8. Втеча

Я прокинулася від стуку так раптово, ніби мене висмикнули з сну за волосся. Не від будильника, не від кошмару – від глухого, наполегливого «тук-тук» у двері. Я якийсь час навіть не ворушилася, тільки лежала, розплющивши очі в темряву, й намагалася зрозуміти, це реальність чи сон. Але стукіт повторився. Не той слизький, повзучий, як учора, а інший: чіткий, рівний, ніби хтось спеціально вибрав такий ритм, щоб не налякати, а розбудити. Раз… пауза… два короткі удари. Я вже знала цей почерк.

Я повільно сіла, ковдра сповзла на коліна, по спині тут же пробіг холод. Телефон на тумбочці показував 03:17. Ідеальний час для всього, що не має відбуватися. Кілька секунд я просто сиділа, слухаючи, як шалено б’ється моє серце, а потім стукіт повторився втретє – трохи тихіше, як терпляче нагадування. Я зіскочила з ліжка, накинула на себе кардиган, сунула ноги в домашні тапки й, не вмикаючи світла в кімнаті, вийшла в коридор. Там було темно, лише смужка тьмяного світла з вікна кімнати вирізала мою тінь на стіні. Холод, який я вже встигла асоціювати з будинком загалом, зараз був іншим – більш локальним, ніби він зібрався біля самих дверей у щільну, напружену пляму.

– Ліно, відкрий, – пролунав з-за дверей тихий, але абсолютно чіткий голос. Він не шепотів, не тягнувся, як учорашній, не ліз у шпарину – просто спокійно вимовив моє ім’я й прохання. Це був він. Сусід. Вампір. Той, хто не заперечив.

Мене одночасно обдало полегшенням і новою хвилею тривоги. Полегшенням, бо це не той слизький голос з минулої ночі. Тривогою, бо якщо він прийшов о третій ночі стукати до мене – значить, причина не з тих, які можна відкласти до ранку.

Я все одно підійшла до дверей навшпиньках, як злодій у власній квартирі, й перш ніж сказати хоч слово, подивилася у вічко. У вузькому круглій рамці спотворився знайомий силует: високий, темний, плечі розправлені, обличчя бліде, але спокійне. Він стояв майже впритул до дверей, не намагаючись заглядати в щілини чи торкатися ручки. Просто чекав.

– Це я, – додав він, очевидно відчувши моє вагання. – Відчиняй.

– Люди зазвичай кажуть «сусід» або називають ім’я, – прошепотіла я більше для себе, ніж для нього, але все ж таки прокашлялася й запитала вголос: – Хто «я»?

На його губах промайнуло щось схоже на іронію.

– Сусід, якого ти сьогодні назвала вампіром, – спокійно відповів він. – Можеш, якщо хочеш, нарешті використати моє ім’я. Мирослав.

Це ім’я лягло в мою свідомість дивно природно, ніби я його вже колись чула. Мирослав. Вампір з п’ятого поверху. Я глибоко вдихнула, намацаючи ланцюжок, який був надійно зачеплений. Пальці трохи тремтіли.

– Чому о цій годині? – все ж спитала я. – Що сталося?

– Відкрий, – його голос став твердішим, але не гучнішим. – Я не можу говорити тобі через двері. Ти в небезпеці в своїй квартирі. Тобі потрібно перейти до мене. Зараз.

Фраза «поки вони чують» пробігла морозом по шкірі. Я на мить уявила собі, як по той бік стін, у темряві під’їзду, хтось невидимий підслуховує кожне слово.

– Хто «вони»? – запитала я, хоча вже здогадувалася.

– Ті, хто йдуть сюди, – коротко відповів він. – Ліно, у нас мало часу. Відчепи ланцюжок і заходь до мене. Тут безпечніше, поки ми не підемо.

– «Поки ми не підемо» куди? – у мене всередині вже все стискалося від передчуття.

– Не через двері, – відказав він і, здається, вперше за весь час його голос прозвучав трохи нетерпляче. – Я поясню тобі там.

Я закусила губу. З одного боку, все в мені кричало, що залишатися самій у квартирі, про яку я щойно начиталася в легендах, – не найкраща ідея. З іншого – інстинкт самозбереження, той самий, який учора не дав відчинити двері невідомому, пручався: йти вночі в квартиру до вампіра – теж собі квест.

– Якщо задумав мене з’їсти, – пробурмотіла я, відчепляючи ланцюжок, – не обов’язково так заморочуватися з поясненнями.

– Якби задумав, ти б уже не стояла на ногах, – тихо кинув він. – Відчиняй, Ліно.

Я повернула замок й обережно прочинила двері, тримаючи їх напівзакритими, ніби це могло мене врятувати від того, хто, по суті, міг би їх вирвати з коробки, як картон. Мирослав стояв так само близько, як я й бачила: темне пальто, під нею – чорний светр, шкіра трохи світиться в жовтуватому світлі лампочки. Очі – як звичайно, темні, глибокі, але зараз у них було більше напруги, ніж я звикла в нього бачити.

– Візьми найнеобхідніше й ходімо, – без прелюдії сказав він.

– Куди «ходімо», ти так і не пояснив, – я вперлася плечем у двері, не даючи йому зайти. – Я не поїду в нікуди посеред ночі.

– Тут скоро буде не «нікуди», а «надто багато», – холодно відповів він. – Вони уже рухаються в наш бік. Я відчуваю кожного з них. Мій клан – не єдиний, хто знає про цей будинок. Інший клан давно хоче перекрити ці двері між світами остаточно.

Слово «клан» зачепило мене. Я трохи послабила хватку на дверях.

– Ти казав, що є інші, – шепнула я. – Але не пояснив, хто.

– Я поясню, – він упер погляд мені в очі. – Тільки не тут. У мене квартира краще захищена. Їм складніше почути, що ми говоримо через мої стіни.

Вибір був не між «безпечним» і «небезпечним», а між двома небезпеками – одна з яких принаймні дивиться на мене розуміючими очима.

– Добре, – видихнула я. – Але я не буду збирати валізу.

– Валізу ти збереш потім, – коротко сказав він. – Якщо буде «потім».

Ці слова прозвучали так просто, що сперечатися не мало сенсу. Я вийшла в під’їзд, зачинила свою квартиру на ключ, поклала його в кишеню кардигана. Думка про те, що я можу більше сюди не повернутися, десь збоку зойкнула, але я її відштовхнула.

Ми перейшли через вузький простір між дверима – кілька кроків, які здалися мені довшими, ніж дорога до університету. Мирослав відчинив свої двері й жестом запросив мене всередину. Я зайшла, ковтнувши повітря його квартири. Воно було іншим – не таким затхлим, як у під’їзді, але й не «людським». Я чекала запаху пилу, старих меблів, чогось побутового, натомість відчула дивну суміш холодного металу, сухого дерева й легкий, майже невловимий аромат чогось трав’яного, наче з гір.