7. Легенда

Зайшла у квартиру майже на автоматі. Замкнула двері, зачепила ланцюжок, як він сказав, і кілька секунд просто стояла, притулившись спиною до холодного металу, прислухаючись. За дверима було тихо. Жодних кроків, жодного шурхоту. Лише десь глибоко в стінах старого будинку повільно дихала ніч. Я змусила себе відірватися, зняла куртку, поклала рюкзак на стілець, пішла до кухні й поставила чайник, ніби звичайний чай міг повернути мені відчуття нормальності. На екрані ноутбука вже блимало нагадування про консультацію: єдина клієнтка на сьогодні. Я дивилася на це нагадування, як на невідкладне щеплення від власних думок.

Я сіла перед екраном, увімкнула камеру, надягла навушники. Моє відображення в маленькому віконці виглядало більш-менш зібраним: волосся в хвості, очі підведені, тональний більш-менш згладив блідість. Усередині я почувалася крихкою і трохи розхитаною, але професійна частина мене, та сама, що вміє тримати для інших простір, піднялася, як щит. Клієнтці не потрібні мої вампіри й легенди, їй потрібна я, стабільна й уважна.

Вона приєдналася вчасно – тридцятирічна жінка, яку я консультувала вже четвертий раз. Запит – тривога, відчуття, що «щось не так», страх за майбутнє. Ми говорили про її роботу, про маму, яка часто хворіє, про чоловіка, який «є, але якось мимо», про те, як вона прокидається вночі з відчуттям, що на неї «дивиться темрява». Я ловила ці слова й віддзеркалювала, аналізувала, пояснювала про тіло, яке першим реагує на загрозу, про мозок, який часто домальовує монстрів там, де їх немає. І паралельно думала про те, що є місця, де темрява справді дивиться у відповідь. І що іноді не тіло вигадує небезпеку, а навпаки – намагається мене попередити.

Я слухала її, кивала, ставила уточнювальні питання, фіксувала ключові фрази в зошиті. Коли вона говорила, як боїться «зникнути непомітно, ніби мене ніколи й не було», мене раптом пройняло. Образ «зникнути» зазвучав занадто голосно. Після того, що він сьогодні сказав про «мій світ» і «його світ», зникнення перестало бути лише метафорою.

Сесія закінчилася. Клієнтка зітхнула, сказала, що їй легше, пообіцяла виконати маленьке домашнє завдання – список речей, які роблять її життя відчутним, реальним. Я побажала їй спокійного вечора й вимкнула камеру.

Тиша накотилася різко. Я зняла навушники й завмерла, дивлячись на чорний екран. Щит, який я тримала для неї, упав, і всі мої власні питання посипалися поверх. Що це за будинок? Чому оренда така дивно дешева? Чому власники «десь далеко», а я плачу через посередника, якого ніколи не бачила? Чому він, вампір, живе саме тут, у цій старій п’ятиповерхівці, замість того, щоб обрати щось більш віддалене?

Я не хотіла знову повертатися до пошукової системи, але рука сама потяглася до тачпада. Відкрила браузер, ввела «легенди Києва», потім уточнила – «містичні місця Києва», «страшні будинки Києва», «будинки з легендами». Вискакували статті з клікбейтними заголовками: «Де блукають душі замордованих», «Покинуті садиби з привидами», «Київські місця сили і страху». Я відкривала одну за одною, переглядала списки: старі особняки на Печерську, занедбані лікарні, паркові алеї, де нібито бачать привидів. Усе це було цікаво, але не чіпляло. Це були чужі історії, з інших районів, інших часів.

Я зробила ковток холодного чаю, зітхнула й набрала: «містичні історії будинків околиця Києва п’ятиповерхівка». Потім додала: «старий житловий фонд», «стара хрущовка легенда». Браузер видав кілька форумів, парочку старих блогів, архіви місцевих новин. На одному з форумів, який виглядав так, ніби його не оновлювали років десять, тема називалася «Странный дом на окраине. Кто-то слышал?» Я клікнула.

Перший пост був старий, датований десь початком двохтисячних. Користувач із ніком, який вже нічого не говорив, писав: «Хтось щось чув про стару п’ятиповерхівку на краю міста, старий фонд, майже без мешканців? Кажуть, там раніше жив повний будинок людей, але потім усі кудись зникли. Типу переїхали за кордон. А тепер квартири здають через якихось посередників, власників ніхто не бачив. Вночі там відбувається дивне, у дворах мутні тіні, друган каже, бачив якогось “вампірчика”».

Я відчула, як у мене всередині щось клацнуло. Стара п’ятиповерхівка на околиці. Мешканців майже немає. Власники за кордоном, здають через посередників. Це була вже не просто «схожість», це було дзеркало. Я прокрутила вниз.

Далі йшли відповіді – частина з них шкільні жарти, частина – «та ти казки читаєш», але між ними виділялися кілька серйозніших. Одна людина писала: «Я колись працював у ЖЕКу того району. Цей будинок справді дивний. По документах там кілька десятків квартир, більшість власників – з позначкою “тимчасово відсутні”, “за кордоном”, “довгострокове відрядження”. Комуналку платять справно, але ніхто не з’являється особисто. Гроші йдуть через якихось довірених осіб. Ми якось пробували обійти квартири – всі закриті, деякі явно давно не відчинялися. Але вночі там буває світяться вікна. Не в усіх, але… Дивна штука».

Ще один коментар: «Мій дід там жив, на третьому поверсі. Казав, що будинок старший, ніж здається, що його переробляли, але фундамент стоїть ще з початку минулого століття. Колись давно, ще до війни, там, типу, жили цілі родини, діти бігали. Потім, за його словами, одного дня всі “вирішили переїхати”. Офіційно. Ніякої трагедії, просто масовий від’їзд. Але дивно, що ніхто ніколи не повертався навіть провідати. Папери комусь переоформили, платять теж ніби родичі. А будинок стоїть, як та діжка, з якої витекли люди».

У мене холодок пробіг по спині. Я гортала далі. На одному старому блозі, оформленому в ядовито-зелених тонах, була окрема стаття: «Будинок, де люди зникли». Автор описував якусь стару кам’яницю на околиці, «побудовану ще в двадцятих роках, потім перебудовану в типову п’ятиповерхівку», й додавав розмиту фотографію: сірий будинок, п’ять поверхів, облізлий фасад, вузькі балкони, знайома форма вікон. Мені стало нудотно легко – я впізнала свій. Це був він. Той самий кут, той самий під’їзд, навіть вікно на п’ятому, куди виходив мій балкон, виглядало таким же чорним у темряві, як зараз.