухим світлом, як шкіра під шрамом. Удалині, між зубцями хребтів, небосхил світлішав – тонка смужка блідо-золотого світанку пробивалася над далекою лінією гір. Але над самим маєтком небо було іншим – глухим, важким, темним. Над нами висіла велика, важка хмара, що обіймала шпилі та вежі, закриваючи їх, як ковдрою. Від неї вниз спадали майже невидимі струмені туману, які розчинялися над дахами. Сонячні промені, що вже намагалися прорізати небо над іншими вершинами, сюди не доходили. Вони зупинялися десь осторонь, лягаючи довгими золотими лезами на чужі схили, але над нашим замком небо залишалося ранньо-нічним.

– Це природньо? – спитала я. – Чи… чиясь робота?

– І те, й інше, – Мирослав підійшов ближче, став справа від мене, дивлячись тим самим поглядом назовні. – Гори й так люблять хмари. Ми лише допомагаємо їм тримати їх там, де нам зручно.

– Щоб сонце не дістало?

– Щоб сонце не дістало прямо, – поправив він. – Ми не згораємо від першого променя, як у ваших фільмах. Але довге перебування під відкритим сонцем для нас болісне. Рани від нього гояться довго й некрасиво. Тут, під хмарою, ми можемо виходити вдень, якщо треба.

Я поглянула на далекі, залиті світлом вершини й відчула дивний контраст: там – день, звичайний, холодний грудневий день; тут – застрягла між ніччю й ранком темна кишеня, в якій світилося тільки штучне світло й вогонь.