9. Повернутися неможливо

Я була впевнена, що найбільш нереальне вже сталося — політ над нічним Києвом у руках вампіра. Але те, що чекало далі, легко перекреслювало будь-які мої уявлення про «межу допустимого». Після довгого, розірваного на шматки відчуттів польоту повітря раптом стало іншим: різким, криштально холодним, що обпікав легені з кожним вдихом. Я відчула, як щось м’яко вдарилося об підошви — сніг. Глибокий, хрумкий, сухий. Ми знижувалися над темним гірським хребтом, накритим білою ковдрою, і я бачила, як ліс під нами розступається, відкриваючи улоговину, заховану від світу так, ніби її спеціально вирізали під щось таємне. Уся долина була заповнена снігом: хвилі білої рівнини, що світилася в нічному напівмороку, і темні смуги смерек, по краях обліплених інеєм. Ніяких доріг, жодних слідів шин чи людських кроків — тільки дикі звірині стежки й рідкісні темні плями каменю, який пробивався крізь сніг.

Там, де, здавалося, мала б бути просто засніжена галявина, стояв маєток. Не будинок, не турбаза, не готель. Справжній готичний монстр, вирваний із якоїсь європейської казки-страшилки й посаджений у серце карпатської зими. Кілька поверхів темного каменю, вкритого місцями льодовою кіркою, вузькі високі вікна, в яких тьмяно жевріло жовте світло, загострені арки, вежа з бійницями, балкони з кованими перилами, на яких лежав сніг нерівними подушками. Високі ступені, що вели до масивних дверей, були майже повністю занесені; здавалося, ніхто не чистив їх роками, але я знала, що це не так: тут просто інші правила, інші шляхи. Все виглядало настільки старим і живим, ніби камінь пам’ятав часи, коли тут не було ні лижних курортів, ні селищ унизу, лише вітер, сніг і ті, хто ходили між ними.

Ми опустилися на широку кам’яну терасу перед сходами. Під ногами хруснув сніг, тонкий, як цукор, що давно не бачив людських чобіт. Коліна в мене трохи підкосилися після польоту, але Мирослав все ще тримав мене за лікоть, легко, проте міцно. Вітер, що гуляв між вежами, був пронизливим, але сухим, він ніс із собою запах хвої, мокрого каменю й того металевого присмаку, який я вже навчилася відрізняти — запах крові, що давно застигла, але все ще залишила слід у повітрі. Десь далеко, за горами, світлішало небо — грудневий світанок підповзав повільно, сірий і холодний, але тут, у цій улоговині, ще панувала ніч.

– Що це за місце… – видихнула я, не зводячи очей із фасаду. – Я ніколи не чула, щоб у Карпатах був такий замок.

– І це означає, що ми непогано ховаємося, – спокійно відповів Мирослав. – Для людей тут просто засніжений ліс і старі руїни, про які інколи згадують у місцевих байках. На мапах або порожнеча, або «покинута турбаза». Доріг сюди немає. Знизу його не видно, а хто бачить випадково – зазвичай потім не може чітко згадати, де саме. Так працює наша тінь.

Слово «наша» в його устах прозвучало особливо. Я відчула це, ще до того, як побачила, що ми тут не одні. Біля сходів, на терасі, під арками, на балконах, де сніг лежав тонким шаром на кованому залізі, уже були силуети. Спершу я подумала, що це декоративні статуї — так нерухомо вони стояли. Але потім одна фігура зрушила, друга повернула голову, третя сплигнула з поручнів на сніг майже без звуку. Їх ставало більше, ніж я встигала порахувати: десять, п’ятнадцять, двадцять, тридцять. Темний одяг на фоні білого снігу, бліді лиця, які здавалося, самі відбивали зимове холодне світло, тонкі постаті, схожі то на стародавню аристократію, то на сучасну субкультуру, якій ніколи не доведеться фотографуватися для соцмереж.

Я відчула на собі десятки поглядів одночасно. Це було відчутно майже фізично; вони ковзали по мені, мов холодні пальці, оцінювали, пронизували, торкалися шкіри, хоч між нами була відстань. У декого в очах була цікавість — холодна, наукова, як у біолога, що розглядає новий вид. У когось – стримана настороженість, важкий прицільний погляд, який звик шукати загрози. Але були й інші, і їх я відчула першими: темні зіниці, в яких спалахнув щось дивне, ніби пряме бажання крові. Вони дивилися на мене так, ніби моя шия вже була розрізом, а запах моєї шкіри – лише передмова.

Я інстинктивно зробила півкроку ближче до Мирослава, хоча його холодне тіло ні краплі не нагадувало безпечну ковдру. Але на фоні всього цього зимового, кам’яного й хижого він раптом здавався знайомим, майже домашнім. Моєю постійною змінною в цьому рівнянні. Він трохи виставив плечі вперед, закриваючи мене від найближчих поглядів, і я відчула, як його пальці на мить сильніше стиснули мій лікоть — жест, який можна було прочитати як «не бігай» і як «я тримаю».

– Не показуй страх, – тихо, майже не розтуляючи губ, сказав він. – Вони й так відчувають, як б’ється твоє серце. Не давай їм ще й слабкість.

– Я не лід, – прошепотіла я у відповідь. – Тут повно снігу, але всередині мене точно не мінус.

– Не потрібно бути льодом, – губи його ледь-ледь смикнулися. – Достатньо не бути кров’ю, що вже капає.

З натовпу відокремилася одна фігура й повільно спустилася сходами, залишаючи на снігу чіткі, але дивно неглибокі сліди. Чоловік — високий, ще вищий за Мирослава, з довгим темним волоссям, заплетеним у кілька тонких кіс, що спадали на плечі. Обличчя — витончене, як у старих портретів у музеях; гострі вилиці, прямий ніс, тонкі губи. Очі — світло-сірі, холодні, як зимові камені під льодом. На ньому був довгий темний плащ, по краю якого намерзли дрібні кристали снігу; під ним — чорний светр і штани. У всій його поставі було щось владне; не театрально-демонстративне, а внутрішнє, як у людини, яка занадто довго приймала остаточні рішення.

– Нарешті, – сказав він, зупиняючись за кілька кроків від нас. Його голос був низьким і глухим, але прозорий, як крижана вода в гірському потоці. – Ми відчули, як ніч над вашим містом стала густішою. Охоронці не вміють приховувати сніданок.

– Вони вже там, – відповів Мирослав, ледь нахиливши голову, але без принизливого уклону. – Я забрав її, коли вони тільки почали зрушуватися. Ще кілька годин, і будинок був би оточений з усіх боків.