6. Хто він?

Ранок видався занадто яскравим, ніби хтось підкрутив світло в цьому місті на максимум. Я прокинулась не від будильника, а від того, що крізь жалюзі пробивалися різкі, тонкі промінці й уперто лізли просто мені в очі. Голова була важкою, тіло відгукувалося тупим виснаженням після безсонної ночі, але найбільше дратувало саме світло. Воно наче видирало мене з залишків сну, такого ж тривожного, як і реальність, у якій я проснулася. Я повільно сіла, зсунула ковдру й завмерла, прислухаючись. У квартирі було тихо, як завжди. Тиша вже мала бути знайомою, але після ночі, коли ця тиша раптом прорвалася чужим шепотом по той бік дверей, вона відчувалася інакше. Я подивилася на тумбочку. Маленький темний клаптик тканини лежав там, де я його й залишила, абсолютно реальний, ніякий не сон. Холодна крапка, що прибивала всі мої спроби пояснити ніч як галюцинацію перевтомленого мозку.

Сонце дратувало. Я встала, підійшла до вікна й майже зі злістю смикнула жалюзі вниз, перекриваючи цей різкий світ. Світло стало розсіяним, м’якшим, але відчуття чогось чужого не відходило. Зазвичай ранкове сонце мене радувало: новий день, новий шанс, кава, люди, лекції. А сьогодні від нього було неспокійно, ніби воно занадто відверто освітлювало те, що краще лишити в напівтіні. Я вмилася холодною водою, сподіваючись, що це якось струсне мене, але в дзеркалі на мене все одно дивилася дівчина з трохи розширеними зіницями й якоюсь нездоровою блідістю, яка не прикривалася навіть тоналкою.

Я намагалася робити все як завжди: душ, кава, мінімальний макіяж, джинси, светр, рюкзак. Звичайні рухи трохи заземлювали, але кожного разу, коли я поглядала на двері, всередині стискалося. Перед тим, як вийти, я ще раз глянула на клаптик тканини, взяла його в пальці, відчула знайому прохолоду й поклала назад. Хоча частина мене хотіла заховати його подалі, викинути, забути, інша вперто трималася за цей дивний «артефакт», як за доказ того, що я не збожеволіла. Щось справді відбувалося минулої ночі, це не просто навіяні жахи. Хтось стояв біля моїх дверей, знав моє ім’я, шепотів, а хтось інший не дав йому зайти.

Я вийшла в під’їзд, затамувавши подих, ніби чекала побачити там сліди боротьби – подряпини на стінах, криваві мазки, хоч щось. Але там був лише звичайний, трохи обшарпаний під’їзд. Лампочка горіла рівно, стіни виглядали тими ж потертими й байдужими до чужих драм. Двері навпроти – замкнуті, холодні, без ознак присутності. Я прислухалася секунду – нічого. Ні стуку, ні кроків, ні голосів. Я машинально глянула на поріг своєї квартири – там, де лежав клаптик, тепер було чисто. Артефакт залишився тільки всередині. І в мені.

Я спустилася сходами швидше, ніж зазвичай, майже ковзаючи, наче прагнула чимшвидше вирватися з цього будинку, де вночі починають шепотіти твоє ім’я й тягтися до твоїх дверей. По дорозі я все одно прислухалася: чи не почую кроків, відлуння його тихого голосу, знайоме «обережно». Але всередині будинку було порожньо. Ні тіні біля вікна, ні силуета в кутку. Наче він зник разом із ніччю.

Вулиця зустріла мене шумом, але навіть цей шум здавався сьогодні не таким, як завжди. Сонце било в очі, відбивалося в мокрому грудневому асфальті, в вікнах машин, у вітринах магазинів. Місто жило звично: люди поспішали, розмовляли телефоном, лаялися на затори, сміялися над чимось своїм. А я йшла крізь усе це, як крізь декорацію, відчуваючи, що мій світ змістився на міліметр убік і більше не співпадає з їхнім. Ранкове сонце ніби підкреслювало цю різницю: все було занадто яскраво, занадто відкрито. Я ловила себе на думці, що мені хочеться сховатися в тінь, під землю, у метро, де немає прямого світла.

У вагоні метро я зрозуміла, що мимоволі шукаю його обличчя серед пасажирів. Темне волосся, бліда шкіра, холодний погляд. Хоча він не мав жодних причин їхати тим самим маршрутом, я все одно вдивлялася в кожного високого чоловіка в темному пальті. Жоден з них не був ним. І від цього також було неспокійно. Присутність і відсутність викликали в мені різні види тривоги, але однаково сильні.

На парах я була, м’яко кажучи, неуважною. Лекції пливли повз, слова викладача про структуру особистості, захисні механізми й когнітивні схеми накладалися в голові на зовсім інші картинки. «Люди схильні шукати містичні пояснення тому, що не можуть інтегрувати в свою картину світу», – казав колись один із наших професорів. Я сиділа й думала: те, що сталося вночі, не дуже хочеться інтегрувати ні в які схеми. Йому не підходять банальні ярлики «галюцинація» чи «панічний напад». У мене не було тремору, коли все почалося, я не прокидалася від кошмару – я була цілком свідома. Я чула голос, бачила відсутність світла під дверима, відчувала холод, тримала в руках реальний шматок чужого одягу. І найстрашніше – я чула, як цей голос звертається до когось іншого, того, хто прийшов. «Ти прийшов», – сказав він. Без здивування. Наче це була очікувана зустріч.

На перерві я втупилася в екран телефона й, сама від себе не очікуючи, набрала в пошуку слово «вампір». Смішно. Дитячий, підлітковий рівень, кліше з дешевих романів і фільмів. Але пальці самі вводили: «вампір ознаки міфи», «вампір у сучасній культурі», «симптоми зустрічі з…». Я гортала статті, в яких згадувалися холодні руки, нечутне дихання, дивна швидкість рухів, нічний спосіб життя, чутливість до запаху крові. «Уникають сонячного світла». «Небачена фізична сила». «Від них іде відчуття холоду». Я судомно всміхнулася, читаючи це, і відчула, як шкіра на руках вкривається мурашками. Я згадала, як він тримав мою валізу так, ніби вона нічого не важила, як рухався в темряві сходів, як з’являвся раптом дуже близько, хоча секунду тому був далеко. Як вранці в темному коридорі стояв так, ніби не відчував незручностей від відсутності світла.

Я захлопнула браузер, ніби мене впіймали на чомусь ганебному. Психолог-початківець читає про вампірів після однієї дивної ночі та знайомства з дивним сусідом. Виглядало абсурдно. Але, як не крути, саме це слово крутилося в голові. Не «дивний», не «псих», не «соціофоб», не «маніяк». Вампір. Як назва старої хвороби, яку всі давно викинули з підручників, але симптоми час від часу все одно проявляються.